До його кімнати два сходові майданчики вгору, задні сходи з гумовим покриттям. Воно протерте, але принаймні в нього окремий вхід, якщо не зважати на молоду пару з малям з іншого боку стіни. Вони ходять цими ж сходами, але він рідко їх бачить: ті надто рано встають. Однак опівночі, намагаючись працювати, він їх чує: вони роблять це так, ніби завтра кінець світу, ліжко вищить, наче зграя пацюків. Це доводить його до сказу. Можна було б подумати, що після однієї верескливої ляльки саме час зупинитися, але ні, вони стрибають і далі. Принаймні хоч закінчують швидко.
Іноді він прикладає вухо до стіни, слухає. У шторм будь-який ілюмінатор згодиться — так він думає. Уночі всі корови — корови.
Кілька разів він стикався з жінкою, закутаною, замотаною в хустки, як російська бабуся, завішаною пакунками й дитячим візочком. Цю штуку вони ставлять унизу, і вона чекає там, наче іншопланетна смертельна пастка, роззявивши чорну пащеку. Він якось допоміг жінці, та усміхнулася йому — потайна усмішка, маленькі зуби синюваті на краях, мов зняте молоко. «Моя машинка не заважає вам ночами?» — ризикнув спитати він, натякаючи, що він не спить і чує їх. «Ні, зовсім ні». Порожній погляд, тупий, як у телички. Темні кола під очима, глибокі лінії від носа до кутиків вуст. Він сумнівається, що вечірні справи — її ідея. По-перше, надто швидко — той хлоп заходить і виходить бігом, наче банк грабує. У неї на обличчі написано «роботяга», вона, певно, у ті моменти дивиться в стелю й думає про прибирання.
Його кімната виникла від поділу більшого приміщення навпіл, тому стіна така тонка. Кімната вузька й холодна: із зачиненого вікна дме, радіатор клацає, протікає, але тепла не дає. В один із холодних кутків запхали туалет (застаріла сеча й залізо заплямували унітаз токсичним помаранчевим) і цинкову душову кабінку, гумова занавіска аж чорна від старості. Душ складається з чорного шланга, який біжить стіною вгору, і круглої насадки з продірявленого металу в нього на кінці. Вода, яка звідти скрапує, холодна, як відьмина цицька. Складане ліжко неправильно встановлене, доводиться помучитися з ним, щоб стояло, як годиться; стіл із фанери, збитий грубими цвяхами, пофарбований у жовтий. Плитка з однією конфоркою. Усе вкрите брудом, наче кіптявою.
Це палац порівняно з тим, де він може опинитися.
Він підставив друзів. Кинув їх, не залишив адреси. Не можна так довго робити паспорт чи ті два паспорти, які йому потрібні. Він відчував, що вони тримають його в коморі про всяк випадок: якщо спіймають когось із них, ціннішого, можна обміняти на нього. Може, вони думали про те, щоб у будь-якому разі його здати. З нього вийде непоганий цап-відбувайло: ним можна знехтувати, він ніколи насправді не підходив під їхні запити. Попутник, який не може йти достатньо швидко чи достатньо далеко. Вони не любили його ерудованість, його скептицизм, який плутали з легковажністю. Він якось сказав: «Те, що Сміт не має рації, не значить, що її має Джонс». Вони, певно, це собі занотували. Є в них такі списки.
Можливо, вони хочуть мати свого мученика, власного Сакко й Ванцетті в одному. Коли його повісять, а його «червоне» злодійське обличчя надрукують у всіх газетах, вони опублікують докази того, що він невинний, і наберуть кілька очок громадського гніву. «Ви подивіться, що робить система! Відверте вбивство! Де правосуддя?!» Вони так думають, товариші. Це як шахова партія. Він пішак, яким жертвують.
Він підходить до вікна, дивиться на вулицю. За склом висять бурульки, схожі на коричнюваті бивні: покрівля дає такий колір. Він думає про її ім’я, електричну ауру навколо нього — дзижчання сексуальності, наче блакитний неон. Де вона? Таксі не візьме — не до місця призначення, надто розумна для цього. Він дивиться на зупинку трамвая, прагне, щоб вона з’явилася там. Зійшла з вагона, блиснула ногою в чоботі на високому підборі, шикарна. Піхва на ходулях. Чому він так думає про неї? Якби інший чоловік так її назвав, він би вдарив цього покидька.
