Я прокинулася від тривоги чи так мені здалося. Наснилося, що Річард повернувся. Я чула його дихання в ліжку біля себе. Однак там нікого не було.
Тоді я насправді прокинулася. Ноги мої спали: я лежала скрутившись. Намацала лампу біля ліжка, розшифрувала те, що показував годинник: друга ночі. Серце болісно калатало, наче я довго бігла. Подумалося, що правду кажуть: нічне жахіття може вбити.
Поспішаю, крабом повзу через сторінки. Тепер це повільні перегони між мною та моїм серцем, однак я маю намір фінішувати першою. Що за фініш? Кінець або ж «Кінець». Або одне, або інше. Обидві точки до певної міри фінальні.
Січень і лютий 1935 року. Розпал зими. Падав сніг, дихання ставало твердим; горіли пічки, піднімався дим, клацали радіатори. Автомобілі скочувались у канави; водії, з відчаєм чекаючи на допомогу, не вимикали двигуни й задихалися. Мертвих волоцюг знаходили на паркових лавах і в покинутих складах, твердих, як манекени, наче вони позували для реклами бідності у вітрині. Тіла, які не можна було поховати, бо жорстка, наче скеля, земля не дозволяла копати могили, чекали своєї черги під опікою знервованих трунарів. Пацюки процвітали. Матерів із дітьми, які не могли знайти роботу чи заплатити за житло, викидали на сніг разом з усім багажем. Діти каталися на замерзлих загатах Лувето, двоє провалилися під лід, один потонув. Замерзали й вибухали труби.
Ми з Лорою все менше часу проводили разом. Її насправді майже не було видно: вона допомагала безробітним в Організації об’єднаних церков чи принаймні так казала. Ріні повідомила, що з наступного місяця працюватиме в нас тричі на тиждень, у неї нібито не все добре було з ногами — так вона прикривала те, що ми більше не могли собі дозволити платити їй за весь тиждень. Я все одно це розуміла — це було ясно як Божий день. Як і те, чому батькове обличчя зранку схоже на потяг після катастрофи. Він усе більше часу проводив у своїй вежі.
Фабрика ґудзиків стояла порожня, обвуглена й розтрощена всередині. Грошей на ремонт не було: страхувальна компанія затримувала виплати, посилаючись на загадкові обставини навколо підпалу. Подейкували, що все було не так, як здавалося: дехто натякав, що батько сам улаштував пожежу, — страшний наклеп. Дві інші фабрики досі стояли зачинені; батько сушив мізки, шукаючи спосіб запустити їх знову. Він усе частіше навідувався в справах до Торонто. Іноді брав мене із собою, ми зупинялись у готелі «Роял Йорк», який тоді вважався найкращим. Саме там усі ті президенти компаній, лікарі та юристи, які мали до того схильність, тримали своїх коханок і влаштовували тижневі розгули, але тоді я цього не знала.
Хто платив за наші поїздки? Підозрюю, що Річард, який завжди був присутній із цієї нагоди. Саме з ним батько вів справи, бо тільки він залишився в цій щораз вужчій галузі. Справи стосувалися продажу фабрик і йшли вкрай непросто. Батько й раніше намагався їх продати, однак у ці часи ніхто не купував — не за таких умов. Він хотів продати тільки невелику частку. Хотів зберігати контроль. Хотів увести капітал. Хотів, щоб фабрики знову запрацювали і його люди мали роботу. Він досі називав їх «своїми людьми», наче ще був в армії, їхнім капітаном. Він не хотів знижувати витрати й зраджувати їх, бо всім відомо — чи було відомо колись — капітан має потонути зі своїм кораблем. Зараз усім стало байдуже. Тепер вони продавали, діставали гроші та їхали у Флориду.
Батько сказав, що я потрібна йому, щоб «робити нотатки», але я ніколи цього не робила. Гадаю, була там для моральної підтримки, щоб він не лишався сам. Безсумнівно, він цього потребував. Батько був худим, як тростина, у нього постійно трусилися руки, тому було складно навіть власне ім’я написати.
Лора з нами не їздила. Її присутність не була обов’язковою. Вона лишалася роздавати хліб триденної свіжості, розливати водянистий суп. Сама почала їсти мало, наче не відчувала свого права на їжу.
— Ісус їв, — казала їй Ріні. — Усе що завгодно їв і не обмежувався.
— Так, — відповідала Лора, — але я не Ісус.
