«Шановний професоре Г., я взяла до уваги вашу думку щодо видання біографії Лори Чейз. Можливо, вона, як ви кажете, і є «однією з найважливіших письменниць нашої половини століття» — мені звідки знати. Але я не розглядаю можливості взяти участь у тому, що ви називаєте «своїм проектом». Не маю жодного бажання втамовувати вашу спрагу до засохлої крові й відрубаних пальців святих.
Лора Чейз не ваш «проект». Вона була моєю сестрою. І, думаю, не хотіла б, щоб її лапали після смерті — байдуже, який евфемізм для цього ви доберете. Записані речі можуть принести чимало лиха. Люди надто часто не дбають про це».
«Шановна міс А., це ваш четвертий лист на ту ж тему. Годі мені надокучати. Ви дармоїдка».
Десятиліттями я знаходила похмуру насолоду в цих отруйних словах. Мені подобалося облизувати марки, тоді кидати листи, як оберемок ручних гранат, до блискучої червоної скриньки, відчуваючи, що це буде наука для надто серйозних і жадібних типів, які пхають носа в чужі справи. Однак останнім часом я припинила відповідати. Нащо мені штрикати чужинців? Їм начхати на те, що я про них думаю. Для них я лише придаток, додаткова Лорина рука, від’єднана від тіла, рука, що передала її світові, передала їм. Вони бачать у мені вмістилище, живий мавзолей, ресурс, як самі ж кажуть. Чому я мушу робити їм послуги? Як на мене, вони трупоїди, гієни, принаймні більшість із них; шакали, які збігаються на запах падалі, круки, що полюють на збитих тварин; трупні мухи. Вони прагнуть копирсатись у мені, наче я археологічний розкоп, шукати металобрухт і розбиті горщики, уламки клинописних табличок й уривки папірусу, цікавинки, загублені іграшки, золоті зуби. Якби вони запідозрили, що я тут ховаю, то зірвали б усі замки, увірвалися сюди, ударили мене по голові й утекли зі здобиччю, почуваючись цілком виправданими.
Ні. Ніяких університетів. Навіщо їх тішити?
Можливо, пароплавний кофр має відійти Сабріні? Попри її небажання вийти на зв’язок, попри — і саме це мені болить — її постійне нехтування мною. Однак кров не вода — це знають усі, хто спробував і перше, і друге. Ці речі по праву належать їй. Можна навіть сказати, що це її спадок: вона ж, зрештою, моя онука. І двоюрідна онука Лори. Звичайно, вона захоче дізнатися більше про своє походження, коли настане час.
Але я не маю сумніву. Сабріна відмовиться від такого подарунка. Вона тепер доросла, мені постійно доводиться собі це нагадувати. Якщо онука захоче щось у мене спитати, щось узагалі мені сказати, то вона скаже.
Та чому вона не хоче? Чому так затримується? Може, її мовчання — це помста за щось чи когось? Безперечно, не за Річарда: вона його ніколи не знала. І не за Вініфред: від неї вона втекла. Тоді за її матір, за бідолашну Еймі?
Що вона може пам’ятати? Їй було всього чотири.
Я не винна в смерті Еймі.
Де Сабріна тепер, чого вона шукає? Уявляю її худою дівчиною з нерішучою усмішкою, трохи стриману, утім милу, серйозні блакитні очі, як у Лори, довге темне волосся лежить кучерями, схожими на дрімаючих змій. Але серпанку на ній не буде; імовірніше, підійдуть практичні сандалі, а може, навіть черевики зі зношеними підошвами. А може, вона почала носити сарі? Такі дівчата здатні.
Вона має свою місію: годує бідняків третього світу, утішає вмираючих, спокутує наші гріхи. Марна справа: наші гріхи бездонні, і там, звідки вони прийшли, їх іще чимало. Але то Божий задум — безперечно, вона так виправдовує марність. Він завжди любив даремність. Для нього вона шляхетна.
У цьому Сабріна схожа на Лору: та ж схильність до абсолютизму, та ж незгода йти на компроміс, та ж зневага до грубших людських помилок. Треба бути красунею, щоб тобі таке сходило з рук. Інакше це сприймається як відверта гидливість.
