Однак є й небезпека. І для нього теж. Більше, ніж раніше — так він сказав. Йому здається, що його раз бачили на вулиці й упізнали. Певно, якийсь громило з Червоного загону. Він пройшов через повну людей пивницю, вийшов задніми дверима.
Вона не знає, вірити в таку небезпеку чи ні: чоловіки в темних роздутих костюмах із піднятими комірами, машини на полюванні. «Ходімо з нами. Вас заарештовано». Порожні кімнати, різке світло. Надто театральні речі, те, що відбувається лише в тумані, у чорно-білих кольорах. В інших країнах, іншими мовами. А якщо й тут, то не з нею.
Якщо їх спіймають, вона зречеться його, перш ніж півень встигне хоч раз проспівати. Вона це усвідомлює просто й спокійно. Усе одно відпустять, її стосунок до справи розглядатиметься як поверхова фривольність чи бунтівний жарт, і що б із того не вийшло, усе буде прикрито. Звісно, їй доведеться приватно заплатити за це, але чим? Вона вже банкрот: із каменя крові не витиснеш. Вона сховається, зачинить віконниці: вийшла на обід, назавжди.
Останнім часом складається таке враження, що хтось стежить за нею, хоча, коли вона озирається, нікого немає. Вона стала обережнішою, такою обережною, як тільки можна. Їй страшно? Так. Більшість часу. Але страх не має значення. Хоча ні, має. Від нього росте задоволення, яке вона відчуває з ним, а ще — від відчуття, що вона виходить сухою з води.
Справжня небезпека — від неї самої. Від того, що вона дозволить, як далеко вирішить зайти. Але дозволи та рішення тут ні до чого. Тоді — куди її штовхнуть, куди заведуть. Вона не вивчала власні мотиви. Можливо, мотивів як таких зовсім немає; бажання не мотив. Їй здається, що вона не має вибору. Така гостра насолода є водночас і приниженням. Наче її тягають на ганебній мотузці, на повідці з нашийником. Цей брак свободи огидний, тож вона розтягує час між зустрічами, дозує його. Підставляє його, а тоді вигадує, чому не змогла прийти: каже, що не бачила крейдяних знаків на стіні парку, не отримала повідомлення про нову адресу неіснуючої крамниці одягу, листівку від давньої подруги, якої ніколи не мала, телефонного дзвінка за неправильним номером.
Але, зрештою, вона повертається. Немає сенсу опиратися. Вона йде до нього по втрату пам’яті, по забуття. Вона відтворює себе й витирає; вона входить до темряви власного тіла, забуваючи власне ім’я. Приносити себе в жертву — ось чого вона хоче, хай і ненадовго. Існувати без меж.
І все одно її цікавить те, про що вона спершу не замислювалася. Як він пере свої речі? Якось на радіаторі сушилися шкарпетки, він побачив, що вона дивиться на них, і прибрав ті з очей. Він завжди прибирає перед її візитом чи принаймні розгрібає безлад. Де він їсть? Він казав, що не любить, коли його часто бачать в одному місці. Певно, ходить від однієї забігайлівки до іншої. Ці слова він вимовляє з якимось брудним гламуром. Іноді він більше нервується, не висовується, не виходить із дому; у якійсь квартирі тоді трапляються недогризки від яблук, хлібні крихти на підлозі.
Де він бере яблука, хліб? Він дивно прагне приховувати такі деталі — те, що відбувається в його житті, коли її немає поруч. Можливо, відчуває, що, коли вона знатиме забагато, це може применшити його в її очах. Забагато вбогих подробиць. Може, і його правда. (Усі ці картини в галереях, із жінками, заскоченими в інтимні моменти. Спляча німфа. Сусанна й старці. Купальниця з однією ногою в жерстяному тазі — Ренуар чи Деґа? Обидві, обидві жінки пухкі. Діана з дівами за мить до того, як вони помітять хижий погляд мисливця. І жодної картини під назвою «Чоловік пере шкарпетки в умивальнику».)
Романтика може жити на відстані. Романтика — це погляд на себе через затуманене росою вікно. Вона виключає деякі речі: там, де життя сопе й стогне, романтика лиш зітхне. Чи їй потрібно більше — більше його? Чи хоче вона мати загальну картину?
