Почувалася такою доброчесною й водночас такою жертвою вселенської несправедливості, що мало не розридалася. Але це був би кінець.
— Це неправильно, — роздумувала сестра. — Зовсім неправильно. Ти можеш усе відмінити, іще не пізно. Можеш утекти сьогодні, залишити записку. Утечемо разом.
— Не набридай, Лоро. Я достатньо доросла, щоб знати, що роблю.
— Але доведеться дозволити йому торкатися себе. Не тільки цілувати. Тобі доведеться дозволити йому…
— Не переживай за мене, — обірвала її. — Залиш мене саму. У мене розплющені очі.
— Наче в сновиди, — сказала Лора. Узяла мою пудреницю, розкрила, понюхала й примудрилася розсипати жменю на підлогу. — Що ж, хоч одяг у тебе буде хороший.
Я могла б тоді її вдарити. І, звісно ж, потай утішалася цим.
Коли вона пішла, лишивши по собі білі сліди, я сіла на край ліжка, роздивляючись свій розкритий пароплавний кофр. Він був дуже модний, блідо-жовтий ззовні й темно-синій усередині, оббитий сталлю, цвяшки виблискували, наче тверді металеві зірки. Валіза була охайно спакована, з усім необхідним для весільної подорожі, але мені здавалася повною темряви й порожнечі.
«Ось моє придане», — подумала я. Раптом це слово стало небезпечним — таке остаточне. Звучить так, наче неодмінно придавить мене.
«Зубна щітка, — подумала я. — Вона знадобиться». Моє тіло сиділо на ліжку нерухоме.
В англійській мові слово «придане» походить від французького trousseau — скриня. Ось його значення: речі, які кладеш до скрині. Тож немає сенсу сумувати через нього — це просто багаж. Це просто речі, які я пакую й беру із собою.
Танго
Ось весільне фото.
Молода жінка в білій атласній сукні, тканина викроєна навскіс, гладенька, шлейф обвиває ступні, наче пролита патока. Є щось незграбне в її поставі, у тому, як розвернуті стегна, стопи, наче її спина не пасує до такої сукні: надто вже пряма. Для такого вбрання потрібні підняті плечі, згорбленість, гнучкі вигини — щось на зразок туберкульозного горба.
Серпанок спадає по обидва боки обличчя, розширення над чолом кидає надто темну тінь на очі. Зубів в усмішці не видно. Вінець із маленьких білих троянд; каскад більших, рожевих і білих, змішаних зі стефанотісом, вона тримає в затягнутих білими рукавичками руках (лікті надто розставлені). Вінець, каскад — саме так про це писали в газетах. Нагадує про черниць і про холодну небезпечну воду. Підпис — «Прекрасна наречена». Тоді так казали. У її випадку краса була обов’язковою, адже йшлося про великі гроші.
(Я кажу «її», бо не пам’ятаю, щоб я там була, це було не дуже важливо. Ми з дівчиною на фото перестали бути однією людиною. Я її наслідок, результат життя, у яке вона колись поринула з головою, тоді як ця пані (якщо взагалі можна сказати, що вона існувала) складається лише з того, що я пам’ятаю. У мене зручніше місце: я переважно чітко бачу її. А вона, навіть якби знала, куди треба дивитися, зовсім не бачила б мене.)
Поряд зі мною стоїть Річард, приємний чоловік за тодішніми мірками, тобто доволі молодий, не огидний і заможний. Має вигляд солідний, але водночас і дещо насмішкуватий: одна брова піднята, нижня губа трохи випинається, він от-от усміхнеться, наче з якогось потаємного сумнівного жарту. Гвоздика в петлиці, волосся зачесане набік, схоже на блискучий гумовий капелюшок для плавання, приклеєне до голови звичними на той час засобами. Але, попри все, він красивий чоловік. Мушу визнати. Галантний. Світська людина.
Є й групові знімки: задній план — натовп друзів нареченого в урочистих костюмах, однакових для весіль, для похоронів і для офіціантів; передній — світлі, сяючі подружки нареченої з пінистими букетами квітів. Лора змогла зіпсувати кожну з цих світлин. На одній вона рішуче супиться, на іншій, певно, поворухнула головою, бо обличчя розмилося, як голуб, який врізався в скло. На третій гризе палець, винувато дивиться вбік, наче її піймали на гарячому. На четвертій, мабуть, плівка була з дефектом: на сестру плямами падає світло, але не згори, а знизу, ніби вона стоїть на краю освітленого басейну вночі.
