Визирати з вікна. Вагатися. Думати про те, наскільки я втрачена сама для себе.
Листівки з Європи
Дні стають темнішими, дерева — похмурими, сонце котиться вниз до зимового сонцестояння, але ще не зима. Нема снігу, сльоти, не завиває вітер. Така затримка зловісна. Нас наповнює блякла тиша.
Учора я дійшла аж до Ювілейного мосту. Велися розмови про іржу, корозію, структурну слабкість; планували його знести. Якийсь безіменний, безликий розробник, якому так хочеться звести житловий комплекс на громадській землі, що прилягає до мосту, — так каже Майра. Це дуже вигідне місце завдяки чудовому виду. Гарний вид нині дорожчий за картоплю, хоча картоплі на тому місці ніколи й не було. Подейкують, що десь попід столом із рук у руки перейшла пачка брудних грошей, щоб угода легше укладалася. Я певна, що те саме сталося, коли міст тільки зводили нібито задля вшанування королеви Вікторії. Котрийсь підрядник мав заплатити обраним представникам Її Величності, щоб отримати роботу, а ми в цьому містечку шануємо давні звичаї: заробляй, не зважаючи ні на що. Ось наші звичаї.
Дивно думати про те, що цим мостом колись прогулювалися жінки в мереживах і турнюрах, схилялися на філігранні перила, щоб помилуватися нині дорогим, а невдовзі приватним видом: тим, як кипить унизу вода, мальовничими вапняковими скелями на заході, фабриками, що працювали по чотирнадцять годин на день, повні підлесливих селюків, і сяяли в сутінках, наче освітлені газовими лампами, казино.
Я стояла на мосту й дивилася вгору за течією, на воду, гладеньку, як іриска, темну й мовчазну, потенційно загрозливу. На іншому боці були пороги, вири, вода кипіла білою піною. Далеко внизу. Я чула своє серце, відчула запаморочення. А ще мені забракло повітря, наче я пірнула головою вперед. Але у що? Не у воду — у щось густіше. У час — старий холодний час, старий жаль, який лежав шарами, наче мул у ставку.
Наприклад…
Ми з Річардом шістдесят чотири роки тому спускаємося сходнями «Беренґерії» на далекому березі Атлантичного океану; його капелюх хвацько скошений, моя долоня в рукавичці лежить на його руці — молодята під час медового місяця.
Чому медовий місяць так зветься? Lune de miel, місяць меду, наче місяць сам собою не холодна, порожня, позбавлена повітря сфера з рябого каменю, а м’яка, золотава, соковита — сяюча медоточива слива, жовта, з тих, що тануть у роті, липкі, мов бажання, солодкі до болю в зубах. Тепла повінь не в небі, а у твоєму власному тілі.
Я знаю про все це. Дуже добре це пам’ятаю. Хоч і не з власного медового місяця.
Емоція, яку я найчіткіше пам’ятаю з тих дев’яти тижнів, — невже їх було лише дев’ять? — тривога. Я переживала, що Річарда досвід нашого шлюбу (тобто тієї його частини, що відбувалася в темряві й про яку не можна було говорити) розчаровує так само, як і мене. Хоча на те не скидалося: спершу він був доволі приязний зі мною, принаймні вдень. Я ж як могла приховувала свою тривогу й часто приймала ванну: відчувала, що гнию зсередини, як яйце.
Припливши до Саутгемптона, ми з Річардом поїхали до Лондона потягом і зупинилися в готелі «Браун». Сніданок нам приносили в номер люкс, і до нього я вбиралася в один із трьох пеньюарів, які вибрала для мене Вініфред. Колір попелу троянди, колір кістки з ніжно-сірим мереживом і бузковий з аквамарином — бліді водянисті кольори, що пасували до вранішнього обличчя. До кожного додавалися атласні капці, оздоблені фарбованим хутром або ж пухом лебедя. Я припустила, що саме так дорослі жінки й вбираються вранці. Бачила десь зображення схожих комплектів (Але де? Може, то була реклама якоїсь марки кави?): чоловік у костюмі з краваткою, волосся гладенько зачесане, жінка в пеньюарі така ж доглянута, у піднятій руці срібний кавник із вигнутим носиком, вони очманіло всміхаються одне одному над масельничкою.
