Небо було затягнуте брудними сірими хмарами, що нависали шматками, наче набивка в матраці. Трохи мрячило. Капелюха я не вдягнула: боялася, що його може здути вітром, тож на голові мала шовковий шалик, зав’язаний під підборіддям. Я стояла біля перил і дивилась, як унизу котяться синювато-сірі хвилі й білий слід корабля лишає на них своє коротке, позбавлене сенсу послання. Наче натяк на приховане нещастя — слід із розірваного шифону. З труб на мене летіла кіптява, волосся куйовдилося, прилипало до обличчя мокрими пасмами.
То ось він який, океан. Він не здавався таким глибоким, як мав би. Я намагалася згадати щось, що могла читати про нього в якомусь вірші, але марно. Бий, бий, бий. Щось починалося з цих слів. І там було про холодне сіре каміння. О, море.
Мені хотілося кинути щось за борт. Я відчувала, що так треба. Зрештою кинула туди мідне пенні, але бажання не загадала.
VI
Сліпий убивця: Костюм у гусячі лапки
Він повертає ключ у замку. На дверях є засув — дрібна милість. Пощастило цього разу: у його розпорядженні ціла квартира. Холостяцька студія, одна велика кімната з кухонним куточком, але є й ванна з умивальником на кривій нозі й рожевими рушниками. Розкішне житло. Належить дівчині друга його друга, яка поїхала з міста на похорон. Чотири дні безпеки або ж її ілюзії.
Штори того ж тону, що й покривало на ліжку — важкий, грудкуватий шовк вишневого кольору на прозорому тюлі. Він визирає з вікна, не наближаючись до нього. Звідти крізь жовтіюче листя видно Аллан Ґарденс. Під деревами розляглися кілька п’яниць чи волоцюг, один накрив обличчя газетою. Він і сам, бувало, так спав. Від газетних сторінок, вологих від твого подиху, лине запах бідності, поразки, запліснявілої оббивки меблів із собачою шерстю на них. На траві відучора розкидані картонні плакати й зібгані папірці: то був мітинг, товариші втовкмачували свої догми у вуха слухачів, кували вже застигле залізо. Двоє невтішних чоловіків тепер прибирали за ними зі своїми мішками й палицями зі сталевими шипами на кінці. Принаймні в бідолах є робота.
Вона йтиме через парк по діагоналі. Зупиниться, надто помітно озирнеться, подивиться, чи не стежить за нею хтось. На той момент уже почнуть.
На позбавленому статі білому з позолотою столі стоїть радіоприймач, що за розміром і формою нагадує половину буханця хліба. Він умикає його: грає мексиканське тріо, голоси схожі на рідку мотузку — м’які, міцні, переплітаються. Ось куди йому варто податися — у Мексику. Пити текілу. Піти коту під хвіст чи краще навіть не коту. Піти під хвіст тигру. Стати відчайдухом. Він влаштовує на столі свою письмову машинку, розкриває її, знімає кришку, вставляє папір. Копіювальний папір закінчується. Перш ніж вона прийде, — якщо прийде, — є час на кілька сторінок. Іноді її затримують чи завертають. Так вона сама каже.
Він хотів би віднести її до цієї розкішної ванни, укрити мильною піною. Повалятися там разом із нею, наче поросята в рожевих бульбашках. Може, так він і зробить.
Нині він працює над ідеєю або ж ідеєю ідеї. Ідеться про позаземну расу, яка відправляє космічний корабель на дослідження Землі. Вони складені з високоорганізованих кристалів і намагаються встановити зв’язки з тими земними істотами, яких вважають подібними собі, — окулярами, віконним склом, венеційськими прес-пап’є, келихами для вина, діамантовими каблучками. Їм це не вдається. Вони звітують на батьківщину: «Планета містить чимало цікавих залишків колись квітучої, високорозвиненої, та загиблої нині цивілізації. Неможливо сказати, яка катастрофа спричинила загибель розумного життя. Нині на планеті збереглося лише кілька видів в’язкої зеленої субстанції та чимала кількість химерної форми кульок напіврідкого бруду, що коливаються в хаотичних течіях світлої прозорої рідини, яка вкриває поверхню планети. Пронизливе вищання й дзвінкі стогони, які вони видають, слід приписати фрикційній вібрації й не плутати з мовленням».