— Що ж, дякувати Богу, хоч це вона зрозуміла, — буркотіла до мене Ріні.
Ті дві третини, що залишалися від Лориного обіду, вона повертала назад у казанок, бо грішно й соромно, щоб їжа пропадала. У ці роки Ріні особливо пишалася тим, що ніколи нічого не викидала.
Батько вже не тримав водія й не довіряв кермо самому собі. Ми з ним їздили в Торонто потягом, прибували на Центральний вокзал, переходили вулицю до готелю. Я мала якось сама себе розважати вдень, коли робили справи, однак переважно сиділа в кімнаті, адже боялася міста й соромилася власного похмурого одягу, через який здавалася на кілька років молодшою, ніж була. Я читала журнали для жінок: «Лейдіз Гоум Джорнел», «Кольєрз», «Мейфейр». Переважно оповідання про любов. Мене зовсім не цікавили запіканки чи візерунки для вишивання, хоча всілякі поради для краси привертали увагу. А ще я читала рекламу. Білизна «Латекс», яка розтягується у двох напрямках, допоможе мені краще грати в бридж. Я можу курити, наче паротяг, — усім буде байдуже, бо разом зі «Спадз» дихання лишатиметься свіжим. Щось під назвою «Ларвекс» покладе край проблемам із міллю. У «Біґвін Інн» на березі прекрасного озера Бейз, де щомиті подих перехоплює від захвату, я можу стати стрункішою, займаючись вправами на пляжі під музику.
Коли з денними справами було покінчено, ми втрьох (батько, Річард і я) вечеряли в ресторані. Я зазвичай мовчала, бо що могла сказати? Вони говорили про економіку й політику, Велику депресію, ситуацію в Європі, небезпечний поступ світового комунізму. Річард вважав, що Гітлер із фінансової точки зору вдало об’єднував Німеччину. Муссоліні він не так схвалював, бо той був аматором і дилетантом. Річардові пропонували зробити інвестицію в нову тканину, яку розробляли італійці — таємно — з підігрітих молочних протеїнів. Річард сказав, що, як цю штуку намочити, вона жахливо смердітиме сиром, тож північноамериканські леді ніколи не приймуть її. Він сам краще й надалі працюватиме з віскозою, хоч та й морщиться, якщо намокне, до того ж триматиме вуха нашорошеними до багатообіцяючих новинок. Має з’явитися щось цікаве, якась штучна тканина, котра виведе з гри шовк, та й бавовну теж. Леді потребують того, що не треба прасувати, можна сушити на мотузці, щоб без бганок. А ще вони хочуть мати панчохи, які будуть прозорими й водночас міцними, щоб не приховувати свої ніжки. Чи ж не так? Це він з усмішкою запитував у мене, мав звичку звертатися саме до мене там, де йшлося про леді.
Я кивнула. Завжди кивала. Ніколи не слухала надто уважно: не лише тому, що їхні розмови були для мене нудними, а й тому, що мені було від них боляче. Боляче бачити, як батько погоджується з ідеями, які, як я відчувала, не поділяє.
Річард сказав, що запросив би нас на вечерю до себе додому, однак він холостяк і вийшло б халтурно. Його оселя безрадісна, ледь не чернеча.
— Що за життя без дружини? — мовив він з усмішкою. Схоже на цитату. Так, здається, воно й було.
Річард освідчився мені в Імперському залі готелю «Роял Йорк». Запросив на обід разом із батьком, але в останню мить, коли ми вже йшли готельним коридором до ліфта, батько повідомив, що не може піти. Доведеться мені самій — так він сказав.
Звісно ж, вони про все домовилися.
— Річард хоче дещо в тебе запитати, — сказав мені батько, наче вибачався.
— О? — здивувалась я.
Певно, про прасування, та мені було байдуже. Як на мене, Річард був дорослим чоловіком. Йому тридцять п’ять, мені вісімнадцять. Щоб зацікавити мене, він мав би подолати прірву.
— Гадаю, він хоче спитати, чи не вийдеш ти за нього заміж, — продовжив батько.
Ми тоді були у вітальні. Я сіла.
— О, — сказала я.
Раптом мені стало зрозуміло те, що мало б бути очевидним уже давно. Хотілося сміятися, наче мене розіграли. А ще було таке відчуття, ніби мій шлунок кудись зник. Однак говорила я спокійно:
— Що мені робити?
— Я вже дав свою згоду, так що вирішувати тобі, — мовив батько й додав: — А ще від цього чимало залежить.