Одного з його товаришів цілком можуть найняти вистежувати їх. Нехай злодій полює на злодія. Тоді, зрештою, їм кінець. Їх може видати лише запах дівчини — вона пропарфумлена наскрізь.
Він має вивести її із Сак’єль-Норна — геть із міста, зі знайомої території. Це небезпечно, але не настільки, як лишитися тут. Можливо, він зможе вивести їх до порту — тоді вони сядуть на корабель. Але як пройти повз ворота? Усі вісім воріт зачинені, усі охороняють — так має бути вночі. Сам він міг би залізти на стіну — його пальці чіпкі, як у гекона, але з нею це буде катастрофа.
Є інший вихід. Дослухаючись до кожного кроку, він веде її вниз, до найближчого від моря краю міста. Води всіх джерел та фонтанів Сак’єль-Норна збираються в один канал, що виводить воду за міську стіну через арку тунелю. Там глибше людського зросту, течія швидка, тож ніхто ніколи так не намагався потрапити до міста. А от вийти з нього?
Проточна вода змиє запах.
Він уміє плавати. Це одна з обов’язкових навичок найманого вбивці. Цілком справедливо він припускає, що дівчина не вміє. Каже їй зняти одяг, зв’язати його докупи. Тоді знімає власну храмову хламиду, прив’язує до її одягу. Обв’язує тканину навколо своїх плечей, тоді — навколо її зап’ястків, каже, що, коли вузли розв’яжуться, вона мусить триматися за нього, що б там не було. Біля арки треба затримати подих.
Птахи ньєрк вовтузяться, він чує їхнє перше скреготання: скоро стане світло. За три вулиці від них хтось наближається чітким продуманим кроком, наче когось шукає. Сліпий убивця чи то веде, чи то штовхає дівчину в холодну воду. Та судомно втягує повітря, але кориться. Вони дрейфують; він намацує головну течію, дослухається до булькання й потоку там, де вода котиться під арку. Надто рано — і їм забракне повітря, надто пізно — і він удариться головою об камінь. Тоді пірнає.
Вода нечітка, не має форми, через неї можна провести рукою; утім, вона може вбити. Її сила в імпульсі, у траєкторії. У тому, з чим вона зіштовхується й на якій швидкості. Те саме можна сказати про… але не зважай.
Це довгий, повний мук перехід. Йому здається, що легені от-от вибухнуть, що руки відмовлять. Він відчуває дівчину за собою, запитує себе, чи не втопилася вона. Принаймні течія на їхньому боці. Чоловік чіпляє плечем стіну тунелю, щось рветься. Тканина чи плоть?
Вони виринають на поверхню з іншого боку арки, вона кашляє, він тихенько сміється. Тримає її голову над водою, лежачи на спині. Так вони певний час сплавляються вниз каналом. Коли він вирішує, що вже достатньо далеко й достатньо безпечно, то виводить їх на берег, витягає її на пологе каміння. Знаходить тінь від дерева. Він виснажений, але й піднесений, повний дивного болісного щастя. Він її врятував. Дарував милосердя вперше в житті. Хтозна, чим стане цей відхід від обраного шляху?
«Тут хтось є?» — запитує він. Дівчина зупиняється, озирається, хитає головою. «Тварини?» Знову ні. Він розвішує їхній одяг на гілках дерева; тоді, у в’янучому світлі місяців кольору шафрану, геліотропа й мадженти, він згрібає її, наче шовк, провалюється в неї. Вона прохолодна, як кавун, і трохи солонувата, як свіжа риба.
Вони швидко засинають у взаємних обіймах. Троє шпигунів, яких відправив у розвідку Народ Спустошення, знаходять їх. Різко будять, тоді один зі шпигунів, який говорить тією мовою, хоч і зовсім недосконало, допитує їх. Каже іншим, що хлопець сліпий, а дівчина німа. Троє шпигунів дивуються з них. Як вони сюди потрапили? Точно не з міста: усі ворота зачинені. Вони наче з неба звалилися.
Відповідь очевидна: це божественні посланці. Їм люб’язно дозволяють убратись у висохлий одяг, садять їх разом на коня одного зі шпигунів і везуть до Слуги Радості. Шпигуни вкрай задоволені собою, а сліпий убивця розуміє, що балакати тут не варто. Він чув якісь казки про цих людей і їхню дивну віру в божественних посланців. Кажуть, що такі посланці повідомляють волю богів у незрозумілій формі, тож він намагається пригадати всі загадки, парадокси й головоломки, які тільки знає. Дорога вниз — це дорога вгору. Що на світанку ходить на чотирьох ногах, опівдні на двох і ввечері на трьох? З їдуна вийшло їстивне, а із сильного — солодке. Що таке чорне й біле, і всюди червоні?
