— Привіт. Дихати важко. Я не чекала ліфта.
Вона зачиняє двері, притуляється до них спиною.
— Ніхто за тобою не йшов. Я дивився. Сигарети маєш?
— І твій чек, і пляшку скотчу, найкращого. Узяла з нашого заповненого бару. Я казала тобі, що в нас заповнений бар?
Вона намагається поводитися звично, навіть легковажно. Їй це не дуже вдається. Тягне час, щоб побачити, чого він хоче. Вона ніколи не робить перший крок, не любить виказувати себе.
— Розумниця, — він підходить до неї, обіймає.
— Я розумниця? Іноді я почуваюся коханкою гангстера, коли бігаю за твоїми дорученнями.
— Ти не можеш бути коханкою гангстера, у мене немає зброї. Забагато фільмів дивишся.
— Навпаки, дуже мало, — промовляє вона в його шию.
Не завадило б підстригтися. М’які будяки. Вона розстібає чотири ґудзики на його сорочці, запускає під неї руку. У нього таке згущене, таке щільне тіло. Дрібнозернисте, обвуглене. Вона бачила попільниці з такого дерева.
Сліпий убивця: Червона парча
— Це було дуже мило, — сказала вона. — Чудова ванна. Ніколи не уявляла тебе в рожевому рушнику. Порівняно з тим, як виходить зазвичай, тут усе просто розкішно.
— Спокуса всюди, — відповів він. — Багатство зваблює. Я б сказав, що вона хвойда-аматорка, як ти вважаєш?
Він загорнув її в один із рожевих рушників, відніс до ліжка, мокру й слизьку. Тепер вони лежать під грудкуватим шовковим покривалом вишневого кольору, під сатиновими простирадлами, п’ють принесений нею скотч. Напій м’який, смак теплий, із відтінком диму, п’ється дуже легко. Вона розкошує на ліжку, мимохіть подумавши: «Хто ж пратиме простирадла?»
У цьому калейдоскопі кімнат їй ніколи не вдається подолати відчуття злочинності, порушення кордонів приватності тих, хто зазвичай там живе. У неї виникла звичка переглядати речі в шафах, шухлядах письмового столу — не брати собі, тільки дивитися, щоб знати, як живуть інші люди. Справжні люди, справжніші за неї. Їй хотілося б зробити з ним те саме, тільки от у нього немає шаф, немає шухляд — своїх немає. Нічого знаходити, ніщо його не зрадить. Хіба пошарпана синя валіза, яку він ніколи не розкриває. Зазвичай та лежить під ліжком.
Його кишені мало розповідають — кілька разів вона їх передивлялася. (Не стежила, просто хотіла знати, як у них справи й на якому вони світі.) Носова хустинка, синя, із білим краєм; трохи монет; два недопалки, загорнуті в провощений папір — очевидно, він їх відклав. Складаний ніж, старий. Одного разу — два ґудзики, схоже, від сорочки. Вона не запропонувала йому пришити їх, бо тоді він знав би, що вона нишпорила в його кишенях. Їй хочеться, щоб він вважав її вартою довіри.
Водійські права на чуже ім’я. Свідоцтво про народження — так само. Імена різні. Їй хотілося б прочесати його всього рідкозубим гребінцем. Перебрати в ньому все. Перевернути догори дриґом. Спорожнити.
Він м’яко наспівує масним голосом, як співак по радіо:
Вона сміється.
— Звідки ти це взяв?
— Моя пісня для хвойд. Пасує до цієї кімнати.
— Вона не справжня хвойда, навіть не аматорка. Не думаю, що вона бере гроші. Найімовірніше, її винагороджують якось інакше.
— Шоколадом. Тебе це влаштує?
— Його має бути дуже багато, — відповідає вона. — Я доволі дорога. Покривало зі справжнього шовку, колір хороший — надто викличний, але симпатичний. Пасує до кольору обличчя, як рожеві абажури. Ну що, приготував продовження?
— Продовження чого?
— Моєї історії.
— Твоєї історії?
— Так. Чи ж вона не для мене?
