Принаймні мені не довелося чекати, допиваючи крижану воду під здивованими поглядами добре вбраних жінок, які все питали б себе, як я сюди потрапила, бо Вініфред уже була на місці, за одним із блідих столиків. Вона була вищою, ніж я пам’ятала, — стрункою, навіть можна сказати гнучкою, як тростинка, хоч і частково завдячувала цим спеціальній білизні. Одягнена в зелений костюм не пастельного, а яскравого, майже кричущого зеленого кольору (коли за два десятиліття стала модною хлорофілова жувальна гумка, вона була саме того відтінку). До нього пасували зелені крокодилячі черевички: блискучі, гумові, вони здавалися вологими, як листя латаття, — і мені подумалося, що я ніколи не бачила такого витонченого незвичного взуття. Капелюшок був того ж відтінку — круглий завиток зеленої тканини балансував на голові, наче отруйне тістечко.
Тієї миті вона робила таке, чого мене вчили ніколи не робити, щоб не стати дешевою: дивилась у своє дзеркальце на публіці. Навіть іще гірше: пудрила собі носа. Я завагалася: не хотіла, щоб вона знала, що я побачила її за такими вульгарними діями, та Вініфред закрила дзеркальце й опустила його у свою блискучу зелену сумочку зі шкіри алігатора так, наче нічого особливого не сталося. Тоді витягнула шию, повільно повернула напудрене обличчя, повела навколо себе білим поглядом, наче фарою. Побачила мене, усміхнулася, привітно витягнула млосну руку зі срібним браслетом на ній (мені одразу ж захотілося собі такий).
— Називай мене Фредді, — сказала вона, коли я сіла. — Усі мої друзі так роблять, а я хочу, щоб ми з тобою міцно подружилися.
Тоді серед таких жінок, як Вініфред, панувала мода на зменшувальні, наче підліткові імена: Біллі, Боббі, Віллі, Чарлі. У мене такого прізвиська не було, тож я не мала чого запропонувати.
— О, там обручка? — спитала вона. — Красива, правда ж? Я допомагала Річардові її вибирати: він любить, коли я ходжу з ним за покупками. У чоловіків від магазинів аж мігрені, чи не так? Він думав про смарагд, але що може бути краще за діаманти?
Під час розмови Вініфред вивчала мене з цікавістю й прохолодним задоволенням, щоб побачити, як я це сприйму — зведення моєї обручки до дрібної покупки. Її очі були розумні й незвичайно великі, на повіках — зелені тіні. Наведені олівцем брови вищипані тоненькою вигнутою лінією, від чого вона водночас виглядала знудженою та неймовірно здивованою, як це любили тодішні кінозірки, хоч я сумніваюсь у тому, що Вініфред колись чомусь сильно дивувалася. Помада була оранжева з темно-рожевим відблиском, того кольору, який щойно став модним, — із журналів, які днями читала, я дізналася, що він називається креветковим. Рот мав такий же кіношний вигляд, як і брови, верхня губа розділена навпіл луком Купідона. Голос із тих, що називають просоченим віскі, — низький, майже глибокий, із грубою шершавою поверхнею, наче котячий язик, як оксамит, зроблений зі шкіри.
(Згодом я дізналася, що Вініфред — картярка. Бридж не покер; вона чудово грала б у покер, чудово блефувала б, але це було надто ризиковано, надто азартно, а вона любила ставити на те, на чому зналася. У гольф теж грала, але переважно заради корисних знайомств і не настільки добре, як прикидалася. Теніс був для неї надто виснажливим, їй не хотілося мати свідків свого пітніння. Вона «ходила під вітрилом», що в її випадку означало сидіння в подушках на човні в капелюшку й з коктейлем.)
Вініфред спитала мене, що я буду їсти. Я відповіла: що завгодно. Вона назвала мене «дорогенькою» і сказала, що вальдорфський салат тут божественний. Я погодилася.
Я ніяк не могла уявити, що називаю її Фредді, це здавалося таким фамільярним, таким неповажним. Зрештою, вона була дорослою — років тридцять, принаймні двадцять дев’ять. На шість-сім років молодша за Річарда, однак вони товаришували.
— Ми з Річардом такі друзі, — довірливо сказала вона мені вперше, та не востаннє. Звісно ж, то була погроза, як і більшість тих речей, що вона мені їх говорила цим легким довірливим тоном. Ішлося не лише про права, які були значно вищими за мої, і про відданість, на розуміння якої я й сподіватися не могла, але й про те, що, якщо я колись розізлю Річарда, доведеться мати справу з ними обома.