Після церемонії до мене підійшла Ріні в респектабельному синьому костюмі з пером. Міцно обійняла мене й сказала: «Якби тільки твоя мати була тут». Що вона мала на увазі? Що мати аплодувала б мені чи зупинила всю цю церемонію? З того, яким голосом Ріні говорила, могло йтися і про перше, і про друге. Тоді вона заплакала, на відміну від мене. Люди плачуть на весіллях, як від щасливих кінцівок, бо відчайдушно прагнуть вірити в щось, не варте довіри. Але я тоді вже виросла з такого дитячого сприйняття, вдихала розріджене, холодне повітря розчарування, принаймні так мені здавалося.
Звісно, там було шампанське. Мало бути: Вініфред про нього не забула б. Інші їли. Виголошували промови, з яких я нічого не пам’ятаю. Ми танцювали? Здається, так. Я не вміла танцювати, однак опинилася на танцювальному майданчику, тож якесь тупцяння мало місце.
Тоді я перевдягнулась у дорожнє вбрання. Це був костюм-двійка з легкої шерсті блідо-зеленого кольору зі скромним капелюшком того ж тону. Вініфред сказала, що він коштував чимало. Я виструнчилася на сходах (яких сходах? вони зникли з моєї пам’яті), готова до від’їзду, і кинула букет Лорі. Вона не спіймала його. Стояла там у своєму світло-рожевому, як морська мушля, убранні, дивилася на мене холодно, склавши руки перед собою, як захист, тож одна з подружок нареченої (якась кузина Ґріффенів) схопила букет і жадібно потягла його кудись, наче вкрадену їжу.
Батько тоді вже десь зник. І добре, бо, коли я востаннє його бачила, він був добряче накачаний алкоголем. Гадаю, пішов завершити справу.
Річард узяв мене під лікоть і повів до автомобіля. Ніхто не мав знати, куди саме їдуть наречені, — припускали, що десь за місто, у віддалений романтичний готель. Насправді ми об’їхали квартал, під’їхали до бічного входу в «Роял Йорк», де щойно святкували, і піднялися до номера в ліфті. Річард сказав, що вранці сідаємо в потяг до Нью-Йорка, а вокзал саме через вулицю, то нащо збиватися з дороги?
Я мало можу сказати про мою шлюбну ніч чи радше шлюбний день, бо сонце ще не сіло, і кімната була, як то кажуть, залита рожевим сяйвом, тому що Річард не опустив завіси. Я не знала, чого чекати, єдиним моїм інформатором була Ріні, яка змусила мене повірити: що б не сталося, це буде неприємно й, імовірно, боляче, і в цьому вона мала рацію. Ще вона натякнула, що ці неприємні події чи відчуття цілком нормальні: усі жінки через це проходять, — чи ж усі одружені жінки, — тож метушитися не варто. «Усміхайся й терпи», — ось що вона порадила. Ще сказала, що буде кров, і кров була. (Але вона не сказала звідки. Ця частина була повною несподіванкою.)
Я ще не знала, що мій чоловік уважатиме мій брак задоволення, мою огиду, навіть страждання нормальними й до певної міри бажаними. Він був одним із тих, кому тільки краще, коли жінка не відчуває сексуального задоволення, бо так вона не шукатиме його деінде. Можливо, таке ставлення загалом було прийняте в ті часи. А може, і ні. Я не могла знати.
Річард замовив пляшку шампанського в номер, з того, що вважав гідною нагодою. І вечерю теж. Я пошкандибала до ванної й зачинилася там, поки офіціант сервірував невеликий столик, застелений білою лляною скатертиною. На мені було те, що Вініфред вважала підходящим до цього моменту, — сатинова нічна сорочка лососево-рожевого кольору, з ніжним сірим мереживом. Я спробувала відмитися мочалкою, тоді задумалася, що робити із сорочкою: червоне на ній було дуже помітним, наче в мене носом ішла кров. Зрештою, я поклала її в кошик для сміття, сподіваючись, що покоївка вирішить, що вона випадково туди впала.
Тоді я побризкалася «Ліу», цим хворобливим, виснаженим ароматом. Я тоді вже дізналася, що його назвали на честь дівчини з опери — рабині, що вирішила вбити себе, але не зрадити чоловіка, якого кохала, хоча він, своєю чергою, кохав іншу. Так воно в опері буває. Цей запах не віщував хорошого, але я переживала, що пахну якось дивно. Так воно й було. Цей запах був Річардів, а тепер і мій. Я сподівалася, що не наробила забагато галасу. Мимовільні зойки, різкі вдихання, як тоді, коли пірнаєш у холодну воду.