Вона зупиняється, підносить зап’ясток до обличчя, вдихає заспокійливий аромат напарфумленого хутра. Ось позаду металеві службові двері. Вона легенько стукає.
Сліпий убивця: Сторож
Двері відчиняються, він тут. Немає часу на відчуття вдячності — він затягує її всередину. Сходова клітка, задні сходи. Немає світла, окрім того, що просочується з вікна десь нагорі. Він цілує її, охопивши долонями обличчя. Підборіддя — наждачний папір. Він тремтить, але не від збудження чи не тільки від нього.
Вона відсторонюється.
— Схожий на бандита.
Вона ніколи не бачила бандита, має на увазі оперного злодюгу. Як ті контрабандисти в «Кармен», вимазані паленим корком.
— Вибач, — каже він. — Довелося збиратися поспіхом. Може, і фальшива тривога, але дещо довелося залишити.
— Наприклад, бритву?
— І її теж. Ходімо, нам униз.
Сходи вузькі: нефарбоване дерево, перила з брусків два на чотири. Цементна підлога. Пахне вугільним пилом — пронизливий підземний запах, наче вологе каміння печери.
— Сюди. Кімната сторожа.
— Але ти не сторож, — каже вона, посміюючись. — Хіба ні?
— Тепер сторож. Принаймні так думає хазяїн будинку. Заглядав сюди кілька разів рано-вранці, щоб переконатися, що я розпалив вогонь, але не надто сильний. Гарячі мешканці йому не потрібні: надто це дорого. І ледь теплі згодяться. Це не зовсім ліжко.
— Це ліжко, — відповідає вона. — Замкни двері.
— Вони не замикаються, — каже він.
У кімнаті є маленьке віконце з ґратами й залишками фіранки. Крізь нього проходить іржаве світло. Вони підперли двері стільцем, у якому немає більшої частини поперечин, — це вже майже дрова. Невеликий захист. Укрилися запліснявілою ковдрою, зверху ще його пальто і її. Про простирадло краще не думати. Вона відчуває його ребра, впадини між ними.
— Що ти їси?
— Не надокучай мені.
— Ти надто худий. Я можу щось принести, якусь їжу.
— Ти не надто надійна, правда ж? Можна померти з голоду, поки ти з’явишся. Не переживай, скоро мене тут не буде.
— Де? Ти про цю кімнату, чи місто, чи…
— Не знаю. Не смикай мене.
— Мені цікаво — от і все. Я переживаю за тебе, хочу…
— Припини.
— Що ж, — каже вона. — Тоді повертаємося до Зікрона. Чи, може, ти хочеш, щоб я пішла?
— Ні. Побудь трохи. Вибач, забагато напруження зараз. Де ми зупинилися? Я забув.
— Він вирішував, перерізати їй горло чи любити до скону.
— Звісно. Так. Звичний вибір.
Він саме вирішує, перерізати їй горло чи любити до скону, коли його надчутливий від сліпоти слух уловлює дзенькіт і скреготіння металу. Ланцюг, ланка об ланку, скутий рух. Він у коридорі й наближається. Він уже знає, що у Володаря Потойбіччя не було оплаченого візиту сюди: це зрозуміло зі стану дівчини. Недоторканого, можна сказати.
Що робити тепер? Він може вислизнути за двері чи сховатися під ліжко, лишити її на розсуд долі, тоді повернутися й закінчити роботу, за яку йому заплатили. Але після того, як усе склалося, він вагається. Чи, може, почекати, поки все буде в розпалі й придворний оглухне до зовнішнього світу, і вислизнути за двері, але тоді честь найманих убивць як групи (якщо завгодно — як гільдії) буде заплямована.
Він бере дівчину за руку, накриває її рота її ж долонею, указуючи на необхідність тиші. Тоді веде її геть від ліжка, ховає за дверима. Перевіряє, чи двері незамкнені, як це мало бути. Чоловік не чекатиме на вартових: у його угоді з Верховною Жрицею відсутність свідків прописана. Храмова варта мусила забратися з дороги, почувши його наближення.
Сліпий убивця витягає мертву вартову з-під ліжка, укладає на покривало, закривши шаликом рану на її горлі. Вона ще не захолола, і кров уже не тече. Хоч би в цього типа не було із собою яскравої свічки, а так — уночі всі коти сірі. Храмових дів привчають до покірності. Чоловік буде обтяжений іще й громіздким костюмом бога, із шоломом і маскою — він не одразу зрозуміє, що їбе не просто іншу жінку, а ще й мертву.
