Мені згадалася вивіска у вітрині кіоску «Бублики Дауніфлейк» у парку розваг «Саннісайд» улітку — якого то року? — 1935-го:
Дірка від бублика — це парадокс. Узагалі порожнє місце, але навіть на ньому роблять гроші. Від’ємна кількість, ніщо, яке теж зробили їстівним. Цікаво, чи можна використати її, звісно ж, метафорично, щоб продемонструвати існування Бога. Чи можна стверджувати, що коли дати ім’я шматку нічого, то воно почне існувати?
Наступного дня я здійснила вилазку в розкішні холодні дюни. Це безглуздо, але мені хотілося побути їхньою частиною: сніг такий красивий, поки ще не став пористим і вкритим кіптявою. Мій газон перетворився на блискучу лавину з альпійським тунелем посередині. Я дійшла аж до тротуару — поки непогано. Але сусіди, що живуть за кілька будинків на північ від мого, копали не так ретельно, як Волтер, і я застрягла в заметі, намагалася виплутатися, та послизнулась і впала. Нічого не зламала й не розтягнула (здається), та піднятися не могла. Лежала там, у снігу, вимахуючи руками й ногами, як черепаха на спині. Діти іноді навмисно так роблять: наче птахи махають крилами, роблять янголів. Для них це радість.
Я вже почала потерпати від переохолодження, коли двоє незнайомців підняли мене й супроводили до моїх дверей. Я ввалилась у передпокій, упала на софу, не знімаючи пальта й калош. Приїхала Майра, — вона має здатність відчувати біду здалеку, — привезла з півдюжини роздутих кексів, які лишилися від якоїсь родинної церемонії. Вона зробила мені чаю й дала грілку, викликала лікаря, і обидва метушилися наді мною, поливаючи помічними порадами й сердечно, хоч і нахабно докоряючи, украй задоволені собою.
Тепер я покарана й зла на себе. Чи не на себе — на те, як мене підвело тіло. Спочатку воно нав’язується нам, самозакохане, голосно вимагає виконання своїх огидних і небезпечних бажань, а тоді — останній трюк — просто зникає. Саме коли це потрібно, коли не завадила б рука чи нога, тіло раптом знаходить собі інші справи. Воно вагається, підгинається під тобою; воно тане, немов зроблене зі снігу, і майже нічого не залишає. Дві грудки вугілля, старий капелюх, усмішка з камінців. Кості — сухі гілки, що легко зламати.
Зрештою, це образливо. Слабкі коліна, артритні кісточки, варикозні вени, неміч, приниження — вони не наші, ми їх не хотіли й не просили. Подумки ми носимо досконалу версію себе — у найкращому віці, у найкращому світлі: не заскоченими зненацька, коли одна нога в машині, а друга вже зовні, чи під час колупання в зубах, чи згорбленими, чи чухаючи носи або зади. Якщо ми уявляємо себе оголеними, то граційно напівлежимо в загадковому тумані, як зазвичай роблять кінозірки, набуваючи таких поз для нас. Ті актори — наші молодші «я», поки вони віддаляються від нас, сяючи, стають міфом.
У дитинстві Лора питала: «Скільки років мені буде на небі?»
Лора стояла на сходах Авалону, між двома камінними урнами, у яких раніше садили квіти, і чекала нас. Попри високий зріст, вона виглядала дуже молодою, дуже тендітною й самотньою. А ще бідною, ледь не жебрачкою. Одягнута в блідо-блакитну домашню сукню з вицвілими бузковими метеликами, яку три роки тому носила я. Вона була боса. (То був новий спосіб приборкання плоті, ексцентричність чи вона просто забула взутися?) Волосся заплетене в косу й перекинуте через плече, як у кам’яної німфи біля ставка.
Вона стояла там бозна-скільки. Ми не могли точно сказати, коли прибудемо, бо виїхали машиною, у ту пору це було можливо: дороги не затоплені, без бруду по вісь, а деякі з них навіть були вимощені.
Я кажу «ми», бо Річард поїхав зі мною. Сказав, що й подумати не може про те, щоб відіслати мене назустріч такому жахіттю саму, не в такий час. Він так турбувався про мене.
