Крім цих освітніх екскурсій, Річард заохочував мене до покупок. Продавці мене лякали, і купувала я небагато. В інші дні мені робили зачіски. Він не хотів, щоб я стриглася чи завивала волосся, тож я цього й не робила. Чоловік казав, що мені найкраще пасує простий стиль. Підходить до моєї юності.
Іноді я просто гуляла вулицями чи сиділа в парку на лаві, чекаючи моменту, коли вже можна буде повертатися. Іноді поряд зі мною сідав чоловік, намагався завести розмову. Тоді я підводилась і йшла.
Чимало часу я витрачала на перевдягання. Копирсалась у застібках і пряжках, по-різному крутила капелюхи, шви на панчохах. Турбувалася щодо того, що прийнятне, а що ні для конкретного часу дня. Не було нікого, хто смикнув би мене за виріз чи сказав, який я маю вигляд ззаду, чи нічого не стирчить. Це раніше робила Ріні або ж Лора. Я скучила за ними, хоч і намагалася не скучати.
Підпилювати нігті, відмочувати стопи. Висмикувати волосинки чи зголювати їх: необхідно було бути гладенькою, щоб не було нічого гострого. Топографія вологої глини, поверхня, по якій ковзатиме рука.
Кажуть, що медовий місяць дає парі змогу краще пізнати одне одного, але час минав і я відчувала, що знаю Річарда все менше й менше. Він тримався в тіні чи щось приховував? Відійшов до виграшної позиції. Утім я, навпаки, набувала форми — тієї, яку він визначив для мене. Щоразу, як дивилась у дзеркало, з’являлося щось новеньке.
Після Лондона ми рушили до Парижа кораблем через канал, а тоді — потягом. Мої паризькі дні мали ту ж форму, що й лондонські, хоч і відрізнялися сніданками: круглі булочки, полуничний джем, кава з гарячим молоком. Їжа була розкішна, Річард неабияк через неї метушився, особливо через вина. Усе повторював, що ми не в Торонто, — для мене це було очевидно.
Я бачила Ейфелеву вежу, хоч і не піднімалася нагору через страх висоти. Бачила Пантеон і могилу Наполеона. Нотр-Дам не бачила, бо Річард не любив церкви, принаймні не католицькі: вони його нервували. Зокрема, вважав, що ладан притуплює мозок.
У французькому готелі було біде, і Річард із легкою самовдоволеною посмішкою пояснив мені, як ним користуватися, коли побачив, як я мию в ньому ноги. Мені тоді подумалося, що ці французи розуміють те, чого не розуміють інші. Розуміють бажання тіла. Принаймні визнають, що воно існує.
Ми зупинилися в «Лютеції», яка під час війни стала штаб-квартирою нацистів, але хіба ж ми могли тоді це знати? Ранкову каву я пила в готельній кав’ярні, бо боялася йти деінде. У мене було таке враження, що, як випущу готель з очей, уже ніколи не зможу повернутися до нього. Тоді я вже зрозуміла, що з тієї французької, якої нас учив містер Ерскін, користі було мало: «Le cœur a ses raisons que la raison ne connaît point» мені гарячого молока не дістало б.
Мене обслуговував немолодий офіціант із вусами, як у моржа; він умів наливати каву й гаряче молоко з двох глечиків, які тримав високо в повітрі, і цим мене зачарував, наче фокусник. Одного дня він спитав мене (англійську трохи знав):
— Чому ви сумна?
— Я не сумна, — відповіла я й почала плакати. Співчуття чужих людей буває руйнівним.
— Не треба сумувати, — сказав він, дивлячись на мене меланхолійними очима моржа. — Певно, це все кохання. Але ви юна й гарна, у вас потім іще буде час на сум.
Французи знаються на сумі, на всіх його видах. Саме тому в них є біде.
— Кохання злочинне, — додав він, поплескавши мене по плечу. — Та ще гірше його не зазнати.
Офіціант трохи зіпсував враження наступного дня, коли зробив мені сороміцьку пропозицію, принаймні мені так здалося (моєї французької не вистачало, щоб сказати напевно). Зрештою, він був не такий уже й старий — років сорок п’ять. Треба було погодитися. Утім він помилявся щодо суму: значно краще сумувати, поки ти молодий. Гарненьку сумну дівчину хочеться втішити, на відміну від сумної старої карги. Та на це не зважайте.