Убивця затуляє парчеві завіси навколо ліжка й приєднується до дівчини, притискаючись разом із нею якомога тісніше до стіни. Володар Потойбіччя, вочевидь, не дуже добре бачить: влітає в щось, лається. Тепер копирсається в балдахіні. «Де ти, красуне моя?» — каже він і не дивується, коли ніхто не відповідає, бо жертва дуже зручно німа.
Сліпий убивця обережно вивільняється з-за дверей разом із дівчиною. «Як знімається ця клята штука?» — буркотить собі під ніс Володар Потойбіччя. Двійко прокрадаються у двері, до коридору, тримаючись за руки, наче діти, які втікають від дорослих.
Позаду чути крик люті чи жаху. Притримуючись однією рукою стіни, сліпий убивця починає бігти. Дорогою він зриває факели, повз які вони мчать, жбурляє назад, сподіваючись загасити.
Він досконало знає Храм на дотик, на запах, його робота — знати такі речі. Місто він знає так само, може пробігти його наскрізь, наче пацюк у лабіринті — йому відомі всі двері, тунелі, сховки, глухі кути, одвірки, канави й нетрі, навіть паролі. Він знає, на які стіни може залізти, де треба чіплятися пальцями ніг. Зараз натискає на мармурову панель із барельєфом Розбитого Бога, покровителя втікачів, — і вони опиняються в темряві. Він розуміє це з того, що дівчина спотикається, і йому вперше спадає на думку, що, узявши її із собою, він уповільниться. Йому заважатиме те, що вона може бачити.
З іншого боку стіни повз них гуркотять кроки. Він шепоче: «Тримайся за мій одяг», — і додає непотрібне: «Мовчи». Вони увійшли в мережу потайних тунелів, які дозволяють Верховній Жриці та її помічникам дізнаватися стільки цінних таємниць тих, хто приходить до Храму сповідатися Богині чи помолитися, але їм треба якнайшвидше вибратися звідти. Зрештою, це перше місце, де Верховна Жриця шукатиме. Він не може вивести їх через розхитаний камінь у зовнішній стіні, через який заліз сюди. Фальшивий Володар Потойбіччя може знати про нього, бо ж це він улаштував убивство, визначив час і місце, а зараз уже мав би здогадатися про зраду сліпого вбивці.
Лунає бронзовий гонг, приглушений товстим камінням стіни. Він чує його ногами.
Веде дівчину від стіни до стіни, тоді вниз різкими тісними сходами. Вона скиглить від страху: вирізаний язик не заважає їй плакати. «Шкода», — думає він. Намацує закинуту трубу, яка має бути там, підсаджує дівчину, підтягується сам. Тепер доведеться повзти, наче хробакам. Сморід неприємний, але застарілий. Згустки людських міазмів, перетворених на порох.
Ось і свіже повітря. Він утягує його, перевіряє на дим факелів.
«Бачиш зірки?» — питає він її. Вона киває. Отже, хмар немає. Не пощастило. Певно, сяє пара місяців із п’яти, — нині саме той період, — іще три невдовзі вийдуть. Решту ночі втікачі будуть дуже помітні, а вдень узагалі як на долоні.
Храм не захоче, щоб історія їхньої втечі стала відома всім, не захоче втратити обличчя, та й заколотів, які можуть стати наслідком, теж. У жертву принесуть іншу дівчину — стільки серпанків, хто про це знатиме? Та за ними полюватимуть, потай, але невтомно.
Він може сховати їх, але рано чи пізно доведеться вийти по їжу та воду. Сам міг би протриматися, але їх тепер двоє.
Завжди можна її кинути. Або вдарити ножем, скинути в колодязь.
Ні, не можна.
Ще є лігво вбивць. Туди вони всі йдуть, коли не мають роботи, — обмінятися плітками, поділити здобич, похвалитися подвигами. Воно зухвало сховане просто під судовою залою головного палацу — глибока печера, устелена килимами, тими самими, які вбивць змушували плести в дитинстві і які вони вкрали згодом. Вони знають їх на дотик і часто сидять на них, курять траву фрінг, яка насилає видіння, водять пальцями по візерунку, по розкішних кольорах, згадуючи, якими були ці кольори, коли вони могли їх бачити.
Однак у печеру пускають лише сліпих убивць. Це закрите товариство, куди чужинці потрапляють тільки як здобич. Та й він зрадив своє покликання, урятувавши ту, за вбивство якої йому заплатили. Ці особи пишаються тим, що дотримуються угод і не толерують порушень власного кодексу поведінки. Вони безжально вб’ють його, а згодом і її.