— Що? Яке закриття? Яких фабрик?
— Усіх, — одповіла Лора. — Усіх наших. Усього нашого в місті. Я думала, що ти маєш про це знати.
— Я не знала, — сказала я.
— Наші підприємства об’єднали з Річардовими. Усе перевезли до Торонто. Тепер це «Об’єднання Ґріффен — Чейз».
Іншими словами, ніяких більше «синів». Річард їх позбувся.
— Тобто ніякої роботи, — підсумувала я. — Не тут. Усьому кінець. Повний.
— Вони сказали, що справа в коштах. Після того, як фабрика ґудзиків згоріла, вони стверджували, що відбудовувати її буде надто дорого.
— Що за «вони»?
— Не знаю, — мовила Лора. — Хіба не Річард?
— Так не домовлялися, — сказала я.
Бідолашний батько, він так довіряв потиску рук, словам про честь, невисловленим припущенням. Мені ставало зрозуміло, що все тепер працює інакше. А може, і завжди працювало інакше.
— Про що? — перепитала Лора.
— Не зважай.
Отже, я марно вийшла за Річарда — не вберегла наші фабрики й точно не вберегла батька. Але була ще Лора, вона не опинилася на вулиці. Я мала думати про це.
— Він нічого не залишив — листа, записки?
— Ні.
— Ти шукала?
— Ріні шукала, — тихенько сказала Лора. Тобто сама вона на це не зважилася.
«Звісно ж, — подумалося мені. — Ріні пошукала б. І якби знайшла щось таке, одразу б це спалила».
Сп’янілий
Утім, батько не залишив би листа. Він розумів, що це значить, і не хотів, щоб йому винесли вирок «самогубця», бо, як виявилося, його життя було застраховане: він роками сплачував внески, тож ніхто не міг звинуватити його в тому, що це було ідеєю останнього моменту. Гроші були зв’язані: вони мали піти безпосередньо в трастовий фонд, тільки Лора могла їх торкнутися, і лише після того, як їй виповниться двадцять один. Певно, він уже тоді не довіряв Річардові й дійшов висновку, що залишати гроші мені марно. Я досі лишалася неповнолітньою й Річардовою дружиною. Закони тоді були інші. Усе моє належало йому з усіх боків.
Як я вже згадувала, я отримала батькові медалі. За що? За мужність. Сміливість під вогнем. Благородні акти самопожертви. Гадаю, очікували, що я їх не зганьблю.
Ріні сказала: «Усе місто зійшлося на похорон». Ну, майже все, зважаючи на те, що в деяких кварталах панували гіркі відчуття; та батько лишався людиною поважною, і тоді вже всі мали знати, що не він закрив фабрики просто так. Вони мали знати, що він не брав у цьому участі, просто не міг це зупинити — от і все. Його втягнули у великий бізнес.
Усе місто жаліло Лору — так Ріні сказала. («Але не мене» лишилося несказаним. Вони думали, що я отримала вигоду. Якою б вона не була.)
Ось як Річард усе влаштував.
Лора мала переїхати до нас. Звісно ж, вона не могла лишитися в Авалоні сама-самісінька: їй було лише п’ятнадцять.
— Я можу лишитися з Ріні, — сказала Лора, та Річард заявив, що про це й мови бути не може. Ріні виходить заміж, у неї не буде часу доглядати за Лорою. Сестра сказала, що її не треба доглядати, та Річард на це тільки посміхнувся.
— Ріні може поїхати в Торонто, — запропонувала Лора, але Річард вирішив, що вона не хоче. (Це Річард не хотів. Вони з Вініфред уже найняли гідний, на їхню думку, штат слуг, які мали керувати його господарством, за його словами, — людей, які знали, за які мотузки смикати. Тобто мотузки Річарда, і Вініфред теж.)
Він сказав, що вже поговорив із Ріні, і вони все продумали. Ріні з чоловіком стануть в Авалоні доглядачами й наглядатимуть за ремонтом: маєток розвалювався, ремонтувати доведеться чимало, починаючи з даху. Так вони будуть поряд, щоб, коли буде потрібно, підготувати будинок для нас, бо він буде нашим літнім домом. Ми будемо приїздити до Авалону кататися на човнах і таке інше — сказав Річард тоном поблажливого дядечка. Так ми з Лорою не будемо позбавлені нашого батьківського дому. «Батьківський дім» він промовив із посмішкою. Чи ж нас це не тішить?
