Перед ними постає силует людиноподібної форми, вочевидь чоловічої статі, вбраний у тісний комбінезон зеленкувато-синього відтінку павичевого пір’я, який відблискує, наче крильця жука. Ні. Надто схоже на фею. Вбраний у тісний комбінезон зеленкувато-синього відтінку газового вогню, який відблискує, як пролитий на воду бензин. Він досі в кризі, яка, певно, намерзла всередині стручка. У нього світло-зелена шкіра, трохи загострені вуха, тонкі, чітко окреслені вуста й великі розплющені очі. Майже все місце займає зіниця, як у сови. Волосся темнішого зеленого відтінку густими кучерями облягає череп, помітно загострений зверху.
Неймовірно. Істота з космосу. Хтозна, скільки він тут пролежав? Десятиліття? Століття? Тисячоліття?
Звісно ж, він мертвий.
Що їм робити? Вони дістають шматок льоду з прибульцем і починають радитися. (Х каже, що треба йти й викликати сюди представників влади; Y хоче препарувати чужинця на місці, та йому нагадують, що так той може випаруватися, як і його корабель; Z виступає за те, щоб вивезти його до цивілізації на санчатах, тоді запакувати в сухий лід і продати тому, хто дасть найбільше; Б завважує, що їхні собаки нездорово цікавляться знахідкою й уже почали скавучати, але на неї ніхто не зважає через надто експресивний, російський і жіночий спосіб викладати свою думку.)
Нарешті — бо вже стало темно й на небі почало дивно грати північне сяйво — погодилися покласти його в наметі Б. Б спатиме в іншому наметі, із трьома чоловіками, що дає можливість підгледіти й потримати свічку, адже Б, безперечно, знається на тому, як заповнити собою й альпіністське вбрання, і спальний мішок. Протягом ночі вони чергуватимуть, постійно змінюючи один одного. Уранці кинуть жереб для остаточного рішення.
Усе йде добре протягом чергувань X, Y та Z. Тоді настає черга Б. Вона каже, що в неї дивне передчуття чогось недоброго, але вона завжди так каже, і на неї ніколи не зважають. Z будить її й хтиво спостерігає, як та потягується й вилізає зі спального мішка, а тоді, звиваючись, надягає теплий полярний костюм, щоб зайняти своє місце в наметі із замороженою істотою. Вогник свічки тріпотить, наганяє на неї сон; вона ловить себе на думці про те, яким би був цей зелений чоловік у романтичних обставинах: у нього привабливі брови, хоча він і дуже худий. Вона куняє й засинає.
Істота в кризі починає світитися, спочатку м’яко, тоді все яскравіше. Вода тихо біжить на долівку. Лід тане зовсім. Прибулець сідає, тоді встає. Без жодного звуку наближається до сплячої дівчини. Зелене волосся на його голові ворушиться завиток за завитком, тоді видовжується мацак за мацаком — тепер це має саме такий вигляд. Один закручується на шиї дівчини, другий — на її пишних принадах, третій закриває рота. Вона прокидається, наче від жахіття, але це не сон: обличчя космічної істоти близько до її лиця, холодні мацаки міцно тримають її; він дивиться з неочікуваною жагою й бажанням, з оголеною хіттю. Жоден смертний так не дивився на неї. Вона спершу намагається опиратися, але підкоряється його обіймам.
Хоча в неї й так немає вибору.
Зелені вуста розкриваються, оголюючи ікла. Вони наближаються до її шиї. Він так її любить, що вбере всю, назавжди зробить частиною себе. Вони з нею стануть одним. Вона розуміє це без слів, бо, окрім усього іншого, цей пан має дар телепатії. «Так», — зітхає вона.
Він скручує собі ще одну сигарету. Дозволити отак випити й з’їсти її? Чи, може, собаки відчують, що їй погано, звільняться від пут, прорвуться через тканину намету, розірвуть цього типа на шматки мацак за мацаком? Чи хтось із дослідників (йому найбільше подобається Y, крутий англійський учений) прийде їй на допомогу? Станеться бійка? Це може вийти непогано. «Дурню! Я міг навчити тебе всього!» — ось що телепатично скаже прибулець Y перед смертю. Кров істоти буде нелюдського кольору. Жовтогарячий підійде.
