Я не дуже розуміла, як позначити свою присутність, і зрештою мовила:
— Я тут.
Він підстрибнув, упустив сигарету на ковдру. Я зойкнула, упала на коліна, щоб прибрати її, — переді мною постало вже знайоме видіння палаючого Авалону.
— Усе гаразд, — сказав він.
Алекс Томас теж стояв на колінах, ми обоє шукали пропущені іскри, а наступної миті вже лежали на підлозі, він тримав мене й цілував у губи.
Цього я не очікувала.
Чи, може, очікувала? Це було раптово або цьому щось передувало — дотик, погляд? Я чимось спровокувала його? Не пригадую нічого такого, але чи я пам’ятаю саме те, що відбулося насправді?
Тепер це так і є: я єдиний живий свідок.
Зрештою, усе було саме так, як Ріні казала про чоловіків у кінотеатрах, тільки от відчувала я зовсім не лють. Але все інше було так: я була скута, не могла поворухнутися, не могла покликати на допомогу. Мої кістки розтанули, наче віск. Він розстібнув на мені майже всі ґудзики, перш ніж я змогла підвестися, відсторонитися, утекти.
Я зробила це без жодного слова. І поки котилася вниз сходами, поправляючи волосся, обсмикуючи блузку, думала, що він там, за моєю спиною, сміється з мене.
Я не знала точно, що може статися, якщо дозволю цьому повторитися, але що б то не було, це небезпека, принаймні для мене. І я сама винна, на все це заслуговуватиму, бо зі мною точно щось станеться. Я не можу дозволити собі лишатися на горищі наодинці з Алексом Томасом і не можу пояснити Лорі чому. Їй це буде надто боляче, вона ніколи не зможе зрозуміти. (Була ймовірність того, що він робить те саме з Лорою. Але ні, я не могла в це повірити. Вона ніколи б цього не дозволила. Чи навпаки?)
— Треба вивезти його з міста, — сказала я Лорі. — Це не може тривати далі. Вони помітять.
— Ще рано, — відповіла Лора. — Залізницю досі відстежують.
Вона мала інформацію, бо досі працювала на церковній кухні.
— Тоді деінде в місті, — наполягала я.
— Куди? Немає інших місць. І це найкраще, єдине, де вони його не шукатимуть.
Алекс Томас заявив, що не хоче тут зимувати. Що зима на горищі зведе його з розуму. Що він уже їде з глузду. Сказав, що пройде кілька миль униз колією, а там скочить на товарняк — берег високий, так буде простіше. Запевнив, що тільки зможе дістатися Торонто, то матиме де сховатися: у нього там є друзі й друзі друзів. Тоді якимось чином потрапить до Штатів — там безпечніше. З того, що він читав у газетах, ясно: влада підозрює, що він уже там. У Порт-Тікондерозі його точно припинили шукати.
У перший тиждень січня ми вирішили, що він може піти. Дістали йому старе батькове пальто з комори, спакували обід (хліб із сиром, яблуко) і відправили в подорож. (Згодом батько виявив, що пальто зникло, і Лора сказала, що віддала його волоцюзі, а це частково й було правдою. То було настільки схоже на неї, що ніхто в цьому не сумнівався, тільки побурчали трохи.)
У ніч утечі ми випустили Алекса заднім входом. Він сказав, що багато чим нам зобов’язаний і не забуде цього. Обійняв кожну з нас — братерські обійми, однакові для кожної. Зрозуміло, що хоче нарешті нас позбутися. Незважаючи на ніч, відчуття було дивне, наче він їде на навчання. Ми навіть поплакали потім, як матері. Було в тому й полегшення: він зник — зник тягар із наших плечей, але це теж було материнським відчуттям.
Алекс лишив по собі ті дешеві зошити, які ми йому принесли. Звісно ж, ми негайно розгорнули їх подивитися, чи писав він там щось. Що сподівалися побачити? Прощальну записку з висловленням невмирущої вдячності? Теплі слова про нас? Щось подібне?
А от що знайшли:
анкорин накрод
берел оніксор
кархінель порфіріал
діаміт кварцзефір
ебонорт ринт
фулгор сапфіріон
ґлютц тристок
гортц улінт
ірідис ворвер
йоцинт вотаніт
калкіл зенор
лазаріс йорула
малахонт зікрон
— Дорогоцінне каміння? — спитала Лора.
