На вечерю був стейк із салатом. Я їла переважно салат. Латук у всіх готелях того часу був однаковим на смак, як блідо-зелена вода. Як крига.
Подорож до Нью-Йорка наступного дня була спокійною. Річард читав газети, я — журнали. Наші розмови ніяк не відрізнялися від тих, які ми вели до весілля. (Їх не надто назвеш розмовами, бо я майже не говорила: усміхалася, погоджувалась і не слухала.)
У Нью-Йорку ми пообідали в ресторані з Річардовими друзями — парою, чиї імена я вже забула. Щойно розбагатілі, без сумніву, нові гроші: такі нові, що аж верещали. Здавалося, що вони обмазалися клеєм та обсипалися стодоларовими банкнотами. Цікаво, звідки ці гроші взялися: був у них запах нечесності.
Ці люди не надто добре знали Річарда й не прагнули цього: були дещо йому винні за якусь неназвану послугу — от і все. Вони боялися його, ставилися дуже шанобливо. Я зрозуміла це з гри запальничок: хто кому підкурював і наскільки швидко. Річард упивався їхньою шаною. Насолоджувався тим, що вони підпалюють сигарети для нього й за замовчуванням для мене.
Мені спало на думку, що Річард хотів пообідати з ними не лише для того, щоб оточити себе підлабузниками, але й тому, що не бажав лишатися зі мною наодинці. Я його не звинувачую, сказати мені було нічого. Хоча тепер, у компанії, він був дуже уважним для мене, ніжно накинув пальто на плечі, не забував про дрібні приємні знаки уваги, постійно легенько торкався мене. Час від часу обводив кімнату поглядом, дивився, чи заздрять йому інші чоловіки. (Звісно ж, я розумію це заднім числом, а тоді нічого такого не бачила.)
Ресторан був дуже дорогий і дуже сучасний. Я ніколи не бачила такого. Речі тут не сяяли, а радше мерехтіли, усюди вибілене дерево, і латунне оздоблення, і крихке скло, шар за шаром. Скульптури стилізованих жінок із латуні чи сталі, гладенькі, немов цукерки, з бровами, але без очей, зі стрункими стегнами, але без стоп, з розплавленими руками, що вливалися назад у тулуб; білі мармурові кулі; круглі дзеркала, схожі на бійниці. На кожному столику самотня кала в тонкій сталевій вазі.
Друзі Річарда були старшими за нього, жінка здавалася старшою за чоловіка. Одягнена в біле норкове хутро, хоча була весна. Сукня теж біла, натхненна, як вона розповіла, античною Грецією, точніше — крилатою Нікою Самофракійською. Складки тканини скріплені золотим шнурком під грудьми, ще один ішов між ними навхрест. Мені подумалося, що, якби мої груди були такі ж обвислі й мішкуваті, я б ніколи не вдягнула схожої сукні. Шкіра вище вирізу була зморшкувата й укрита ластовинням, як і руки. Поки вона говорила, її чоловік сидів мовчки, склавши руки, зацементувавши свою напівусмішку; він мудро втупив очі в скатертину. «То ось що таке шлюб, — подумала я, — взаємна нудьга, роздратування, ці дрібні напудрені струмки обабіч носа».
— Річард не попереджав, що ви така юна, — мовила жінка.
— Це минеться, — сказав її чоловік, і жінка розсміялася.
Я подумала про «попередження»: невже я така небезпечна? Хіба як вівця — ось що мені тепер здається. Вівці настільки тупі, що ставлять себе під загрозу, застрягають між скель, дозволяють вовкам загнати себе в глухий кут, щоб опікунові довелося ризикувати життям, визволяючи їх із біди.
Незабаром — після двох днів у Нью-Йорку, чи їх було три? — ми попливли до Європи на «Беренґерії», якою, за словами Річарда, плавали всі ті, хто мав якесь значення. Море було спокійне як на цю пору року, однак мене все одно нудило, як собаку. (Чому собака? Бо вони мають такий вигляд, ніби нічого не можуть удіяти. Я теж не могла.)
Мені приносили таз і холодний слабкий чай із цукром, без молока. Річард сказав, що я маю випити шампанського, бо це найкращі ліки, але не хотілося ризикувати. Він був однаково поміркованим, як і роздратованим, хоча шкодував, що я погано почуваюся. Я сказала, що не хочу зіпсувати йому вечір, нехай краще йде, розважається, спілкується — і так він і зробив. Плюсом у морській хворобі було те, що Річард не виявляв жодного бажання лягати зі мною в ліжко. Секс може бути непоганим за різних обставин, та блювота до них не належить.