А може, зелений чоловік обміняється внутрішніми рідинами з Б, і вона стане такою, як він — удосконаленою зеленкуватою версією себе самої. Їх буде двоє, вони перетворять інших на кашу, знімуть голови із собак і рушать завойовувати світ. Багаті міста-тирани мають бути зруйновані, доброчесні бідні — звільнені. «Ми Божий Батіг», — так оголосить ця пара. Тепер вони володітимуть Смертельним Променем, зібраним завдяки знанням прибульця, а також викруткам із дверними петлями, здобутим у сусідній крамниці, тож хто наважиться сперечатися?
Чи прибулець може зовсім не пити крові Б — він упорскне себе в неї! Його тіло зсохнеться, як родзинка, суха, зморщена шкіра перетвориться на туман, і вранці від нього не лишиться жодного сліду. Троє чоловіків знайдуть Б, яка сонно тертиме очі. «Не знаю, що сталося», — скаже вона, і їй повірять, бо ця ніколи не знає. Говоритимуть: «Може, у нас у всіх була галюцинація. Це все Північ, північне сяйво — воно плутає людям мізки. Згущує кров холодом». І вони не помітять надрозумного зеленого відблиску в очах Б, які й так були зелені. Однак собаки дізнаються. Пси відчують запах змін. Гарчатимуть, притиснувши вуха до голови, жалібно витимуть, більше не дружитимуть із нею. «Що таке з цими собаками?»
Стільки всього може статися.
Опір, боротьба, порятунок. Смерть прибульця. Розірваний у процесі одяг. Він завжди рветься.
Чому він витискає із себе це сміття? Бо мусить — інакше зовсім не матиме грошей, а шукати роботу тут, біля залізничного вузла, — значить зовсім нерозумно розкритися. А ще він може. Має до цього здібності. Не всі на це здатні: багато намагалися й провалилися. У нього колись були більші амбіції, серйозніші. Описувати життя людини таким, як воно є. Почати з найнижчого рівня, заробітчанського, якого вистачає, аби не вмерти з голоду, від браку хліба, дірявого даху, дешевих шльондр із пористими обличчями, ударів чоботом у лице, блювання в канаві. Щоб викрити те, як працює система, цей механізм, як він підтримує в тобі життя рівно доти, доки може щось із тебе витягти, як використовує тебе, перетворює на свій зубець або ж на пияка, усіляко вдавлює тебе в гній.
Та звичайний робітник не читатиме таких речей — той робітник, якого червоні товариші вважають таким неодмінно благородним. Тим хлопцям потрібна його писанина. Коштує дешево, вартує стільки ж, чимало руху, цицьок та дуп. Не те щоб можна було надрукувати саме «цицьки й дупи» — дешеве чтиво навдивовижу пуританське. Там буде написано «груди й стегна». Кров і постріли, кишки, ґвалт, корчі, але не повна оголеність. Ніякої лайки. Хоча, може, це й не пуританство, може, вони просто не хочуть, щоб їх закрили.
Він підпалює сигарету, ходить по кімнаті, визирає з вікна. Сніг темнішає від попелу. Повз будинок дзеленчить трамвай. Він відвертається, сновигає кімнатою, слова гніздяться в голові.
Він дивиться на годинник: вона знову запізнюється. Вона не прийде.
VII
Пароплавний кофр
Ось єдиний спосіб писати правду: уявити, що викладене ніколи не прочитають. Ані хтось інший, ані ти сам згодом. Інакше починаєш виправдовуватися. Треба дивитися на написане як на довгий чорнильний сувій, що розгортається з-під вказівного пальця правої руки; треба уявляти, як ліва рука стирає його.
Звісно ж, це неможливо.
Я виплачую свій борг, виплачую борг цією чорною ниткою, що котиться по сторінках.
Учора я отримала пакунок — свіже видання «Сліпого вбивці». Такий примірник — виключно прояв уваги, бо грошей із цього не буде, принаймні для мене. Книжка нині стала загальним надбанням, її може публікувати хто завгодно, і прибутків від неї правонаступники Лори не побачать. Ось що відбувається через певну кількість років після смерті автора: ти втрачаєш контроль. Твір вийшов у світ і розмножується в бозна-якому вигляді без жодної на те згоди від мене.