Тоді ми поїхали до Рима. Місто здавалося мені знайомим — принаймні для мене мало контекст, ще давно навіяний містером Ерскіном і його латиною. Я побачила Форум, або ж те, що від нього лишилося, і Аппієву дорогу, і Колізей, схожий на сир, поїдений мишами. Різноманітні мости, побиті часом янголи, суворі й замислені. Спостерігала, як Тібр котить свої води кольору жовтяниці. Бачила Собор святого Петра, хоча лише ззовні. Він був величезний. Гадаю, мала б зустріти й фашистів Муссоліні в чорному однострої, які б маршували там і били людей — чи вони ще того не робили? — але так і не бачила їх. Такі речі іноді бувають невидимими, якщо стаються не з тобою. Так бачиш їх хіба що згодом, у новинах або у фільмах, знятих задовго після того, що було.
Удень я замовляла собі горнятко чаю — звикала замовляти речі, розбиралася, яким тоном слід говорити до офіціантів, як тримати їх на безпечній відстані від себе. П’ючи чай, підписувала листівки. Вони були адресовані Лорі й Ріні, кілька з них — батькові. На них — світлини будинків, які я відвідувала, ті крихітні деталі в кольорах сепії, які мала б бачити. Я писала на листівках абсолютно безглузді речі. Ріні: «Погода чудова. Я з неї тішуся». Лорі: «Сьогодні бачила Колізей, де християн кидали левам. Тобі було б цікаво». Батькові: «Сподіваюся, ти нині здоровий. Привіт від Річарда». (Останнє було неправдою, але я вчилася того, яка брехня автоматично очікувалася від мене як від дружини.)
Ближче до кінця нашого медового місяця ми провели тиждень у Берліні. Річард мав там якісь справи, щось пов’язане з ручками до лопат. Одна з Річардових фірм саме виготовляла ці ручки, а німцям не вистачало дерева. Копати треба було чимало, у планах — іще більше, а Річард міг організувати постачання ручок для лопат значно дешевше за конкурентів.
Як казала Ріні, кожна дрібниця має значення. І ще: «Справи справами, але бувають справи нечисті». Та я про справи не знала нічого. Моїм завданням було всміхатися.
Мушу визнати: у Берліні мені сподобалося. Ще ніде я не була такою білявкою. Чоловіки були винятково ввічливі, хоч і не озиралися, проходячи в обертальні двері. Поцілунок у руку приховував чимало гріхів. Саме в Берліні я навчилася бризкати зап’ястки парфумами.
Я запам’ятовувала міста через готелі, готелі — через ванні кімнати. Одягнутися, роздягнутися, лежати у воді. Але годі цих дорожніх нотаток.
Ми повернулись у Торонто через Нью-Йорк у середині серпня, у саму спеку. Після Європи й Нью-Йорка Торонто виглядало приземкуватим і тісним. Біля центрального вокзалу латали дорогу, тож у повітрі висіли бітумні випари. Винайняте авто зустріло нас і везло повз трамваї з їхнім пилом і клацанням, тоді повз вишукані банки й універмаги, тоді нагору пагорбом до Роуздейла, у тінь каштанів і кленів.
Ми зупинилися перед будинком, який Річард придбав для нас через телеграми. Сказав, що за «тьху» його купив, бо попередній власник примудрився збанкрутіти. Чоловік любив казати, що купив щось за «тьху», і це було дивно, бо він був дуже вихованою людиною. Ніколи не плювався.
Будинок зовні був темний, обплетений плющем, високі вузькі вікна дивилися всередину. Ключ лежав під килимком, у передпокої пахло хімікатами. Вініфред займалася декором за нашої відсутності, робота була ще не закінчена: одяг малярів досі лежав у передніх кімнатах, де вони знімали старі вікторіанські шпалери. Нові кольори були бліді, перлисті — кольори розкішної байдужості, холодного відчуження. Перисті хмари, яких торкнувся блідий захід сонця, і вони пливуть високо над вульгарною яскравістю птахів, квітів й інших схожих речей. Ось такі декорації мені було запропоновано, у цьому розрідженому повітрі я мала плавати.
Ріні поставилася б до цього інтер’єру з презирством, до його блискучої порожнечі, нездорової блідості. «Усе це місце нагадує ванну кімнату». Але водночас він злякав би її так само, як мене. Я згадала бабусю Аделію: вона б знала, що тут робити. Вона впізнала б у цьому нові гроші, які прагнуть справити враження; була б увічлива, однак холодна. Могла б сказати: «Так, це, безперечно, дуже сучасно». Подумалося, що вона б поставила Вініфред на місце, але втіхи мені ця думка не принесла: я сама нині була з того ж племені, що й Вініфред. Принаймні частково.