Дотик передує зору, передує мовленню. Це перша й остання мова, він ніколи не бреше.
Так дівчина, яка не могла говорити, і чоловік, який не міг бачити, покохали одне одного.
— Ти мене дивуєш, — каже вона.
— Справді? — питає він. — Чому? Хоча мені подобається тебе дивувати.
Він запалює сигарету, пропонує їй; вона відмовляє порухом голови. Він забагато курить. Це нерви, попри те, що його руки не трусяться.
— Ти сказав, що вони покохали одне одного, — продовжує вона. — Ти ж часто кепкуєш із самого уявлення про кохання: воно нереалістичне, це буржуйські забобони з гнилою серцевиною. Нудотні сентименти, вікторіанське виправдання чесних тілесних бажань. Невже ти стаєш м’якшим?
— Не я винний, а історія, — усміхається він. — Таке буває. Є письмові свідчення про закоханість, принаймні про ці слова. Усе одно я сказав, що він бреше.
— Не треба викручуватися. Це спочатку була брехня, а потім ти все змінив.
— Слушне зауваження. Але на це можна дивитися й більш приземлено.
— На що?
— На всі ці любовні справи.
— Відколи це стало справами? — сердиться вона.
Він усміхається.
— Тебе це дратує? Надто комерційно? Совість твою чіпляє — ти це маєш на увазі? Але завжди є якась торгівля, чи не так?
— Ні, — відповідає вона. — Не так. Не завжди.
— Можна сказати, що він схопив те, що міг. Чому б ні? І ніяких вагань, життя в нього собаче й завжди таким було. Чи можна сказати, що вони обоє надто юні, тому не знайшли кращого виходу. Юнацтво зазвичай плутає хіть із коханням: вони заражені всіляким ідеалізмом. І я не сказав, що після того він її не вбив. Як я зазначив, він діяв виключно з власних інтересів.
— То ти злякався, — каже вона. — Тепер відступаєш, боягузе. Не йдеш до кінця. У коханні ти як справжнє динамо в їбанині.
Він сміється, але трохи злякано. Ці її грубі слова приголомшили: невже їй нарешті вдалося?
— Стежте за мовою, юна леді.
— Чого б це? Ти не стежиш.
— Я поганий приклад. Скажімо так, вони змогли насолодитися одне одним, своїми емоціями, якщо ти так хочеш. Змогли розкошувати у власних емоціях, жити моментом, сочитися поезією, запалити свічку, осушити кубок, повити на місяць. Їхній час збігав. Вони не мали чого втрачати.
— Він мав. Чи принаймні думав, що має.
— Тоді добре. Вона не мала чого втрачати. — Він випускає хмару диму.
— Не те, що я, — каже вона. — Я розумію, про що ти.
— Не те, що ти, люба, — погоджується він. — Як я. Це мені нічого втрачати.
Вона уточнює:
— Але в тебе є я. Я не ніщо.
«Торонто Стар», 28 серпня 1935 р.
Учора поліція припинила пошуки п’ятнадцятирічної школярки Лори Чейз, яка зникла більше тижня тому: міс Чейз знайшлася в друзів родини, містера та місіс Ньютон-Доббз, у їхній літній резиденції в Мускоці. Відомий промисловець Річард І. Ґріффен, одружений із сестрою міс Чейз, дав коментарі телефоном від імені всієї родини: «Ми з дружиною зітхнули з полегшенням. Це було просте непорозуміння, спричинене затримкою пошти. Міс Чейз вважала, що ми знаємо про її плани на канікули, так само вважали містер і місіс Ньютон-Доббз. На канікулах вони не читають газет, інакше цієї плутанини не виникло б. Коли вони повернулися до міста й дізналися про ситуацію, то одразу ж зателефонували нам».
Відповідаючи на запитання про плітки щодо того, що міс Чейз утекла з дому та знайшлася за несподіваних обставин у парку розваг «Саннісайд Біч», містер Ґріффен сказав, що не знає, хто відповідальний за ці брудні вигадки, однак зробить усе, щоб дізнатися. «Це було звичайне непорозуміння, таке може статися з усіма, — заявив він. — Ми з дружиною раді, що з нею все гаразд, і щиро дякуємо поліції, газетам і тим, хто нас підтримував, за допомогу». Кажуть, що міс Чейз засмучена цією славою й відмовляється давати інтерв’ю.