— О, так, — каже він. — Звісно. Я ні про що більше думати не можу. Ночами не сплю.
— Брехун. Тобі стало нудно?
— Речі, від яких ти радієш, не можуть бути нудними.
— Боже, яка галантність. Нам частіше потрібні рожеві рушники. Так ти скоро цілуватимеш мої кришталеві черевички. Але продовжуй.
— Де я зупинився?
— Продзвенів дзвін. Горло перерізано. Двері відчиняються.
— О, так.
Він провадить:
— Дівчина, про яку ми говорили, почула, як відчиняються двері. Вона спирається спиною об стіну, замотується в червоне парчеве покривало з Ліжка Однієї Ночі. Воно пахне неприємно, наче солончак під час відпливу: висохлим страхом тих, хто був до неї. Хтось увійшов, тягне підлогою щось важке — вона це чує. Двері знову зачиняються, у кімнаті темно, як у труні. Чому немає ані свічки, ані лампи?
Вона виставляє руки вперед, захищаючись, і відчуває, як ліва опиняється в іншій руці; та тримає її ніжно, без примусу. Наче запитує.
Вона не може говорити. Не може сказати: «Я не можу говорити».
Сліпий убивця знімає свій жіночий серпанок, упускає на підлогу. Тримаючи дівчину за руку, сідає поряд на ліжко. Він усе одно збирається вбити її, але це можна зробити пізніше. Сліпий убивця чув про цих полонянок, яких ховають від усіх аж до останнього дня; вона йому цікава. Зрештою, вона для нього своєрідний подарунок. Відмовитися від такого — усе одно, що плюнути в обличчя богам. Він знає, що має рухатися швидко, закінчити роботу й зникнути, але часу на це ще вистачає. Він відчуває пахощі, якими її намастили: запах похоронної процесії молодих жінок, померлих неодруженими. Змарнована солодкість.
Він не псуватиме нічого, нічого такого, що не було б уже куплено й оплачено: підробний Володар Потойбіччя вже мав побувати тут. Чи знімав він свою іржаву кольчугу? Певно, що ні. Із дзенькотом увійшов у неї, як масивний залізний ключ, повернувся всередині, розкрив її. Він надто добре пам’ятає це відчуття. Цього він із нею не робитиме.
Він підносить її долоню до свого обличчя, торкається вустами: не поцілунок — радше знак поваги й благоговіння. «Милостива й дорогоцінна пані, — промовляє він стандартне звернення жебрака до можливої благодійниці, — плітки про вашу неймовірну красу привели мене сюди, хоча саме моє тут перебування рівнозначне смертному вироку. Я не можу побачити вас очима, бо я сліпий. Чи дозволите ви роздивитися вас руками? Це буде останньою милістю, можливо, і для вас теж».
Він недаремно був рабом і повією: навчився лестити, правдоподібно брехати, здобувати прихильність. Він кладе пальці на її підборіддя, чекає, доки вона вагається, а тоді киває. Він чує її думки: «Завтра я буду мертва». Йому цікаво, чи здогадується вона, для чого він насправді прийшов.
Іноді найкраще роблять ті, хто не має де повернути, хто не має часу, хто справді розуміє значення слова «безпорадний». Вони звільнені від прорахунків ризику та здобутків, не думають про майбутнє, вістря списів виштовхують їх у теперішній час. Коли тебе штовхають у прірву, ти падаєш або летиш; ти чіпляєшся за будь-яку надію, хай якою неймовірною чи — якщо тут можна скористатися цим заяложеним словом — дивовижною вона є. Мається на увазі попри все.
Такою і є ця ніч.
Сліпий убивця починає дуже повільно торкатися її однією рукою, правицею — більш спритною, тією, у якій тримають ніж. Він проводить нею по її обличчю, до горла, тоді додає другу руку, лівицю, гладить обома ніжно, наче відчиняє вкрай крихкий шовковий замок. Це наче тебе пестить вода. Вона тремтить, але не так, як раніше, від страху. Скоро вона дає червоній парчі впасти з її тіла, бере його руку й скеровує її.