— Що ж, — промовила вона, трохи подзьобавши салат (Вініфред ніколи не доїдала того, що було в тарілці), — тепер нам треба помізкувати разом.
Я не зрозуміла, що малося на увазі. Жінка ще раз легенько зітхнула.
— Спланувати весілля, — відповіла. — Часу маємо небагато. Гадаю, спочатку Церква святого апостола Симона, а тоді прийом у бальній залі «Роял Йорк», у центральній.
Я думала, що мене просто віддадуть Річардові, як пакунок, та ні — будуть іще й церемонії, навіть кілька. Коктейльні вечірки, чаювання, дівич-вечір, портрети для газет. Це нагадуватиме весілля моєї ж матері, як про нього розповідала Ріні, але якось вивернуто й без деяких частин. Де ж романтична прелюдія, у якій юнак стає на коліно? Я відчула, як від моїх колін підіймається хвиля розпачу й котиться аж до обличчя. Вініфред її помітила, однак нічого не зробила, щоб заспокоїти мене. Вона не хотіла мого спокою.
— Не переживай, люба, — сказала майбутня родичка майже безнадійним тоном і поплескала мене по руці. — Я за тебе візьмуся.
Я відчувала, як із мене по краплині витікає воля, влада над своїми ж учинками, яка до цієї миті лишалася в мені. («Звісно ж! — тепер думається мені. — Звісно, вона була свого роду бордельмаман. Звісно ж, вона була звідницею».)
— Лишенько, ти подивися, котра година, — мовила Вініфред, глянувши на свій годинник, срібний, текучий, схожий на стрічку рідкого металу, з крапками замість цифр. — Мушу бігти. Тобі принесуть чаю з тістечком, якщо хочеш. Юні дівчата такі ласувалки. Чи правильно «ласунки»?
Вона розсміялася, підвелася й лишила креветкового кольору поцілунок у мене не на щоці, а на лобі. Це мало вказати моє місце, цілком очевидно — місце дитини.
Я дивилася, як Вініфред ішла цим нетривким, пастельним простором «Аркадійського дворика», наче ковзала, злегка киваючи та скупо махаючи рукою знайомим. Повітря розступалося перед нею, наче висока трава, ноги, схоже, починалися не від стегон, а просто від талії, нічого не смикалося. Я відчувала, як виступають мої частини тіла за шлейками, над панчохами. Я прагнула перейняти цю ходу, таку безплотну, легку, невразливу.
Видавали мене не з Авалону, а з напівдерев’яної, псевдотюдорівської стайні Вініфред у Роуздейлі. Так було зручніше, бо ж більшість гостей приїздила з Торонто. А ще — не так ніяково для батька, який уже не міг собі дозволити таке весілля, яке, на думку Вініфред, було її обов’язком.
Він навіть мого одягу не міг собі дозволити — про нього теж подбала Вініфред. Серед мого багажу в одній із кількох новісіньких скринь лежали теніска, хоч у теніс я не грала, купальний костюм, хоча плавати я не вміла, і кілька танцювальних суконь, хоч я ніколи не танцювала. Де мені було всього цього навчитися? В Авалоні навіть плавати не могла, бо Ріні нас у воду не пускала. Утім Вініфред наполягла на тому, що цей одяг мені потрібен. Сказала, що я маю вбиратися відповідно до нагоди, попри власні недоліки, які ніколи не можна визнавати.
— Скажеш, що голова болить, — пояснила вона мені. — Це завжди цілком прийнятне вибачення.
Вона розповіла мені чимало всякого.
— Можна показувати, що тобі нудно, тільки ніколи не виявляй власного страху. Вони відчувають його запах, наче акули, і пливуть за здобиччю. Можеш дивитися на край столу, — так повіки опускаються, — та на підлогу ніколи не поглядай: від цього шия здається слабкою. Не стій прямо, ти ж не солдат. Ніколи не схиляйся. Якщо хтось скаже щось образливе для тебе, скажи «Перепрошую?», наче не розчула. У дев’яти випадках із десяти повторити забракне сміливості. Ніколи не підвищуй голосу до офіціантів, це вульгарно. Нехай нахиляються — така їхня робота. Не перебирай рукавички чи своє волосся. Завжди прибирай такого вигляду, ніби маєш цікавіші справи, та ніколи не показуй нетерплячості. Коли сумніваєшся, іди пудрити носика, але крокуй повільно. Грація народжується від байдужості.