Але це не історія. З цього не буде історії, якщо прибульці не вторгнуться, лишаючи за собою пустку, якщо якась панянка не вистрибне зі свого комбінезона. Однак вторгнення суперечитиме передумовам. Якщо істоти з кристалів вважають, що життя на цій планеті немає, навіщо їм на неї висаджуватися? Може, заради археологічних розкопок. Щоб узяти зразки. Раптом тисячі вікон нью-йоркських хмарочосів засмоктує позаземний вакуум. Тисячі президентів банків вилітають із них і з криками летять назустріч смерті. Ось це добре.
Ні. Усе одно це не історія. Він мусить написати щось таке, що продаватиметься. Назад, до безпрограшних мертвих жінок, які прагнуть крові. Цього разу він дасть їм фіолетове волосся й поселить під отруйними світло-ліловими променями дванадцяти місяців Арна. Найкраще — описати ілюстрацію для обкладинки, яка сподобається хлопцям, і виходити вже звідти.
Він утомився від них, від цих жінок. Від їхніх ікл, їхньої хіті, міцних, але стиглих грудей розміром із половину грейпфрута, їхньої обжерливості. Утомився від червоних пазурів і гадючих очей. Утомився розбивати їм голови. Утомився від героїв з іменами Вілл, чи Берт, чи Нед, — односкладові імена, — від їхніх лазерних пістолетів, тісних металевих комбінезонів. Десять центів за сенсацію. Так він заробляє собі на життя, коли встигає, а дарованому коню в зуби не дивляться.
Готівка знову закінчується. Він сподівається, що вона принесе чек з однієї з поштових скриньок на чуже ім’я. Він його підпише, вона перетворить на готівку під своїм іменем у своєму банку, проблем у неї не буде. Він сподівається, що вона принесе марки. Принесе ще сигарет. У нього лишилося тільки три штуки.
Він блукає кімнатою. Підлога рипить. Дерево міцне, але там, де протікає радіатор, лишилися плями. Цей будинок звели ще до війни для самотніх і доброчесних бізнесменів. Тоді надії було більше. Парове опалення, постійна гаряча вода, коридори, вистелені плиткою, — усе сучасне. Тепер усе це не таке як слід. Кілька років тому, коли він був молодий, то знав дівчину, яка мала тут житло. Медсестра, наскільки пригадує, з кондомами в шухляді біля ліжка. У неї була плита на дві конфорки, іноді вона готувала йому сніданок — яйця з беконом, змащені вершковим маслом млинці з кленовим сиропом, який він злизував із її пальців. На стіні помешкання від попередніх мешканців лишилася голова оленя; вона сушила свої панчохи на його рогах.
Вони проводили в цій квартирі суботні дні, вечори вівторків, коли вона мала вихідний, пили скотч, джин, горілку — усе, що було. Вона любила спочатку добряче напитися. Не хотіла ходити в кіно чи на танці, схоже, не прагнула ніякої романтики або ж чогось схожого на неї, і це було добре. Від нього вона вимагала лише витривалості. Любила стелити ковдру на підлозі ванної, любила відчувати тверді кахлі спиною. Його коліна й лікті розбивалися вщент, але він тоді цього не помічав: був захоплений зовсім іншим. Вона стогнала, наче на сцені, крутила головою, закочувала очі. Якось він узяв її стоячи, у шафі. Запах нафталіну, недільні сукні, шерстяні костюми-двійки. Вона плакала від насолоди. Покинувши його, вона вийшла за юриста. Гарна пара, біле весілля — він із подивом і без злості прочитав про це в газетах. І подумав: «Ну й молодець. Хвойдам теж щастить».
Золота юність. Дні без назв, бездумні пообідні години, блискавичні, язичницькі, швидко закінчуються й швидко минають, ніякої жадоби ані до, ані після, не потрібні слова, не потрібні гроші. Ще до того, як він устряг у плутанину.
Він дивиться на годинник, тоді знов у вікно. Ось вона йде по діагоналі через парк, сьогодні на ній капелюх із широкими крисами й костюм із візерунком «гусячі лапки», перехоплений тісним поясом, під пахвою затиснена сумочка, плісирована спідниця розвівається від цих дотепних, хвилястих кроків, наче вона так і не навчилася ходити на задніх ногах. Можливо, уся справа в підборах. Він часто дивується тому, як вони втримують рівновагу. Ось вона зупинилася, наче за командою, озирається навколо зі своїм звичним приголомшеним виглядом, наче щойно прокинулася від незрозумілого сну. Двоє хлопців, які збирають папірці під деревами, оглядають її. «Щось загубили, міс?» Але вона йде далі, через вулицю, він бачить її фрагменти між листя. Певно, шукає номер будинку. Ось вона підходить до дверей. Дзвонить у дзвінок. Він натискає кнопку, гасить сигарету, вимикає настільну лампу, відчиняє двері.