Лора б тільки пирхнула з такого вбрання. Вона вже пирхала, коли бачила, як я їх спаковую. Хоча це й не було власне кепкуванням — на таке Лора була нездатна. Їй бракувало потрібної жорстокості. (Потрібної навмисної жорстокості. Вона могла бути жорстока випадково — то був побічний продукт тих піднесених ідей, які панували в її голові.) Вона радше здивувалася, наче не повірила побаченому. Провела трохи тремтячою рукою по атласу, і я кінчиками власних пальців відчула, яка прохолодна, гладенька, масляниста тканина. Наче шкіра ящірки. «І ти це носитимеш?» — спитала вона.
Літніми ранками в Лондоні — бо ж тоді вже настало літо — ми снідали, закрившись завісами від яскравого сонця. Річард замовляв два варені яйця, два товсті шматки бекону й грильований томат, тост із мармеладом, тост крихкий, охолоджений на підставці. Я з’їдала половинку грейпфрута. Чай був темний, в’язкий, наче болотяна вода. Річард казав, що це правильний англійський спосіб заварювання.
Крім обов’язкового «Добре спала, люба?» і «М-г-м, а ти?», говорили небагато. Річардові приносили газети й телеграми. Їх завжди було кілька. Він проглядав пресу, тоді розгортав телеграми, уважно читав, знов акуратно згортав і клав назад до кишені. Або ж дрібно розривав. Ніколи не жмакав, не викидав до сміття, а якби навіть так і робив, я б не діставала й не читала б їх, не в той період життя.
Я гадала, що вони всі адресовані йому: мені ніколи не надсилали телеграм, і я не могла й подумати про нагоду, з якої могла б їх отримати.
Удень у Річарда були різні зустрічі. Як я припускала, з діловими партнерами. Він винайняв для мене авто з водієм, і мене возили подивитися на те, що, на його думку, було варто побачити. Я переважно оглядала будинки, іноді — парки. Ще були статуї, які стояли біля будинків чи в парках: державні діячі зі втягнутими животами й випнутими грудьми, одна нога зігнута й виставлена вперед, сувої паперу в руках; військові на конях. Нельсон на своїй колоні, принц Альберт на троні з квартетом екзотичних жінок, які розвалилися біля його ніг, вивергаючи фрукти й зерно. То мали б бути Континенти, якими принц Альберт, хоч і мертвий нині, досі правив, але він не звертав на них уваги: сидів суворий і мовчазний під позолоченим розфарбованим куполом, дивився вдалину, думаючи про більш піднесені речі.
«Що ти сьогодні бачила?» — питав за вечерею Річард, і я сумлінно перераховувала будівлі, статуї й парки: Лондонський Тауер, Букінґемський палац, Кенсінґтон, Вестмінстерське абатство, Будинки парламенту. Він не заохочував мене до відвідування музеїв, окрім Музею природничої історії. Тепер мені цікаво, чому він уважав, що така кількість великих опудал тварин стане корисним внеском до моєї освіти? Бо мета всіх цих візитів була цілком зрозуміла: моя освіта. Чим саме опудала були кращими для мене чи для його уявлення про те, якою я маю стати, ніж, наприклад, кімната з картинами? Здається, я знаю, хоча, може, і помиляюся. Можливо, опудала створювали ефект відвідин зоопарку — місця, куди можна привести дитину.
Утім, я все одно пішла до Національної галереї. Її запропонував консьєрж готелю, щойно будівлі закінчилися. Галерея мене виснажила, вона була схожа на універмаг: такий натовп біля кожної стіни, стільки галасу, — але водночас це було освіжаюче. Я ніколи не бачила стількох оголених жінок в одному місці. Оголені чоловіки теж були, але не настільки голі. Було й чимало цікавого вбрання. Певно, це головні категорії, як і поділ на чоловіків та жінок: оголені й убрані. Що ж, так думав Бог. (Лора в дитинстві: «Що носить Бог?»)
Авто з водієм чекало мене біля всіх цих місць, і я жваво заходила в потрібні ворота чи двері, намагаючись мати такий вигляд, наче маю мету, намагаючись не здаватися самотньою й порожньою. Тоді я все дивилася й дивилася, щоб можна було щось розповісти потім. Але сенсу в тому, на що я дивилася, не бачила. Будинки — це просто будинки. У них немає нічого особливого, якщо ти не тямиш в архітектурі чи не знаєш чогось, що в них сталося, а я нічого такого не знала. Мені бракувало таланту до складання загального враження; наче я могла дивитися просто на те, на що було потрібно, і бачити самі лише текстури: нерівність каміння чи цегли, гладкість навощених дерев’яних перил, жорсткість шолудивого хутра. Смужки на рогах, тепле сяйво слонової кістки. Скляні очі.