Я сиділа там і дивилася на Сабріну з-під обвислого літнього капелюха, підслуховувала їхню звичну балаканину, яку вони виставляли перед собою, наче камуфляж. Жодна не казала того, що справді було в неї на думці, жодна доволі доречно не довіряла іншим, бо в такому віці щоденні зради — справа звична. Дві інші були білявками, тільки Сабріна чорнява й блискуча, наче шовковиця. Вона насправді не дуже уважно слухала подружок, та й не дивилася на них. За завченою порожнечею її погляду жебонів протест. Я впізнавала цю непривітність, упертість, це обурення полоненої принцеси, приховане, аж поки не збереться достатньо зброї. «Стережися, Вініфред», — із задоволенням подумала я.
Сабріна мене не помітила. Або ж помітила, та не знала, хто я. Усі троє зиркали на мене, перешіптувалися, гиготіли — я це пам’ятаю. Зморщена стара нечупара чи якийсь сучасний варіант. Гадаю, це було викликане моїм капелюхом. Він був давно не модним, той головний убір. Того дня для Сабріни я була просто старою жінкою — старшою жінкою, незрозумілою старшою жінкою, не настільки старезною, щоб стати цікавою.
Після того, як трійця пішла, я зайшла до вбиральні. На кабінці був вірш:
Юні дівчата стали значно прямішими, ніж були, хоч пунктуацію досі погано знають.
Коли ми з Волтером нарешті дійшли до «Вогнища», яке, за його словами, опинилося не там, де він його залишив востаннє, вікна закладу виявилися забиті дошками, на них висіло якесь оголошення. Чоловік понишпорив біля зачинених дверей, наче пес, який загубив десь свою кістку.
— Схоже, зачинено, — сказав він, постояв і, поклавши руки в кишені, додав: — Вони постійно все змінюють. За цим не вгледиш.
Покрутившись по сусідству, після кількох невдалих спроб ми таки вдовольнилися забігайлівкою в Девенпорті з вініловими диванами й музичними автоматами біля столиків, заповненими музикою кантрі, розбавленою старими піснями «Бітлз» та Елвіса Преслі. Волтер поставив «Готель розбитих сердець», і ми слухали її, поки їли гамбургери та пили каву. Він наполіг, що заплатить сам — жодних сумнівів, то знову Майра. Певно, тицьнула йому двадцятку.
Я з’їла ледве половину свого гамбургера. Не здолала весь. Волтер доїв: поклав до рота одним шматком, наче листа відправив.
Повертаючись назад із міста, я попросила Волтера проїхати повз мій старий будинок — той, де я колись жила з Річардом. Дорогу я пам’ятала чудово, та коли ми під’їхали до самого дому, спочатку його не впізнала. Він досі був незграбний і кутастий, з косими вікнами, громіздкий, густо-коричневий, наче варений чай, але стіни заросли плющем. Дерев’яний каркас, який повинен був зробити будинок схожим на шале й колись мав кремовий колір, тепер був пофарбований у яблучно-зелений, як і важкі передні двері.
Річард був проти плюща. Зелені було трохи, коли ми тільки переїхали, та чоловік наказав усе прибрати. Сказав, що він з’їдає цегляну кладку, залазить у димохід, сприяє появі гризунів. То було тоді, коли Річард іще добирав причини для того, що думав і робив, і ще представляв їх причинами для того, що я мусила думати й робити. До того, як він перестав пояснювати.
Я уявила себе тодішню, у солом’яному капелюсі, блідо-жовтій сукні, бавовняній, бо було спекотно. Кінець літа, через рік після мого одруження; земля була суха, мов цегла. Вініфред підбурила мене взятися за садівництво: сказала, що я мушу знайти собі хобі. Вирішила, що почати мені варто із саду каміння, бо, навіть якщо мої рослини повмирають, камені нікуди не подінуться. Вона жартувала: «Мало чим можна вбити камінь». Відправила до нас трьох, за її словами, надійних чоловіків, які мали б зайнятися розкопками й розкладанням каменів, щоб я потім посадила там рослини.