Вона прийде в шубі. Він зневажатиме її за це й попросить не знімати хутро під час усього процесу.
Останнього разу, коли вони бачилися, у неї на стегні був синець. Він хотів би поставити їй його сам. «Що це?» — «Ударилась об двері». Він завжди знає, коли вона бреше. Або думає, що знає. Думати так може бути небезпечно. Колишній професор якось сказав йому, що в нього інтелект твердий, мов діамант. Тоді йому це полестило. Тепер він думає про природу діамантів. Хоча вони гострі, мерехтливі й ними можна різати скло, та сяють лише відбитим світлом. У темряві від них немає користі.
Чому вона до нього ходить? Веде якусь свою гру, так? Він не дозволяє їй ні за що платити — його не купиш. Вона хоче від нього любовної історії, бо цього хочуть дівчата, чи дівчата її типу, які досі чекають чогось від життя. Але має бути щось іще. Прагнення помсти чи покарання. Жінки мають дивні способи робити іншим боляче. Замість цього вони роблять боляче собі; або ж уміють поранити так, що зрозумієш це тільки значно пізніше. Він дізнається. Тоді в нього відвалюється член. Попри ці очі, цю чисту лінію горла, він іноді бачить у ній відблиски чогось складного й заплямованого.
Краще не винаходити її за її відсутності. Краще дочекатися. Тоді можна її вигадувати, доки вона йде.
У нього є стіл для карт, старий, із блошиного ринку, і складаний стілець. Він сідає за машинку, дує на пальці, вставляє папір.
У льодовику в Швейцарських Альпах (чи краще — у Скелястих горах, чи ще краще — у Гренландії) дослідники знайшли космічний корабель, умерзлий у величезну прозору крижину. За формою схожий на маленький дирижабль, але загострений на кінцях, наче стручок бамії. З нього йде дивне світло, сяє крізь лід. Якого воно кольору? Найкраще — зеленого з жовтим відтінком, як в абсенту.
Дослідники розтоплюють кригу — чим? Паяльною лампою, яку випадково взяли із собою? Вогнищем, що розклали з дерев поблизу? Якщо брати дерева, краще перенести дію назад у Скелясті гори. У Гренландії дерев немає. Можна застосувати величезний кристал, який скеровуватиме сонячні промені. Бойскаутів (а він був бойскаутом) учили цього способу розводити вогонь. Подалі від керівника, товариського рожевощокого чоловіка з жалобним обличчям, який любив пісеньки й топірці, вони тримали збільшувальне скло біля голих рук, щоб побачити, хто довше витримає. Підпалювали так соснові гілки, туалетний папір.
Ні, велетенський кристал — це надто неймовірно.
Лід поступово тане. Х, суворий шотландець, каже, що не варто в це вплутуватися, нічого хорошого не вийде, але Y, англійський учений, стверджує, що скарбницю людських знань треба наповнювати, тоді як Z, американець, наполягає, що вони зароблять на цьому мільйони. Б — дівчина з білявим волоссям і пухкими, наче побитими вустами говорить, що це все дуже захопливе. Вона росіянка й нібито вірить у вільне кохання. X, Y та Z цього ще не перевіряли, хоча всі були б не проти: Y — підсвідомо, X — винувато, а Z — безжально.
Він завжди спочатку називає своїх героїв літерами — тоді дає їм імена. Іноді шукає в телефонному довіднику, іноді — на надгробках. Жінка завжди спершу Б — Бентежна Бомба, Безголова Баба, Бойові Буфери — залежно від його настрою. Або, звісно, Благословенна Білявка.
Б спить в окремому наметі, час від часу забуває свої рукавички й має звичку гуляти серед ночі, усупереч наказам. Вона говорить про красу місяця та про гармонію вовчого виття, завжди може порозумітися з їздовими собаками, сюсюкає до них російською й заявляє, попри своє офіційне визнання наукового матеріалізму, що вони мають душу. Х зі звичним для шотландців песимізмом каже, що всім буде начхати, якщо в них скінчиться їжа й одного собаку доведеться з’їсти.
Мерехтливий стручок дістають із льоду, але дослідники мають усього кілька хвилин на огляд матеріалу, з якого він зроблений, — тонкий металевий сплав, не відомий людству, — бо той випаровується, лишивши по собі тонкий запах мигдалю, або пачулі, або паленого цукру, або сірки, або ціаніду.