Це видавництво має назву «Артемізія Пресс». Англійці. Здається, це вони хотіли, щоб я написала передмову до видання, а я, звісно ж, відмовилася. Видавництвом із такою назвою має керувати зграйка жінок. Цікаво, яку Артемізію вони мали на увазі — перську воєначальницю, описану Геродотом, що втекла з поля бою, коли почала програвати битву, або римську матрону, котра з’їла попіл свого померлого чоловіка, щоб її тіло стало його живим святилищем? Напевно, зґвалтовану художницю часів Ренесансу: тепер пам’ятають хіба що її.
Книжка лежить на моєму кухонному столі. «Забуті шедеври двадцятого століття» написано курсивом під назвою. Внутрішня сторона обкладинки повідомляє, що Лора була «модерністкою». На неї «вплинули» Джуна Барнс, Елізабет Смарт, Карсон Мак-Каллерс. Я точно знаю, що Лора ніколи не читала цих авторів. Утім, обкладинка непогана. Вицвілі, коричнювато-пурпурові відтінки, наче фотографія: жінка в комбінації стоїть біля вікна, схована за тюлем, обличчя в тіні. За нею частково видно чоловіка — руку, долоню, потилицю. Видається доволі доречним.
Я вирішила, що саме час зателефонувати своєму адвокатові. Не насправді моєму — того, якого я вважала своїм, який залагоджував справи з Річардом, який так героїчно, хоч і марно, боровся з Вініфред, не стало кілька десятиліть тому. Відтоді я переходила в цій фірмі з одних рук до інших, наче вишуканий срібний чайник, який кожному новому поколінню нав’язують як весільний дарунок, хоча ніхто ним не користується.
— Містера Сайкса, будь ласка, — сказала я дівчині, яка взяла слухавку.
Певно, одна із секретарок. Я уявила собі її нігті — довгі, загострені, бордові. Але, можливо, сьогодні в секретарок інші нігті. Можливо, вони крижаного блакитного кольору.
— Даруйте, у містера Сайкса зустріч. Як йому передати, хто телефонував?
Таку роботу могли б виконувати роботи.
— Місіс Айріс Ґріффен, — сказала я, і моїм голосом можна було різати діаманти. — Одна з його найдавніших клієнток.
Це не відчинило мені двері. Містер Сайкс усе одно був на зустрічі. Схоже, зайнятий юнак. Але чому я вважаю його юнаком? Йому, певно, уже за п’ятдесят, він народився чи не того ж року, коли померла Лора. Невже вона справді померла так давно, що за цей час встиг вирости й дозріти адвокат? Це одна з тих речей, які мусять бути правдою, бо всі інші з цим згодні, хоч мені так і не здається.
— Чи можу я сказати містерові Сайксу, з якого ви питання? — спитала секретарка.
— Щодо заповіту, — відповіла я. — Хочу його написати. Він часто мені казав, що варто це зробити.
(Брехня, але мені хотілося вбити в її неуважний мозок те, що ми з містером Сайксом близькі, як брат із сестрою.)
— Заповіт і ще дещо. Я незабаром буду в Торонто, хочу з ним проконсультуватися. Нехай зателефонує мені, коли матиме вільну хвилину.
Я уявила, як містер Сайкс отримує це повідомлення, уявила холодок, що мав би пробігти його спиною, поки він намагатиметься згадати моє ім’я, і таки згадує. Мурашки по могилі пробіглися. Це те, що відчуваєш (навіть зі мною таке бувало), як бачиш у газетах замітки про колись відомих, чи славетних, чи горезвісних людей, яких давно вважав мертвими. І все одно виявляється, що вони живуть собі далі в якійсь зібганій темній подобі, укриті кіркою років, наче жуки під каменем.
— Звісно, місіс Ґріффен, — каже секретарка. — Я простежу, щоб він зв’язався з вами.
Певно, їх спеціально вчать красномовства, щоб досягнути потрібної суміші розважливості й зневаги. Та чому я скаржуся? Колись і сама вправно цим володіла.
Я повертаю слухавку на місце. Безсумнівно, містер Сайкс і його молодші лисіючі друзяки з «мерседесами» й круглими черевцями здивовано підніматимуть брови: «Що може залишити по собі ця стара шкапа?»
Такого, про що варто згадати?
У кутку моєї кухні стоїть пароплавний кофр із пошарпаними наліпками. Це частина багажного набору з мого приданого: колись світло-жовта теляча шкіра нині вицвіла, сталева обшивка потерта й брудна. Він замкнений, ключ у герметичній посудині із зерновими висівками. Банки з цукром і кавою — надто очевидний варіант.