Вініфред розповіла, що саме вона влаштовує все для Річарда: світські заходи, коктейльні вечірки, обіди й так далі, бо ж він холостяк, а вона каже (і казатиме це постійно, рік за роком), що «це наші, дівочі справи». Тоді запевнила, що була дуже рада Річардовому рішенню осісти, та ще й із такою милою юною дівчиною, як я. До мене він мав кілька близьких стосунків — попередні зв’язки. (Саме так Вініфред завжди говорила про жінок Річарда — зв’язки, як сіті, чи павутина, чи тенета, чи навіть ті нитки жувальної гумки, які хтось кинув на підлогу, а він випадково в них вступив.)
На щастя, Річард не дав їм себе зв’язати, хоч жінки на нього й полювали. «Просто зграями за ним бігали», — сказала Вініфред неголосно своїм алкогольним голосом, і я уявила собі Річарда: одяг подертий, завжди акуратна зачіска скуйовджена, він у паніці втікає, а за ним із гавкотом женеться натовп жінок. Але картина видавалася неправдоподібною. Я не могла уявити, як Річард утікає, чи поспішає, чи просто боїться. Не уявляла його в небезпеці.
Я кивнула й усміхнулася, непевна щодо того, яке місце посідаю тут. Чи я одна з тих липких зв’язків? Можливо. Однак поверхнево мені дали зрозуміти, що Річард має високу внутрішню цінність, і якщо я хочу до нього дотягнутися, то мушу стежити за собою.
— Але я певна, ти впораєшся, — сказала Вініфред із легкою усмішкою. — Ти така молода.
Ця моя молодість давала мені мало шансів упоратися — саме на це Вініфред і розраховувала. Вона не планувала попускати віжки.
Принесли наші вальдорфські салати. Вініфред подивилася, як я беруся за ніж із виделкою (у неї на обличчі було написано: «Принаймні вона не руками їсть»), і легенько зітхнула. Тепер я розумію, як важко їй було зі мною. Вона, безсумнівно, вважала мене надто похмурою й непривітною: я не вміла підтримувати бесіду, була такою неосвіченою, такою провінційною. Чи, може, то було зітхання в передчутті роботи, бо я здавалася грудкою глини, позбавленою форми, і їй тепер треба було засукати рукави й ліпити мене.
Навіщо відкладати. Вініфред одразу взялася до роботи, озброївшись натяками й пропозиціями. (Ще вона майстерно вміла залякувати, але за тим обідом я цього ще не побачила.) Сказала, що знала мою бабусю чи принаймні знала про неї. Жінки монреальських Монфорів були відомі своїм стилем, та, звісно ж, Аделія Монфор померла ще до мого народження. Так вона натякала, що, попри моє походження, доведеться нам почати із самого початку.
На її думку, одяг був моєю найменшою проблемою. Убрання завжди можна купити, але я мушу навчитися носити його гідно.
— Наче власну шкіру, — так сказала Вініфред.
З волоссям усе було зрозуміло: довге, пряме, зачесане й заколоте ззаду, воно потребувало ножиць і холодної завивки. Далі нігті. Нічого надто зухвалого, обережно з цим: я надто молода для зухвалості.
— Ти можеш бути чарівною, — переконувала Вініфред. — Цілком можеш, треба тільки постаратися.
Я слухала її смиренно й ображено. Знала, що ніякої чарівності в мені немає. У нас із Лорою такого не було: ми були для цього надто потайні або ж надто різкі. Ми ніколи не вчилися чарівності, бо Ріні нас зіпсувала. Їй здавалося, що для нас достатньо бути такими, якими ми є. Не треба стелитися перед людьми, задобрювати їх, улещувати, намагатися сподобатися. Гадаю, батько вважав, що чарівність десь, може, і не завадила б, однак не зміг прищепити її нам. Він хотів, щоб ми скидалися на хлопців, — так воно й сталося. А хлопців чарівності не вчать, бо ті здаватимуться людям нещирими.
Вініфред дивилася, як я їм, і загадково посміхалася. Я вже стала для неї низкою прикметників, набором кумедних випадків, які можна переказувати приятелькам, усім цим Біллі, Боббі й Чарлі. «Одягнена, наче жебрачка. Їла так, ніби її там узагалі не годували. А черевики!»