Наступного ранку Річард наполіг, що мені варто спробувати вийти до сніданку, бо правильний настрій — половина перемоги. Я сиділа за нашим столиком, пощипувала хліб, пила воду й намагалася не зважати на запахи їжі. Почувалася позбавленою тіла, млявою, зморшкуватою, наче здута повітряна кулька. Річард періодично звертав на мене увагу, але він знав чимало людей, — чи прикидався, що знає, — а вони знали його, тож чоловік постійно підводився, потискав руки, знову сідав. Іноді представляв мене, іноді ні. Однак знав він не всіх тих, кого хотів, це було помітно з того, як увесь час роздивлявся навкруги, дивився повз мене, повз тих, із ким говорив, над їхніми головами.
Того дня я поступово видужала. Пила імбирний ель, це мені допомогло. Не вечеряла, однак на вечерю виходила. Увечері була кабаре-вистава. Я вдягнула сукню, яку для такого заходу обрала Вініфред, — сизувато-сіру, з бузковою шифоновою накидкою. До сукні пасували бузкові босоніжки на підборах, із відкритими пальцями. Я ще не звикла до таких підборів, тому трохи хиталася. Річард сказав, що морське повітря пішло мені на користь: у мене хороший колір обличчя та легкий рум’янець, як у школярки. Запевнив, що я маю чудовий вигляд. Провів мене до зарезервованого столика й замовив кожному з нас по мартіні. Стверджував, що мартіні швидко приведе мене до тями.
Я випила трохи, Річарда вже не стало поруч, а в блакитному світлі прожекторів з’явилася співачка. Чорне волосся хвилями спускалося їй на одне око, вбрана вона була у вузьку чорну сукню, укриту великими лускатими блискітками, яка щільно облягала її пружний, але видатний зад і трималася на чомусь схожому на перекручений шнур. Я дивилася на неї із захватом. Раніше я ніколи не бувала в кабаре чи в клубі. Дама погойдувала плечима та співала «Негоду» так, що спів більше нагадував пристрасний стогін. Виріз спереду ледь не сягав живота.
Люди сиділи за столиками, спрямовували на неї всю свою увагу, слухали, ділилися враженнями про неї, вільні вирішувати, любити її чи не любити, піддаватися її спокусливості чи ні, схвалювати чи не схвалювати її виступ, її сукню, її зад. Утім вона вирішувати не могла. Мусила робити все це — співати, погойдуватися. Мені стало цікаво, скільки їй за це заплатили й чи воно було того варте. Подумала, що це можливо тільки у випадку крайньої бідності. Відтоді фраза «у центрі уваги» почала означати для мене певну форму приниження. Це було щось таке, чого, звісно ж, слід було уникати, якщо випадала така нагода.
Після співачки вийшов чоловік, який дуже швидко грав на білому піаніно, а за ним — пара професійних танцюристів: танго. Вони були в чорному, як і співачка. Волосся блищало, наче лакована шкіра під світлом прожекторів, яке тепер стало різкого зеленого кольору. Один чорний кучерик приклеєний до лоба жінки, за вухом велика червона квітка. Її сукня воланами розходилася від середини стегна, але у всьому іншому нагадувала панчоху. Музика уривчасто шкутильгала, як чотирилапа тварина, що смикається на трьох ногах. Кульгавий бик, який рветься вперед, схиливши голову.
Щодо танцю — він був більше схожий на бій. Обличчя танцюристів лишалися незворушними, апатичними, вони спостерігали одне за одним, чекаючи можливості вкусити. Я знала, що це все вистава, і бачила, як майстерно вона зроблена. Однак вони обоє здавалися пораненими.
Настав третій день. Після полудня я вийшла на палубу подихати свіжим повітрям. Річард зі мною не пішов, сказав, що чекає важливі телеграми. Йому приходило чимало телеграм, він розрізав конверти срібним ножем для паперу, читав вміст, тоді розривав їх на шматки чи клав у свій завжди зачинений портфель.
Я не дуже хотіла бачити чоловіка біля себе на палубі, та все одно почувалася самотньою. Самотньою — отже, покинутою, покинутою — отже, невдалою. Наче мене обманули, ошукали, розбили серце. На мене дивилася група англійців у кремових лляних костюмах. Їхні погляди були не ворожими, а ввічливими, далекими, злегка зацікавленими. Ніхто не вміє витріщатися так, як англійці. Я відчула себе зім’ятою, неохайною, нецікавою.