— Ні, якось не так звучить, — сказала я.
— Може, це інша мова?
Я не знала. Як на мене, це підозріло було схоже на якийсь шифр. Можливо, Алекс Томас, зрештою, і був тим, у чому його підозрювали, — якимось шпигуном.
— Гадаю, нам слід цього позбутися, — сказала я.
— Я їх заберу, — швидко мовила Лора. — Спалю у своєму каміні.
Вона згорнула записи й опустила до себе в кишеню.
За тиждень після зникнення Алекса Томаса Лора прийшла в мою кімнату.
— Думаю, у тебе має це бути, — сказала вона.
Мова була про світлину з нами трьома, яку зробив на пікніку Елвуд Мюррей. Однак себе вона звідти вирізала — залишилася тільки рука. Неможливо було обрізати руку та зберегти рівний край. Світлину Лора не розфарбувала, окрім руки, — вона була дуже блідого жовтого кольору.
— Заради Бога, Лоро! — вигукнула я. — Де ти це взяла?
— Надрукувала, — відповіла Лора. — Коли працювала в Елвуда Мюррея. Негатив теж у мене.
Я не знала, злитися мені чи тривожитися. Дуже дивно було ось так обрізати фото. Дивлячись на Лорину світло-жовту руку, яка повзла до Алекса по траві, наче розжарений краб, я відчула холодок на спині.
— Навіщо ти це зробила?
— Бо ти саме це захочеш пам’ятати, — сказала вона.
Це було так нахабно, що я аж задихнулася. Вона подивилася на мене прямо, як будь-хто інший із викликом. Але в цьому була вся Лора — у її голосі не було ані суму, ані ревнощів. Вона просто констатувала факт.
— Усе гаразд, — мовила вона. — У мене є мій знімок.
— І на ньому немає мене?
— Так, немає. Тільки твоя рука.
Наскільки я чула, це було найбільшим її зізнанням у коханні до Алекса Томаса. Окрім дня перед смертю, так. Хоча й тоді вона не вжила слова любов.
Треба було мені викинути цю спаплюжену світлину, але я цього не зробила.
Усе повернулося до звичного монотонного порядку. Ми з Лорою за мовчазною згодою більше не розмовляли про Алекса Томаса. З обох боків лишилося забагато того, про що не можна було говорити. Спочатку я навідувалася на горище, де ще відчувався слабкий запах диму, але тоді припинила, бо ніякої користі з того не було.
Ми знову провадили просте повсякденне життя, наскільки це було можливо. Тепер грошей стало трохи більше, бо батько нарешті отримав страхові виплати за згорілу фабрику. Коштів було недостатньо, але тепер, як він сказав, ми могли видихнути.
Імперський зал
Пора року повертається на шарнірах, Земля крутиться далі від світла; паперове сміття літніх прогулянок лежить під дорожніми кущами як провісник снігу. Повітря сохне, готує нас до прийдешньої Сахари зимового центрального опалення. Мої кінчики пальців уже тріскаються, обличчя в’яне. Якби я могла роздивитися свою шкіру в дзеркалі достатньо близько чи достатньо далеко, побачила б, що вона покреслена крихітними лініями поміж помітних зморшок, наче це різьба по мушлі.
Минулої ночі наснилося, що мої ноги вкриті волоссям — густе темне волосся росло жмутками й завитками, поки я дивилася на нього, укривало мої стегна, як звіряча шкура. Мені снилося, що прийшла зима і я впадаю в сплячку. Спочатку відрощу хутро, тоді заповзу до печери й засну. Усе це здавалося нормальним, наче я вже не раз так робила. Тоді навіть уві сні я згадала, що ніколи не була волохатою жінкою, і стала гладенька, наче тритон, принаймні там, де ноги. Тож може бути й так, що хоч ці кудлаті ноги й прикріплені до мого тіла, але не були моїми. До того ж я їх не відчувала. Ті ноги належали комусь або чомусь іншому. Треба було просто торкнутися їх, провести рукою, щоб дізнатися, хто чи що це.