— Чимало?
— Я мушу думати про ваше майбутнє. На той випадок, якщо зі мною щось станеться. Особливо про Лорине майбутнє.
Цим він хотів сказати, що, якщо я не вийду за Річарда, у нас не буде грошей. А ще — що ми обидві, особливо Лора, ніколи не зможемо подбати про себе.
— Ще я зобов’язаний подбати про фабрики, — провадив батько. — Про справи. Зараз ми наче врятовані, але мене не полишать банкіри, переслідуватимуть. І не чекатимуть довго.
Він спирався на ціпок, опустивши очі на килим, і я бачила, як йому соромно. Який він розбитий.
— Я не хочу, щоб усе це пішло в нікуди. Твій дідусь, а тоді… п’ятдесят, шістдесят років важкої праці марно.
— Зрозуміло.
Я була в глухому куті. Не могла запропонувати жодної альтернативи.
— Авалон вони теж заберуть. І продадуть.
— Справді?
— Він не раз був у заставі.
— А.
— Тут потрібна рішучість. І трохи мужності. Стиснути зуби — і вперед.
Я промовчала.
— Але звісно ж, — додав батько, — це вирішувати тільки тобі.
Я промовчала.
— Я не хотів би, щоб ти робила щось, зовсім уже тобі осоружне, — сказав він, дивлячись цілим оком повз мене, трохи насупившись, наче щойно в полі його зору з’явилося щось надзвичайно важливе. Нічого, крім стіни, за мною не було.
Я промовчала.
— Тоді домовилися, добре, — полегшено видихнув він. — Ґріффен — чоловік розумний. Вірю, він у глибині душі хороша людина.
— І я так думаю, — погодилась я. — Дуже хороша.
— Ти будеш у хороших руках. І Лора, звісно, теж.
— Звісно, — слабко мовила я. — І Лора теж.
— То вище носа.
Чи я його звинувачую? Ні. Уже ні. Легко оцінювати минуле тепер, але він робив те, що вважали — у ті часи вважали — відповідальним. Робив те, що вважав найкращим.
Наче за командою, до нас приєднався Річард, чоловіки потиснули руки. Мою руку він теж узяв, коротко стиснув. Тоді лікоть. Саме так тоді чоловіки водили жінок — за лікоть, тож і мене за лікоть відвели до Імперського залу. Річард сказав, що хотів зробити це у Венеційській кав’ярні, — вона світліша й більш урочиста, — але там, на жаль, не виявилося вільних місць.
Дивно це згадувати зараз, але тоді готель «Роял Йорк» був найвищою будівлею в Торонто, а Імперський зал — його найбільшим рестораном. Річард любив усе велике. У залі розташовувалися ряди великих квадратних колон, шахова стеля, ряд люстр, на кожній знизу китиця — застигла розкіш. Вона відчувалася, як щось шкіряне, масивне, пузате й чомусь із венами. На думку спадало слово «порфір», хоча його там могло й не бути.
Стояв полудень одного з тих тривожних зимових днів, яскравіших, ніж звичайно. Промені білого сонячного світла пробивалися крізь щілини у важких завісах, здається, бордових, і точно вже оксамитових. Під звичним для готельного ресторану запахом парових овочів і ледь теплої риби відчувався запах гарячого металу й розпеченої тканини. Столик, який замовив Річард, стояв у тьмяному кутку, подалі від різкого світла. У вазі бутон червоної троянди; я витріщалася на Річарда, мені було цікаво, як він усе це обставить. Чи візьме мене за руку, чи стисне її, чи буде хвилюватися, затинатися? Я так не думала.
Насправді я не те щоб його недолюблювала. Просто не любила. Узагалі мало думала про нього, хоча час від часу й помічала його елегантний одяг. Іноді він бував надто пихатим, та принаймні некрасивим його не можна було назвати, зовсім ні. Він здавався мені доволі прийнятним. Мені трохи запаморочилося в голові. Я й досі не знала, що робити.
Прийшов офіціант. Річард зробив замовлення. Тоді подивився на свій годинник і заговорив. Я мало чула з його слів. Він усміхнувся. Дістав маленьку коробочку, укриту чорним оксамитом, розкрив її. Усередині лежав сяючий уламок світла.