— Загадка не зікронська, газет у них немає.
— Справедливо. Викреслюємо. Хай буде так: сильніше за Бога, зліше за диявола, бідні це мають, багатим цього бракує, якщо це їсти — помреш.
— Щось новеньке.
— Відгадай.
— Здаюся.
— Ніщо.
Вона хвилинку розмірковує.
— Ніщо. Так, — погоджується. — Підходить.
Дорогою сліпий убивця притримує дівчину однією рукою. Як її захистити? У нього є ідея, імпровізована, народжена з відчаю, але може спрацювати. Він скаже, що вони обоє божественні посланці, але різні. Він отримує повідомлення від Непереможного, однак лише вона може їх трактувати. Вона робить це руками, показує знаками. Як читати ці знаки, знає лише він. Якщо в них виникнуть брудні думки, він іще скаже, що жоден чоловік не гідний торкатися німої дівчини з нечестивим умислом. Звісно ж, крім нього. Інакше вона втратить свою силу.
Це захистить їх, якщо вони повірять. Він сподівається, що дівчина швидко збагне й імпровізуватиме. І думає: чи знає вона хоч якісь знаки?
— На сьогодні все, — каже він. — Мушу відчинити вікно.
— Але ж холодно.
— Мені ні. Це місце схоже на шафу. Я задихаюся.
Вона торкається його чола.
— Здається, ти щось підхопив. Я можу піти в аптеку…
— Ні. Я ніколи не хворію.
— Що таке? Що не так? Ти переживаєш.
— Я не переживаю. Ніколи. Але я не довіряю тому, що відбувається. Не довіряю своїм друзям. Так званим друзям.
— Чому? На що вони здатні?
— Ні на що, — мовить він. — Ось у цьому й проблема.
«Мейфейр», лютий 1936 р.
У середині січня готель «Роял Йорк» заповнили мрійники в екзотичному вбранні з приводу третього благодійного костюмованого балу сезону на користь дитячого притулку. Цьогорічна тема — з натяком на минулорічний вражаючий бал «Тамерлан у Самарканді» — «Ксанаду», і під умілим керівництвом містера Воллеса Вайнанта три розкішні бальні зали перетворилися на «палац насолоди» неймовірної краси, де панували Кубла Хан і його блискучий двір. Володарі східних країн і їхнє оточення — гареми, слуги, танцівниці й раби, а також діви з цимбалами, купці, придворні, факіри, солдати всіх армій і натовп жебраків — весело кружляли в центральній «Крижаній печері» навколо видовищного водограю «Альфа, ріки священної», пофарбованого спеціальною лампою під мерехтливими кришталевими підвісками у вакханський пурпур.
Так само швидко танці розгорнулися й у двох прилеглих зимових садах, повних квітів, поки джазовий оркестр у кожній бальній залі награвав свої «симфонії й пісні». Ми не чули жодних «предків, що війну пророкували», усюди панувала солодка згода завдяки вмілій руці місіс Вініфред Ґріффен Прайор, розпорядниці балу, чарівній у багряному із золотом костюмі принцеси Раджастану. Також у складі комітету прийому були місіс Річард Чейз Ґріффен — абіссінська діва в зеленому зі сріблом, місіс Олівер Макдоннел у китайському червоному й місіс Г’ю Н. Гіллерт, вражаюча султанша в кольорі фуксії.
Сліпий убивця: Прибулець у кризі
Він тепер винайняв іншу кімнату, поблизу залізничного вузла. Під нею крамниця з усіляким залізяччям. У вітрині виставлені нечисленні викрутки й дверні петлі. Справи в крамниці не дуже добрі; у цьому районі все не дуже добре. У повітрі носить пісок, по землі — зібгані папірці, тротуари зрадливо вкриті льодом від утоптаного неприбраного снігу.
Неподалік стогнуть і маневрують поїзди, вітер розносить їхній свист. Ніяких «привіт», завжди тільки «прощавай». Він міг би стрибнути на поїзд, але це ризиковано: їх патрулюють, хоча ніколи не вгадаєш, коли саме. Він усе одно тепер не зрушить із місця, краще вже визнати правду: через неї. Хоча вона, як ті поїзди, ніколи не приходить вчасно й завжди йде.