Почав накрапати дощ. Волтер увімкнув двірники на лобовому склі. Під їхню тиху колискову я заснула.
Коли прокинулася, мені на думку спало: чи я не хропіла? Як хропіла, то чи не з відкритим ротом? Як це неоковирно, а отже, як принизливо. Але не наважилася запитати. Якщо хочете знати, самолюбство ніколи не згасає.
Ми їхали вже неподалік від Торонто по шосе з вісьмома смугами руху. Це Волтер так сказав, я не бачила, бо ми застрягли за фермерською вантажівкою, по вінця заставленою коробками з гусьми — безсумнівно, для ринку. Їхні приречені довгі шиї й перелякані голови то тут, то там вилізали між поперечин, дзьоби відкривалися й закривалися, з них лунали трагічні й безглузді крики, тонули в колісному шумі. До лобового скла пристало пір’я, машину заповнював сморід гусячого лайна й вихлопів.
На вантажівці висів знак «Якщо ви під’їхали так близько, що побачили це, то ви надто близько». Коли вона нарешті звернула, перед нами було Торонто: штучна гора зі скла та бетону, яка здіймалася над рівниною край озера, самі кристали, шпилі, велетенські сяючі плити й гострокраї обеліски, що плавають у помаранчево-коричневому тумані смогу. Це було щось, чого я ніколи раніше не бачила, таке, що виросло за одну ніч, якщо взагалі було справжнім, а не примарним.
Повз нас пролітали чорні пластівці, наче попереду тліла гора паперу. У повітрі спекою тремтів гнів. Мені подумалося про перестрілки з автомобілів.
Офіс юриста був розташований поблизу перехрестя Кінґ-стрит та Бей-стрит. Волтер спочатку заблукав, тоді не міг знайти, де припаркуватися. Довелося п’ять кварталів іти, чоловік тримав мене за лікоть. Не знаю, де ми були, — усе так змінилося. Міняється щоразу, як я там буваю, а це трапляється нечасто, і накопичений ефект так пригнічує, наче місто розбомбили нанівець, а тоді звели з нуля.
Той міський центр, який я пам’ятаю, — одноманітний, кальвіністичний, із білими чоловіками в темних пальтах, що синхронно маршують тротуарами, час від часу розбавлені жінкою на обов’язкових високих підборах, у рукавичках та капелюшку, із клатчем під пахвою, прямим поглядом, — його більше немає, уже давно. Торонто перестало бути протестантським містом — стало середньовічним: на вулицях кольорова, яскраво вбрана юрба, кіоски з хот-догами під жовтими парасольками, продавці прецлів, торговці кульчиками, плетеними торбинками, шкіряними ременями; жебраки з картонками «Безробітний» теж відвоювали свою частину території. Я пройшла повз флейтиста, тріо електрогітаристів, чоловіка в кілті з волинкою. Була цілком готова до жонглерів чи пожирачів вогню, процесії прокажених у капюшонах із залізними дзвіночками. Навколо все страшенно гуло; на моїх окулярах з’явилася райдужна плівка, наче від бензину.
Нарешті ми дісталися до юридичної фірми. Коли я вперше в них консультувалася, у сорокових роках, вона розташовувалася в одному з офісних будинків з укритої кіптявою червоної цегли, у манчестерському стилі — мозаїчні кахлі у вестибюлі, кам’яні леви й золочені написи на дерев’яних дверях із шорсткими скляними вставками. Ліфт із металевими ґратами в кабінці; їхати там — наче ненадовго сісти у в’язницю. Ліфтерка, жінка в темно-синій формі з білими рукавичками, називала номери поверхів — не більше десяти.
Тепер фірма розташована у вежі з дзеркального скла, в офісному будинку з п’ятдесяти поверхів. Ми з Волтером піднялись у блискучому ліфті з пластиковим мармуром і запахом автомобільної оббивки, у натовпі офіційно вбраних людей, чоловіків і жінок, — усі з відсутніми обличчями й порожніми очима вічних слуг. Люди, які бачать тільки те, за спостерігання чого їм платять. У фірми була рецепція, цілком придатна для п’ятизіркового готелю: композиції з квітів, що нагадували своєю пишністю й показовістю про вісімнадцяте століття, товстий килим грибного кольору на всю кімнату, абстрактна картина з недешевими мазками.