Річард вів авто сам — синє купе, одну зі своїх нових іграшок. У багажнику лежали наші дві валізи, маленькі, на одну ночівлю; його — з темно-бордової шкіри, моя — з лимонно-жовтої. Я була вбрана в жовтуватий, кольору яєчної шкаралупи лляний костюм (безсумнівно, згадувати про це легковажно, але він був паризький і дуже мені личив) і знала, що, коли ми приїдемо, ззаду він укриється зморшками. Ще були лляні черевички з носаками з жорсткішої тканини, з відкритими пальцями. Жовтуватий капелюшок я везла на колінах, наче витончену подарункову коробку.
Річард був неспокійним водієм. Не любив, коли його відволікають (казав, що це псує концентрацію), тож їхали ми здебільшого мовчки. Подорож тоді зайняла чотири години (нині це менше двох). Небо було чисте, ясне, позбавлене глибини, наче шар металу; сонце лилося вниз, немов лава. Від асфальту хвилями піднімався жар; маленькі містечка зачинилися від спеки, опустили завіси. Пам’ятаю їхні обпалені газони й ґанки з білими стовпами, самотні заправки, схожі на одноруких роботів насоси зі скляними вершечками, що нагадували капелюхи-котелки без крисів, та кладовища, на яких, здавалося, уже більше нікого не поховають. Час від часу ми виїздили до озера із запахом мертвої дрібної риби й нагрітих водоростей.
Лора не махала нам, коли ми під’їжджали. Вона стояла й чекала, поки Річард зупинить машину, вибереться з неї, тоді обійде й відчинить двері з мого боку. Я звісила ноги, тримаючи коліна разом, як мене вчили, і тягнулася до простягненої Річардом руки, коли Лора раптово ожила. Вона побігла вниз сходами, схопила мене за другу руку й витягла з машини, цілковито ігноруючи Річарда. Вона обійняла мене, учепилася в мене так, наче тоне, — ніяких сліз, тільки ці обійми, які, здавалося, потрощать мені кістки.
Мій капелюшок кольору яєчної шкаралупи впав на гравій, Лора наступила на нього. Пролунав тріскотливий звук — то коротко втягнув повітря Річард. Я нічого не сказала. Тієї миті мені було байдуже, що сталося з капелюшком.
Обійнявши одна одну за талію, ми з Лорою пішли до будинку. У дверях кухні в дальньому кінці коридору виднілася Ріні, але вона знала, що нас варто було лишити самих. Я розраховувала на те, що вона переведе свою увагу на Річарда: наллє йому чогось, щоб відволікти, абощо. Він, зрештою, захотів би оглянути приміщення й прогулятися територією маєтку тепер, коли повністю його успадкував.
Ми одразу піднялися до Лориної кімнати, сіли на її ліжко, міцно тримаючись за руки: ліва — у правій, права — у лівій. Лора не ридала так, як по телефону. Натомість була цілком спокійна.
— Він був у вежі, — сказала сестра. — Зачинився там.
— Він завжди так робив, — відповіла я.
— Але цього разу він не виходив. Ріні лишала таці з їжею біля дверей, як завжди, але він нічого не їв і не пив, принаймні ми цього не бачили. Тому довелося вибити двері.
— Вам із Ріні?
— Прийшов хлопець Ріні, Рон Гінкс, вони збираються одружитися. Він вибив двері. Батько лежав на підлозі. Лікар сказав, що він пролежав так мінімум два дні. То був жахливий вигляд.
Я й не збагнула, що Рон Гінкс був хлопцем Ріні, навіть її нареченим. Як довго це відбувалося, як я це пропустила?
— Він був мертвий, ти це хочеш сказати?
— Мені спочатку так не здалося, бо його очі були розплющені. Але він був зовсім мертвий. Вигляд… навіть сказати не можу, який він мав вигляд. Наче дослухався до чогось, що його злякало. Мав пильний вигляд.
— Його застрелили? — не знаю, чому я це спитала.
— Ні, він просто помер. Так у паперах і написали: природно, раптова природна смерть. І Ріні сказала місіс Гіллкоут, що це й правда природно, бо ж пияцтво було батьковою другою натурою, а судячи з того, скільки у вежі знайшли порожніх пляшок, він випив достатньо, щоб і коня втопити.
— Він допився до смерті, — сказала я. Не запитувала. — Коли це було?
— Одразу після того, як оголосили про закриття фабрик. Це його вбило, я знаю, що саме це!