У садку вже були камені, замовлені Вініфред: невеличкі й більші, схожі на плити, розкидані по одному й складені разом, наче доміно. Ми стояли там, я і троє надійних чоловіків, і дивилися на цю купу каміння. На працівниках були кептарі, куртки зняті, рукава сорочок закочені, підтяжки на виду; вони чекали моїх інструкцій, але я не знала, що їм сказати.
Я тоді ще хотіла щось змінити — зробити самостійно, просто зробити сама, байдуже, з яких безперспективних матеріалів. Ще думала, що я на це здатна. Але нічого не знала про садівництво. Мені хотілося плакати, але заплач один раз — і все, кінець: якщо ти плакатимеш, надійні чоловіки тебе зневажатимуть і, зрештою, перестануть бути надійними.
Волтер висадив мене з машини, мовчки зачекав, тримаючись трохи позаду, готовий підхопити мене, якщо впаду. Я стояла на тротуарі й дивилася на будинок. Сад каменів досі був на місці, хоч і дещо занедбаний. Звісно, була зима, тож стверджувати важко, але навряд чи там щось росло, хіба що герань робертова, яка ростиме всюди.
На під’їзній доріжці стояв великий смітник, повний розтрощеного дерева, шматків штукатурки: тривав ремонт. Або ремонт, або пожежа, бо вікна нагорі були розтрощені. Як казала Майра, у таких будинках збираються люди з вулиць. Залиш у Торонто дім без нагляду — і вони вже там зі своїми нарковечірками чи ще чимось. Чула вона й про сатанинські культи. Розводять вогнища на дерев’яній підлозі, забивають унітази й паскудять в умивальники, цуплять крани, цікаві дверні ручки, усе, що можна продати. Хоча іноді все це трощать діти — забавляються. У юних є до цього схильність.
Будинок здавався нестійким, позбавленим власника, наче фото з брошури продажу нерухомості. Він уже не мав до мене жодного стосунку. Спробувала згадати звук своїх кроків у зимових чоботях сухим рипучим снігом: я поспішаю додому, запізнююсь, вигадую пояснення; чорнильні ґрати дверей; те, як світло вуличних ліхтарів падає на замети, блакитно-крижані з країв, позначені жовтим шрифтом Брайля собачої сечі. Тоді тіні були інакші. Моє неспокійне серце, дихання, що розгорталось у холодному повітрі білим димом. Сухотне тепло моїх пальців, сирість губ під свіжонанесеною помадою.
У вітальні був камін. Я сиділа перед ним із Річардом, відблиски світла падали на нас і наші бокали, під кожним — підставка, щоб захистити поверхню. Шоста вечора, час мартіні. Річард любив підбивати підсумки дня — так він це називав. Мав звичку класти руку мені на шию ззаду й просто там тримати, поки підсумовував. Судді теж підсумовували, перш ніж справа доходила до присяжних. Це так він себе уявляв? Можливо. Але його потайні думки, його мотиви часто були для мене незрозумілими.
Це було єдиним джерелом напруження між нами: моя нездатність зрозуміти його, передбачити його бажання; він приписував це моїй свідомій, а то й агресивній неуважності. Насправді там була ще й спантеличеність, а згодом — і страх. З часом він ставав для мене все менше чоловіком, зі шкірою, з органами, і все більше — заплутаним клубком, який я була приречена розплутувати щодня, наче зачарована. І мені ніколи це не вдавалося.
Я стояла біля свого будинку, свого колишнього будинку, чекаючи на хоч якісь емоції. Не було нічого. Я мала різний досвід і нині не впевнена, що ж гірше: сильні відчуття або ж їх відсутність.
З каштана на газоні звисала пара ніг, жіночих. Я на мить подумала, що це справжні ноги, які спускаються, утікають, а тоді придивилась уважніше. То була пара колготок, чимось напханих — туалетним папером або ж білизною, яку викинули з одного з горішніх вікон під час якогось сатанинського ритуалу, чи юнацького розіграшу, чи гулянки бездомних. Вони застрягли між гіллям.
Певно, ці ноги без тіла викинули саме з мого вікна. Мого колишнього вікна. Я уявила, як багато років тому визирала з нього. Планувала, як вислизнути непоміченою, спуститися вниз по дереву — зняти черевики, перевіситися через підвіконня, звісити одну ногу в панчохах, тоді — другу, тримаючись на самих руках. Утім, я цього так і не зробила.