Прийшов адвокат, потиснув мені руку, щось пробурмотів, махнув: я мала йти за ним. Волтер сказав, що тут на мене й зачекає. Він дещо стривожено дивився на молоду, відполіровану секретарку в чорному костюмі, рожево-бузковому шалику і з перламутровими нігтями; вона теж дивилася, утім не на нього, а на його картату сорочку й величезні, схожі на стручки чоботи з гумовими підошвами. Тоді він сів на двомісну софу, у якій негайно потонув, наче в купі зефіру; коліна склалися, як складаний ніж, штани підстрибнули вгору, відкривши товсті червоні шкарпетки. Перед ним на елегантному низькому столику лежали ділові журнали з порадами щодо того, як максимально підвищити доларові інвестиції. Він узяв випуск про пайові інвестиції: у його великій лапі журнал був схожий на серветку. Волтерові очі крутилися, як в охопленого панікою вола.
— Я ненадовго, — сказала, щоб підбадьорити його. Насправді затрималася довше, ніж розраховувала. Що ж, ці адвокати, як дешеві шльондри, виставляють рахунок похвилинно. Я все чекала, що хтось постукає у двері й пролунає роздратований голос: «Гей, ти там, чого чекаєш? Раз, два — та й годі!»
Коли я закінчила свої справи з адвокатом, ми пішли до авто й Волтер сказав, що поведе мене обідати. Сказав, що знає непогане місце. Гадаю, це Майра його надоумила: «Заради Бога, простеж, щоб вона поїла, вони в такому віці їдять, як пташки, і самі не знають, коли сили закінчуються; вона може вмерти з голоду у твоїй автівці». Та й чоловік сам міг бути голодний: поки я спала, він поглинув усі ті сандвічі, які нам ретельно спакувала Майра, брауні спіткала та ж доля.
Волтер сказав, що те місце називається «Вогнище». Він там їв останнього разу років зо два-три тому, і було більш-менш непогано, якщо зважати. На що зважати? Те, що це було в Торонто. Він тоді замовив подвійний чизбургер з усіма добавками. Там іще робили реберця барбекю й узагалі спеціалізувалися на грильованих стравах.
Я маю про цей ресторан і власні спогади десятирічної давнини; то було ще тоді, коли я стежила за Сабріною після її першої втечі. Я вешталася біля її школи під кінець дня, сиділа на лавах у парку там, де могла її перехопити… ні, там, де вона могла б мене впізнати, хоча шанси на це були невеликі. Я ховалася за розгорнутою газетою, як навіжений жалюгідний ексгібіціоніст, так само безнадійно прагнучи дівчини, котра безсумнівно втече від мене, як від якогось троля.
Я тільки хотіла, щоб Сабріна знала: я поруч, я існую, я не те, про що їй розповідали. Можу стати її прихистком. Я була певна, що він їй знадобиться — уже потрібен, бо я знала Вініфред. Однак нічого не вийшло. Вона так і не помітила мене, я так і не розкрилася. Коли випала нагода, я виявилася надто боязкою.
Одного разу я простежила її аж до «Вогнища». Виявилося, що саме там дівчата (дівчата того віку з тієї школи) збиралися в обідній час або прогулюючи заняття. Вивіска на дверях була червона, віконні рами оздоблені плямами жовтого пластику, який мав би символізувати полум’я. Мене дещо стривожила мілтонівська зухвалість назви: чи знали вони, що на себе накликають?
Ні, вони не знали. «Вогнище» було пеклом хіба для м’яса.
Усередині висіли лампи з вітражними абажурами й поцятковані миршаві рослини в глиняних горщиках — атмосфера шістдесятих. Я сіла за столик поряд із тим, який зайняла Сабріна з двома шкільними подружками. Вони були вбрані в однакові незграбні однострої, що нагадували хлопчачі: схожі на ковдри картаті спідниці з краватками в тон, які Вініфред вважала такими престижними. Трійко дівчат зробили все можливе, щоб зіпсувати це враження: шкарпетки сповзли, сорочки частково повибивалися, краватки з’їхали. Вони жували гумку так, наче то був їхній релігійний обов’язок, і розмовляли тими знудженими, надто гучними голосами, які, схоже, опановують усі дівчата їхнього віку.
Усі троє були красиві, як усі юні дівчата. З такою красою нічого не вдієш, і затримати її не можна; ця свіжість, пухкість клітин не заслужена й тимчасова, її не можна відтворити. Утім жодна з них не була нею задоволена: вони вже робили спроби змінити себе, покращити, спотворити, применшити, запхати себе в якусь неможливу уявну форму, вищипуючи й вимальовуючи щось на обличчі. Я їх не звинувачувала: сама так колись вчиняла.