Я трохи поборолася з кришкою банки (треба придумати кращу, простішу схованку), нарешті відкрила її й дістала ключ. Не без проблем опустилася на коліна, повернула ключ у замку, підняла кришку кофра.
Він давно не відчинявся. Піднявся, вітаючи мене, пропалений, наче осіннє листя, — запах старого паперу. Там лежали всі ті зошити в дешевих, наче з пресованої тирси, картонних обкладинках. Ще машинописний текст, обв’язаний навхрест старою кухонною мотузкою. Ще листи до видавництв — від мене, звісно ж, Лора тоді вже була мертва — і відредаговані тексти. Ще листи ненависті, аж поки я не припинила їх збирати.
Ще п’ять примірників першого видання, суперобкладинки в чудовому стані, як нові; викличні, але в ті післявоєнні роки всі обкладинки були такими. Сліпучий помаранчевий, плаский фіолетовий, жовтувато-зелений кольори, тонкий папір, жахливий малюнок — фальшива Клеопатра з круглими зеленими грудьми й підведеними кохлем очима, з пурпуровим намистом від пупка до підборіддя й величезним надутим помаранчевим ротом, підноситься, наче джин, у завитках диму від фіолетової сигарети. Сторінки роз’їло кислотою, агресивні обкладинки вицвіли, немов пір’я на опудалах тропічних пташок.
(Я отримала шість безкоштовних примірників, авторських, як їх називають, але один віддала Річардові. Не знаю, що з ним стало. Гадаю, він розірвав його, що робив з усіма паперами, які не хотів бачити. Ні, я згадала. Книжку знайшли разом із ним у човні, на столику в камбузі, біля голови. Вініфред надіслала її мені назад із запискою: «Поглянь, що ти наробила!» Я викинула її. Не хотіла мати нічого з того, що колись торкалося Річарда.)
Я часто думала про те, що мені з усім цим робити: з цим крихітним архівом, таємним скарбом мотлоху. Ніяк не змушу себе його продати, але й викинути теж не можу. Якщо так нічого й не зроблю, вирішувати буде Майра, яка прибиратиме після мене. За першим шоком (якщо вона почне читати) безсумнівно прийде шматування й розривання. Тоді підпалений сірник — і ніхто нічого не знатиме. Вона вважатиме це відданістю: саме так учинила б і Ріні. У старі часи проблеми з дому не виносили, і це досі найкраще для них місце, якщо взагалі можна говорити про найкраще місце для проблем. Нащо каламутити воду після стількох років, коли всі, кого ця справа стосувалася, уже акуратно, наче втомлені діти, повкладались у могили?
Можливо, варто лишити цей кофр із його вмістом якомусь університету чи бібліотеці. Там його принаймні оцінять, хоч і доволі зловтішно. Чимало науковців із радістю запустять свої пазури в цей зіпсований папір. Вони іменують це «матеріалом» — така їхня назва для здобичі. Я для них, напевно, стара, затхла дракониця, яка сидить на нечесно здобутих скарбах, сухорлява собака на сіні, уїдлива, зневоднена наглядачка, ключниця зі стиснутими вустами, охороняю підземелля з прикутою до стіни Лорою.
Роками вони бомбардували мене листами, прагнучи здобути Лорині папери — особисті листи, рукописи, нотатки, інтерв’ю, цікаві історії, усі кепські деталі. Я відповідала на ці надокучливі послання коротко й стисло:
«Шановна міс А., на мою думку, ваш план улаштувати на мосту, який став місцем трагічної смерті Лори Чейз, «церемонію вшанування» водночас жахливий і позбавлений смаку. Ви, певно, з глузду з’їхали. Гадаю, у вас важкий випадок самосп’яніння. Варто спробувати клізму».
«Шановна міз Б., я отримала вашого листа стосовно дисертації, однак не можу сказати, що її назва для мене дуже зрозуміла. Не маю сумніву, що для вас вона змістовна, інакше ви б такого не придумали. Нічим не можу допомогти. Та ви й не заслуговуєте. «Руйнування» — це коли є будівельний кран і велика сталева куля, а дієслова «проблематизувати» взагалі не існує».
«Шановний докторе В., щодо вашого дослідження теологічних мотивів у «Сліпому вбивці»: моя сестра мала свої релігійні вірування, однак навряд чи можна назвати їх традиційними. Їй не подобався Бог, вона не схвалювала його й не заявляла, що розуміє. Вона казала, що любить Бога, а це, як й у випадку з людьми, зовсім інше. Ні, буддисткою вона не була. Не будьте дурнем. Пропоную вам навчитися читати».