— Не будемо сваритися, — відсторонюється вона. Відчуває, що зараз заплаче, і стискає руки в кулаки, щоб зупинити себе.
— Я не хотів тебе засмучувати. Ну ж бо.
Вона відштовхує його руку.
— Ти хотів мене засмутити. Тобі подобається знати, що ти на це здатний.
— Я думав, це тебе розважає. Дивитися, як я перед тобою виступаю. Жонглюю прикметниками. Удаю блазня заради тебе.
Вона обсмикує спідницю, заправляє блузку.
— Мертві дівчата у весільних серпанках — чим це може розважити мене? Ще й язики їм повирізав. Думаєш, я така жорстока?
— Я заберу свої слова назад. Усе зміню. Перепишу історію для тебе. Як це тобі?
— Ти не можеш. Слово вже вилетіло. Не можна скасувати половину. Я йду звідси.
Вона на колінах, готова підвестися.
— У нас багато часу. Лягай.
Він тримає її за зап’ясток.
— Ні. Відпусти. Подивися, де сонце. Вони скоро повернуться, і я матиму проблеми, хоча для тебе, гадаю, це зовсім і не проблеми, вони не враховуються. Тобі байдуже. Усе, що тобі потрібно, це швидко… Швидко…
— Ну ж бо, закінчуй.
— Ти знаєш, про що я, — каже вона втомлено.
— Це не так. Вибач. Я тут жорстокий, мене занесло. Це все одно просто казка.
Вона притуляється чолом до своїх колін. За мить каже:
— Що я робитиму? Після… коли тебе тут більше не буде?
— Ти переживеш, — відповідає він. — Ти житимеш. Я тебе обтрушу.
Бруд не сходить, обтрушування мало.
— Застібнемо тобі ґудзики, — каже він. — Не сумуй.
Бюлетень старшої школи імені полковника Генрі Паркмена та Асоціації випускників, Порт-Тікондероґа, травень 1998 р.
За щедрим заповітом покійної місіс Вініфред Ґріффен Прайор із Торонто, чий відомий брат Річард І. Ґріффен не забутий у Порт-Тікондерозі, адже часто тут відпочивав і любив ходити на човні нашою річкою, школа імені полковника Генрі Паркмена започатковує нову вагому премію. Це буде Меморіальна премія Лори Чейз за творчу письменницьку роботу: учень випускного класу отримає двісті доларів за найкраще оповідання, яке журі з трьох членів Асоціації випускників оцінить відповідно до літературних та інших чеснот. Наш директор, містер Еф Еванс, зазначає: «Ми вдячні місіс Прайор за те, що вона не забула про нас серед інших своїх благодіянь».
Перша премія, названа на честь відомої місцевої письменниці Лори Чейз, буде вручена на випускній церемонії в червні. Сестра письменниці, місіс Айріс Ґріффен із роду Чейзів, який стільки зробив для нашого міста під час його становлення, люб’язно погодилася вручити премію переможцю. Лишилося кілька тижнів, тож стимулюйте своїх дітей закотити рукави творчості — і до роботи!
Асоціація випускників організує чаювання в спортзалі одразу ж після церемонії випуску. Квитки можна придбати в Майри Стерджесс у «Пряниковій хатинці», усі прибутки підуть на таку необхідну нині нову футбольну форму. Вітаються внески у вигляді домашніх смаколиків (будь ласка, не забудьте вказати, якщо вони містять горіхи).
ІІІ
Церемонія
Уранці я прокинулася від страху. Спочатку не зрозуміла, до чого він, але потім згадала. Сьогодні день вручення премії.
Сонце було високо, і кімната вже сильно прогрілася. Світло просочувалося крізь тюлеві фіранки, пил зависав у ньому, як твань у ставку. Голова була схожа на мішок макухи. У нічній сорочці, вологій від страху, скинутого мною, немов листя, я вибралася зі сплутаного ліжка й змусила себе взятися за звичні ранкові справи — ті церемонії, яких ми дотримуємося, щоб мати нормальний вигляд, прийнятний для інших людей. Волосся мусить бути розчесане після того, як нічні примари змусили його стати дибки, пильна недовіра змита з очей. Зуби почищені, які вже є. Бозна-які кістки я гризла уві сні.