«Вогнище»
Погода й надалі не за сезоном тепла. Ніжна, м’яка, суха та ясна; навіть сонце, яке зазвичай у цей час бліде й слабке, нині яскраве й стигле, з розкішним заходом. Жваві й усміхнені ведучі каналу погоди кажуть, що це через якусь далеку неясну катастрофу — землетрус, виверження вулкана? Нове вбивче Боже Діяння. Їхній девіз нині: немає лиха без добра. І добра без лиха теж.
Учора Волтер возив мене в Торонто на зустріч із юристом. Він ніколи туди не їздить, якщо цього можна уникнути, але Майра наполягла. Вона й чути не хотіла, що я поїду автобусом. Усі знають, що в цьому напрямку тільки один рейс: автобус відправляється в темряві й повертається теж затемна. А якщо я вийду вночі, водій нізащо мене не побачить і розчавить, як комаху. Та й усе одно мені не можна в Торонто самій, бо воно населене виключно злодіями й шахраями — про це теж усі знають. Вона сказала, що Волтер про мене подбає.
У поїздку він одягнув червону бейсболку. Його колюча шия видавалася між коміром куртки й краєм бейсболки додатковим біцепсом. Повіки всі в складках, наче коліна.
— Я взяв би пікап, — сказав Волтер, — він міцний, як цегляний сортир, хай ті мерзотники зайвий раз подумають, перш ніж врізатись у мене. Тільки от кілька пружин відвалилися, так що їхати було б не дуже.
Якщо послухати його, усі водії в Торонто ненормальні.
— Ну, треба бути ненормальним, щоб узагалі туди поїхати, га? — мовив він.
— Ми ж туди їдемо, — завважила я.
— Тільки один раз. Як ми колись дівчатам казали, один раз не враховується.
— І вони вірили, Волтере? — підбурювала його, як він це любить.
— Звісно. Тупі, як ступи. Особливо білявки.
Я аж відчувала, як він шкіриться.
Міцна, як цегляний сортир. Так і про жінок говорили. То був комплімент у ті часи, коли не всі мали такий нужник — переважно стояли дерев’яні, благенькі, смердючі, які легко розвалювалися.
Щойно Волтер посадив мене в авто й пристебнув, одразу ввімкнув радіо. Там голосили електричні скрипки: збочена романтика, традиційний ритм розбитого серця. Банальне страждання, але все ж страждання. Шоу-бізнес. На яких вуаєристів ми всі перетворилися. Я відкинулася на подушку, яку поклала до машини Майра. (Вона спакувалася так, наче ми їхали на пікнік до океану, — плед, сандвічі з тунцем, брауні, термос кави.) За вікном неспішно плинув своїм шляхом Жог. Ми перетнули його та звернули на північ, повз вулиці колишніх будинків для робітників, зараз відомих як «перше житло», тоді кілька закладів: автобійня, занепалий магазин здорової їжі, салон ортопедичного взуття із зеленою неоновою стопою на вивісці, що блимала так, наче сама собою крокує на одному місці. Тоді мініатюрний торговий центр із п’яти крамниць, лише одна з яких уже встигла розвісити різдвяні прикраси. Тоді Майрин салон краси «Гавань зачісок»; у вітрині фото обстриженої людини (я так і не зрозуміла: чоловіка чи жінки).
Далі був мотель, який колись називався «Кінець подорожі». Гадаю, малося на увазі щось на зразок «кінець подорожі — зустріч закоханих», але навряд чи можна було розраховувати, що всі це зрозуміють. Іншим назва видавалася надто зловісною, наче будинок, у якому є входи, але немає виходів, який відгонить аневризмами й тромбозами, порожніми пляшечками від снодійних пігулок і пострілами в голову. Тепер він називається просто «Подорожі». Мудре рішення. Так значно більш незавершено, менш остаточно. Подорожувати краще, ніж приїздити.
Ми проїхали ще кілька мережевих закладів — усміхнені курчата пропонують таці зі смаженими шматками власних тіл, мексиканець шкіриться, тримаючи в руці тако. Попереду височіла міська водоцистерна, одна з тих величезних цементних куль, які розкидані по сільських пейзажах, наче порожні хмаринки для слів на сторінках коміксів. Ми в’їхали в справжню сільську місцевість. Силосна башта бойовою рубкою піднімалася над полем; біля дороги три ворони дзьобали пухнасту розідрану грудку, яка колись була бабаком. Паркани, ще силосна башта, череда мокрих корів; виводок темних кедрів, тоді латка болота, літній очерет, уже обірваний і не такий густий.