Хоча все закінчилося вдало, це, безсумнівно, перші серйозні проблеми, спричинені затримкою на пошті. Суспільство заслуговує послуг, на які може покластися. Чиновникам слід подбати про це.
Сліпий убивця: Прогулянка на вулиці
Вона йде вулицею, сподіваючись, що має вигляд жінки, яка може йти вулицею. Чи саме цією вулицею. Вона ж цього права не має. У неї неправильний одяг, неправильний капелюх, неправильне пальто. Слід було б покрити голову шаликом, зав’язати під підборіддям, одягнути пальто, схоже на мішок, з витертими рукавами. Слід було б виглядати сірою, убогою.
Будинки тут стоять дуже тісно. Колись це були котеджі для слуг, ряд за рядом, але слуг тепер менше, багатії влаштовуються інакше. Укрита кіптявою цегла, дві кімнати вгорі, дві — унизу, вбиральня позаду. Перед деякими будинками, на крихітних газонах, залишки городів: почорніла помідорна лоза, дерев’яні кілки з мотузками. Добре родити земля тут не могла: надто попеляста, забагато тіні. Але осінні дерева були розкішні, укриті залишками жовтого, помаранчевого, багряного листя й темнішого червоного, кольору свіжої печінки.
З будинків лунають виття, гавкіт, балачки, грюкання дверей. Жіночі голоси, підвищені в гніві, зухвале верещання дітей. На тісних ґанках на дерев’яних стільцях сидять чоловіки: руки звисають із колін; роботи немає, але ще є житло й дім. Вони дивляться на неї, кидають злі погляди на хутряне оздоблення її зап’ястків і шиї, на сумочку зі шкіри ящірки. Можливо, це орендарі, запхані в підвали та кутки, щоб легше було платити за дім.
Жінки поспішають, опустивши голови, зігнувши плечі, несуть коричневі паперові пакунки. Певно, заміжні. На думку спадає слово «тушкування». Вони випросили в м’ясника кісток, тягнуть додому дешеві обрізки, приготують їх із зів’ялою капустою. У неї ж надто розправлені плечі, надто високо підняте підборіддя, немає побитого життям вигляду: коли вони піднімають голови достатньо для того, щоб зосередитися на ній, їхні погляди брудні. Вони, певно, думають, що вона шльондра, але що можна робити тут у такому взутті? Це значно нижче її рівня.
Ось бар на розі, куди він сказав прийти. Пивниця. Біля входу зібралися чоловіки. Жоден не каже ані слова, поки вона йде повз них, тільки витріщаються, наче з хащів, але вона чує перешіптування, ненависть і хіть, що булькочуть у горлі, тягнуться за нею — піна за кораблем. Можливо, плутають її з якоюсь церковною дамою чи іншою зарозумілою добродійкою. Суне відмиті пальці в їхнє життя, розпитує, пропонує недоїдки чи свою зверхню допомогу. Та ця надто добре для такого вбрана.
Вона взяла таксі, заплатила за три квартали звідси, де дорожній рух був активніший. Краще не створювати приводу для обговорень: хто поїде сюди на таксі? Хоча вона все одно привід для обговорень. Їй потрібне інше пальто, купити його десь на розпродажі, запхати у валізу. Можна зайти до готельного ресторану, лишити своє пальто в гардеробі, прослизнути у вбиральню, перевдягтися. Розкуйовдити волосся, стерти помаду. Вийти іншою жінкою.
Ні. Це ніколи не спрацює. Перш за все валіза: треба вийти з дому з нею. «Куди це ти так поспішаєш?»
Доводиться й далі покладатися на шпигунські номери, не будучи шпигункою. Покладатися тільки на власне обличчя, на його підступність. Вона чимало практикувалась у його незворушності, спокої, порожнечі. Підняті брови, прямий прозорий погляд подвійного агента. Обличчя чисте, наче джерело. Не брехня потрібна, а уникнення потреби в ній. Нехай усі запитання стануть безглуздими заздалегідь.