Такими були її проповіді. Мушу зізнатися, попри мою зневагу до неї, вони неабияк знадобилися в житті.
Ніч перед весіллям я провела в одній із найкращих спалень Вініфред.
— Зробиш себе красунею, — грайливо сказала вона, натякаючи на те, що так я не красуня.
Дала мені кольдкрему й бавовняні рукавички, які я мала вдягнути, коли намащу руки. Це мало зробити шкіру білою й ніжною, схожою за текстурою на сирий свинячий жир. Я стояла в прилеглій до спальні ванній, слухала, як дзеленчить вода, падаючи на порцеляну вмивальника, і вивчала своє обличчя в дзеркалі. Здавалася собі стертою, позбавленою рис, наче овал змиленого мила чи зів’ялий місяць.
Із сусідньої кімнати, яка теж виходила до цієї ванної, увійшла Лора й сіла на закритий унітаз. Вона ніколи не стукала у двері, якщо йшлося про мене. Одягнута в просту бавовняну нічну сорочку, яка колись належала мені, волосся скріплене ззаду, пшеничного кольору завиток звисав через одне плече. Боса.
— Де твої капці? — спитала я.
Обличчя скорботне. Разом із білою сорочкою й босими ногами це створювало враження покаяння, наче вона єретичка зі старої картини на шляху до страти. Сестра стиснула руки перед собою, зробивши пальцями дірку у формі літери «О», немов там мала б стояти запалена свічка.
— Я їх забула.
У звичайному вбранні Лора виглядала старшою, бо була висока, але зараз вона здавалася молодшою, років дванадцяти, і пахла, як немовля. Усе через її шампунь: вона користувалася дитячим, бо той був дешевшим. Любила дрібну, марну економію. Лора подивилася через ванну кімнату, тоді опустила очі на підлогу.
— Не хочу, щоб ти виходила заміж, — сказала вона.
— Це всім зрозуміло, — мовила я.
Сестра була вкрай похмура протягом усіх прийомів, примірок і репетицій, ледь увічлива з Річардом, тупо покірна з Вініфред, наче служниця за контрактом. Сердита зі мною, ніби це весілля було чи то моєю підступною примхою, чи то відмовою від неї. Спочатку я подумала, що, може, вона так мені заздрить, але справа була не в тому.
— Чому б мені не вийти заміж?
— Ти надто молода, — сказала Лора.
— Матері було вісімнадцять. А мені вже майже дев’ятнадцять.
— Але вона виходила за коханого. Хотіла цього.
— Звідки тобі знати, що я цього не хочу? — роздратовано спитала я. Це її на мить зупинило.
— Ти не можеш хотіти, — відповіла вона, дивлячись на мене. Її очі були мокрі й рожеві від сліз. Це мене роздратувало: яке вона мала право плакати? Якщо це комусь і було дозволено, то тільки мені.
— Не в моїх бажаннях справа, — різко заперечила я. — Це єдиний розумний вихід. У нас немає грошей, ти цього не помітила? Чи хочеш, щоб нас викинули на вулицю?
— Ми могли б знайти роботу, — сказала Лора.
На підвіконні біля неї стояли мої парфуми; вона бездумно побризкалася ними. «Ліу» від «Ґерлен», подарунок Річарда. (Обирала Вініфред, про що повідомила мені. «Чоловіки такі розгублені біля прилавків із парфумами, правда ж? Запахи б’ють їм у голову».)
— Не кажи дурниць. Що б ми робили? Розіб’єш — голову відірву.
— Ми багато чого можемо, — непевно мовила вона, ставлячи пляшечку на місце. — Могли б стати офіціантками.
— На це не проживеш. Офіціантки дуже мало заробляють. Доводиться принижуватися за чайові. Усі вони плоскостопі. Ти не знаєш цін, — провадила я (усе одно, що пояснювати арифметичні дії пташці). — Фабрики зачинені, Авалон розвалюється, його продадуть. Банки хочуть нашої крові. Ти дивилася на батька? Ти його бачила? Він схожий на старого.
— То це заради нього, — сказала Лора. — Те, що ти робиш. Здається, так стало зрозуміліше. Це хоробрий вчинок.
— Я роблю те, що вважаю правильним, — відповіла я.