Тоді я прийняла душ, тримаючись за поручень, нав’язаний мені Майрою, і обережно слідкуючи, щоб не впустити мило: завжди боюся послизнутися. Усе одно тіло треба полити, змити зі шкіри запах нічної темряви. Підозрюю, я тепер маю й інший запах, якого сама не відчуваю, — сморід старого тіла й каламутної немолодої сечі.
Висушена, змащена й припудрена, оббризкана, як повітря в туалеті, я частково відновилася. Лишилося тільки відчуття невагомості чи, радше, того, що я зараз зроблю крок униз зі скелі. Щоразу переставляючи ноги, я мацала підлогу, наче вона могла подітися кудись із-під моїх ніг, а мене тримав лише поверхневий натяг.
Допомогло вдягання. Я не в найкращому стані без своєї броні. (Але ж на що перетворився мій справжній одяг? Ця безформність, пастельні кольори, ці ортопедичні туфлі мали б належати комусь іншому. Та вони мої. Ще гірше те, що вони мені тепер підходять.)
Далі сходи. Я страшенно боюся скотитися ними вниз — зламати шию, розвалитися там, виставивши білизну, а тоді розтектися гнійною калюжею, перш ніж хтось почне мене шукати. Дуже незграбна смерть. Я спускаюся вниз, долаю кожну сходинку по черзі, учепившись за перила. Тоді йду коридором до кухні, пальцями лівої руки торкаюся стіни, наче кішка — вусами. (Я ще більш-менш бачу. Ще можу ходити. «Будь вдячна за дрібні милості», — так сказала б Ріні. А Лора перепитала б: «Чому? Чому вони такі дрібні?»)
Снідати не хотілося. Я випила склянку води й байдикувала. О пів на десяту за мною приїхав Волтер.
— Достатньо спекотно для вас? — його традиційне привітання. Узимку це «достатньо холодно», для весни й осені є «мокро» та «сухо».
— Як ти сьогодні, Волтере? — запитала я, як завжди.
— Тримаюся від гріха подалі, — як завжди, відповідає він.
— Це для нас усіх найкраще, — мовила я.
Він усміхнувся по-своєму, — тонкий розлом з’явився на його обличчі, наче тріщина в засохлому болоті, — відчинив дверцята авто й улаштував мене на пасажирському сидінні.
— Великий день, га? Пристебніться, а то мене можуть заарештувати.
Волтер сказав «пристебніться», наче пожартував. Він достатньо старий, щоб пам’ятати колишні безтурботні дні. Був одним із тих юнаків, які сидять за кермом, виставивши лікоть із вікна, а другу руку поклавши на коліно дівчини. Дуже дивно думати про те, що тією дівчиною тоді була Майра.
Волтер обережно вивів авто з узбіччя, і ми рушили. Мовчки. Він чоловік великий: квадратний, наче постамент, шия більше схожа на зайве плече; від нього вчувається не неприємний аромат поношених шкіряних чобіт і бензину. З картатої сорочки й бейсболки зрозуміло, що на урочистий випускний він не збирається. Книжок узагалі не читає, і нам обом так тільки зручніше: наскільки він знає, Лора — моя сестра, і дуже прикро, що вона померла, — та й по всьому.
Треба було вийти за такого, як Волтер, щоб працював руками.
Ні, зовсім не варто було виходити. Клопоту було б значно менше.
Волтер зупинив машину перед школою. Будівля в стилі повоєнного модерну, п’ятдесятирічна, але для мене досі нова. Ніяк не звикну до того, яка вона пласка, прісна. Має вигляд ящика для пакування. До головного входу тротуаром та газоном стікалася молодь із батьками, усі в літньому яскравому одязі. Майра вже махала нам зі сходів, убрана в білу сукню у великі червоні троянди. Жінкам із такими сідницями не варто носити одяг із великими квітами. Та й корсети теж, хоч я за ними й не скучила. Вона зробила зачіску: тугі сиві кучерики, схожі на перуку англійського адвоката.
— Ти запізнився, — сказала вона Волтерові.
— Ні, — відповів той. — А якщо й так, то це інші надто рано прийшли — от і все. Нащо їй тут стирчати?
Для них стало звичкою говорити про мене в третій особі, як про дитину чи домашню тварину.