Небезпечно дивитися надто зблизька й бачити забагато: так він може занепасти, і вона разом із ним. А тоді прокинутися порожньою, виснаживши все до кінця. Вона нічого не матиме. Вона буде розтрачена.
Старомодне слово.
Цього разу він її не зустрів, сказав, що так буде краще. Вона йде сама. У рукавичці лежить згорнений квадратиком папірець із зашифрованою адресою, та вона не має потреби туди зазирати. Вона відчуває, як записка злегка світиться в її долоні, немов радієвий циферблат у темряві.
Вона думає, як він уявляє її — як вона йде вулицею, усе ближче, неминуча. Чи він уже в нетерплячці, чи хвилюється, чи вже на межі? Як вона? Він любить удавати байдужість, ніби йому неважливо, прийде вона чи ні, але це лише вистава, одна з багатьох. Наприклад, він більше не курить фабричні сигарети: не може собі дозволити. Крутить самокрутки такою непристойною рожевою гумовою штукою, яка робить три за раз, тоді розрізає лезом і зберігає в пачці від «Крейвен Ей». Дрібна омана, марнославна. Від того, що ці трюки йому досі потрібні, у неї перехоплює подих.
Іноді вона приносить йому сигарети жменями — щедрість, розкіш. Вона бере їх зі срібної коробки на скляному столику, кладе у свою сумочку. Але вона так робить не щоразу. Краще нехай чекає, краще тримати його голодним.
Він лежить горілиць, пересичений, курить. Якщо їй хочеться визнання, його краще отримати до того, забезпечити собі, як шльондра платню. Хоча слова й будуть скупі. Він може сказати: «Я за тобою скучив» або «Мені тебе завжди мало». Він заплющує очі, скрегоче зубами, щоб утриматися, вона чує це біля своєї шиї.
А після того доводиться вимагати:
— Скажи що-небудь.
— На зразок?
— Що захочеш.
— Скажи, що ти хочеш почути.
— Якщо скажу, а ти повториш, я тобі не повірю.
— Тоді читай між рядків.
— Але ж рядків немає. Ти жодного мені не даєш.
Тоді він може заспівати:
— Як тобі такі рядки? — спитає він.
— Ти просто покидьок.
— Я ніколи цього не спростовував.
Не дивно, що вони повертаються до історії.
Біля ремонту взуття вона звертає ліворуч, тоді проходить один квартал і ще два будинки. Ось він, невисокий багатоквартирний будинок «Ексельсіор». Певно, назвали за віршем Генрі Водсворта Лонґфелло. Вивіска з дивним зображенням: лицар приносить у жертву всі земні турботи, щоб підкорити нові вершини. Вершини чого? Кабінетного буржуазного святенництва. Яка сміхота, тут і тепер.
«Ексельсіор» — триповерхова будівля з червоної цегли, на кожному поверсі чотири вікна з кованими балконами чи радше перилами, навіть стільця ніде поставити. Колись він височів над районом, тепер став притулком для людей у безвиході. На одному з балконів хтось повісив мотузку для білизни; сіра ганчірка для посуду висить, наче прапор переможеного полку.
Вона минає будинок, звертає на наступному розі. Там зупиняється, дивиться вниз, наче щось причепилося до підошви. Униз, тоді назад. Ніхто не йде за нею, не їде повільно на авто. Огрядна жінка піднімається вгору сходами, сітчаста торба в кожній руці, як баласт; двоє залатаних хлопців ганяють брудного собаку тротуаром. Жодного чоловіка, окрім трьох старих стерв’ятників на ґанку з однією газетою.
Тоді вона повертає, іде по своїх слідах, а дійшовши до «Ексельсіора», пірнає в провулок біля нього й поспішає вперед, змушує себе не бігти. Асфальт не рівний, підбори зависокі. Страшно в такому місці підвернути ногу. Тепер вона почувається відкритою всім поглядам, хоча вікон тут і немає. Серце чимдуж б’ється, ноги м’яко підгинаються. Її охопила паніка — чому?
«Його там не буде, — каже м’який голос у її голові, м’який стражденний голос, воркотіння й скарги, наче скорботна голубка. — Він пішов. Його забрали. Ти більше ніколи його не побачиш. Ніколи».
Вона ледь не плаче.
Як це смішно: так себе залякувати. Але є в цьому й своя частка реальності. Він може зникнути значно легше: у неї є чітка адреса, він завжди знає, де її шукати.