Тієї ночі я тремтіла, скрутившись у величезному готельному ліжку. Ноги були крижані, коліна підтягнула аж до підборіддя. Арктична пустеля крохмального білого простирадла тяглась переді мною в безкінечність. Я знала, що ніколи не перетну її, не знайду дороги, не повернуся туди, де було тепло; розуміла, що втратила напрямок; відчувала, що загубилася. Через багато років мене знайдуть тут якісь сміливці — загублену у власних слідах, одна рука простягнута, чіпляється за соломинки, обличчя висохле, пальці обгризені вовками.
Я відчувала справжній жах, але не перед Річардом як таким. Здавалося, що освітлений купол готелю «Роял Йорк» зняли й на мене звідкись понад сплутаною чорною порожнечею неба дивиться зла сутність. То був Бог, який дивився вниз порожнім іронічним ліхтарем ока. Він стежив за мною, спостерігав за моєю скрутою, нездатністю повірити в нього. У моїй кімнаті не стало підлоги, я була підвішена в повітрі, на межі зриву. Падіння буде безкінечним — безкінечно вниз.
Утім такі гнітючі відчуття нечасто виживають у світлі ранку, коли ти молодий.
«Аркадійський дворик»
За вікном, на темному подвір’ї, сніг. Чути, як він цілує скло. Він іще розтане, бо зараз лише листопад, однак нині несе із собою передчуття. Не знаю, чому воно мене так хвилює. Я розумію, що прийде: сльота, темрява, грип, чорна крига, вітер, соляні плями на чоботах. Та все одно чекаєш, прагнеш цього двобою. Зима — це те, куди можна вийти, вийти на бій, а тоді відступити назад до будинку. Але хотілося б, щоб у цьому домі був камін.
Там, де жили ми з Річардом, був камін. Чотири каміни. Пригадую, один стояв у нашій спальні. Відблиски полум’я облизували плоть.
Я розкочую рукави светра, натягую на долоні. Як оті рукавички без пальців, які раніше носили бакалійники, коли працювали в холод. Осінь поки що тепла, однак не можна дозволити обдурювати себе, заколисувати до безтурботності. Треба прочистити пічку. Дістати фланелеву нічну сорочку. Відкласти консервовані боби, свічки, сірники. Така хурделиця, як минулої зими, може все завалити, і залишишся тоді із забитим туалетом, без електрики й питної води, окрім тієї, що можна натопити зі снігу.
У саду лишилося тільки мертве листя, крихкі стебла й кілька стійких хризантем. Сонце втрачає висоту — рано темніє. Я пишу в будинку, за кухонним столом. Сумую за звуком води на порогах. Іноді піднімається вітер, продуває безлисті гілки — це майже те саме, хоч і не настільки надійно.
За тиждень після наших заручин я зібралась обідати з Річардовою сестрою Вініфред Ґріффен Прайор. Запросила мене вона, але я відчувала, що ініціатива йде від Річарда. Може, помилялася, бо Вініфред чимало влаштовувала сама й можливо, з цієї нагоди й на Річарда натиснула. Найімовірніше, це вони разом придумали.
Обід мав відбутися в «Аркадійському дворику». Саме там, на верхівці торгового центру «Сімпсонз» на Квін-стрит, обідали леді — у великому приміщенні з високою стелею, начебто візантійського стилю (тобто з арками та пальмами в горщиках), у бузкових та сріблястих тонах, із витонченими контурами стільців і ламп. На половині висоти ресторан оперізувався балконом із кованими перилами — тільки для чоловіків, для бізнесменів. Вони могли сидіти там і дивитися на прикрашених пір’ям леді, які щебетали, наче в пташнику.
Я вдягнула своє найкраще денне вбрання, єдине, яке мала для такої нагоди: темно-синій костюм із плісированою спідницею, білу блузку з бантом на шиї, схожого на канотьє капелюшка в тон костюму. У цьому вбранні я нагадувала школярку чи активістку Армії спасіння. Про взуття навіть не згадуватиму: і думати про нього не хочеться. Недоторкану обручку тримала в кулаці, затягнутому в бавовняну рукавичку, розуміючи, що з таким одягом, як у мене, діамант буде схожим на кришталь або взагалі здаватиметься, що я його вкрала.
Метрдотель глянув на мене так, наче я зайшла не туди чи принаймні не в ті двері — може, я шукаю роботу? Я й справді мала доволі підтоптаний вигляд, хоч і надто молодий для обіду з леді. Але тоді назвала йому ім’я Вініфред, і все виправилося, бо Вініфред в «Аркадійському дворику» практично жила («практично жила» — її власні слова).