Лора йому не подякувала. Вона витріщалася на його чоло з тією довершеною порожнечею, до якої колись вдавалася з містером Ерскіном, і я бачила, що в нас будуть проблеми.
Річард вів далі. Ми з ним повернемось у Торонто автомобілем, щойно все буде влаштовано. Йому спочатку треба зустрітися з батьковими юристами, наша присутність для цього не потрібна: зважаючи на останні події, це для нас буде надто болісно, а він хоче нас уберегти. Ріні сказала нам наодинці, що один із цих юристів був нашим родичем по материнській лінії, — чоловік троюрідної сестри, — тож він за всім цим нагляне.
Лора мала лишатися в Авалоні, доки вони з Ріні не спакують усі її речі; тоді вона приїде до міста потягом, її заберуть із вокзалу. Сестра житиме з нами в нашому домі — там є вільна спальня, яка чудово їй підійде після ремонту. І — нарешті! — ходитиме в хорошу школу. Річард обрав школу святої Сесилії, звісно, порадившись із Вініфред, яка зналася на таких речах. Лорі можуть знадобитися додаткові заняття, але він був упевнений, що з часом усе це владнається. Отже, вона зможе скористатися з усіх плюсів, усіх переваг…
— Переваг чого? — спитала Лора.
— Твого становища, — відповів Річард.
— Не бачу, щоб я була в якомусь становищі, — мовила Лора.
— Що ти хочеш цим сказати? — перепитав Річард уже не так поблажливо.
— Це в Айріс становище. Вона місіс Ґріффен. А я просто додаток.
— Я розумію, ти цілком доречно засмучена, — жорстко сказав Річард, — зважаючи на сумні обставини, важкі для нас усіх, але не треба бути грубою. Нам з Айріс теж не просто. Я лише намагаюся зробити для тебе все можливе.
— Він думає, що я йому заважатиму, — сказала мені Лора того ж вечора на кухні, де ми ховалися від Річарда.
Нам було важко дивитися, як він укладає свої списки: чого треба позбутися, що відремонтувати, що замінити. Дивитися на це й мовчати. Ріні обурено сказала: «Поводиться так, наче це він тут хазяїн». Я відповіла: «Але це правда».
— Як саме? — спитала я. — Упевнена, він не це мав на увазі.
— Заважатиму йому, — наполягала Лора. — Заважатиму вам.
— Усе владнається, — сказала Ріні.
Механічно вимовила. Її голос був виснажений, непереконливий, і я зрозуміла, що допомоги від неї надалі чекати не варто. Того вечора на кухні вона видавалася старою, доволі товстою, а ще — переможеною. Скоро виявиться, що вона вже була вагітна Майрою. Ріні дозволила вимести себе звідси. Сама завжди казала: «Це сміття вимітають і викидають у смітник», — але нині порушила власні правила. Певно, зараз її тривожили зовсім інші речі, як-от: чи йти їй під вінець, а якщо ні, то що тоді? Безсумнівно, то були тяжкі часи. Між статком та катастрофою не було стін: якщо ти послизнувся, то впадеш, а як впадеш, то будеш борсатися, крутитися і, зрештою, потонеш. Навряд чи їй випаде ще шанс влаштувати своє життя, бо, навіть якщо вона кудись поїде, народить дитину й віддасть її, чутки все одно розійдуться, а мешканці містечок ніколи такого не забувають. Можна хоч табличку вішати — черга буде на весь квартал. Якщо вже жінка безпутна, то це назавжди. Вона сама, певно, думала: «Нащо купувати корову, якщо є безкоштовне молоко».
Тож Ріні відмовилася від нас, здала нас. Багато років вона робила все, що могла, але нині влади більше не мала.
Повернувшись до Торонто, я чекала на Лору. Спека тривала. Задушлива погода, вологе чоло, душ перед тим, як пити джин із тоніком на задній веранді, що виходила на занедбаний сад. Повітря було схоже на мокрий вогонь; усе зів’яле й пожовкле. У спальні стояв вентилятор, він видавав такі звуки, наче вгору сходами піднімається стариган із дерев’яною ногою: дихання зі свистом — клац — дихання. Важкими беззоряними ночами я лежала й дивилась у стелю, поки Річард робив те, що робив.