Він казав, що сп’янілий від мене. Сп’янілий — наче я була алкогольна. Наче він ніколи не мав би до мене цих почуттів, якби був тверезий і при собі.
Я дивилася на себе в дзеркало й дивувалася: що в мені такого? Чому я така п’янка? Дзеркало було велике, на повний мій зріст: я намагалася побачити в ньому хоч краєм свою спину, але, звісно ж, це неможливо. Неможливо побачити себе такою, якою тебе бачить хтось інший, — чоловік, який дивиться на тебе ззаду, коли ти не знаєш, — бо в дзеркалі твоя голова завжди перекручена над плечем. Грайлива, спокуслива поза. Можна взяти інше дзеркало, щоб побачити себе ззаду, але тоді ти побачиш те, що так любили малювати численні художники: жінку, яка дивиться в дзеркало, алегорію марнославства. Хоча це не марнославство, радше навпаки — пошук недоліків. «Що в мені такого?» легко перетворюється на «Що зі мною не так?».
Річард казав, що жінки поділяються на яблука та груші за формою сідниць. За його словами, я була грушею, тільки-от недозрілою. Це йому в мені й подобалося: я була зеленою, твердою. Гадаю, ішлося про мою нижню частину, але, можливо, що й про все разом.
Після душу й видалення щетини, після розчісування й зачісування я обережно прибирала волосся з підлоги. Забирала короткі волосинки з умивальника, з ванної та змивала в унітаз, бо Річард мав звичку казати, що жінки завжди розкидають волосся. Як тварини, що линяють, — це він мав на увазі.
Звідки він знав? Про ці яблука, груші, про розкидане волосся? Ким були ці жінки, ці інші жінки? Мені було байдуже, за винятком легкої цікавості.
Я намагалася не думати про батька, про те, як він помер, і на що був здатний до того, і як він мав почуватися, і про все те, про що Річард не подумав мені сказати.
Вініфред була дуже зайнята. Попри спеку, завжди мала свіжий вигляд у своїх повітряних світлих драпіруваннях — пародія на фею-хрещену. Річард усе повторював, яка ж вона дивовижна, скількох проблем і турбот позбавляє мене, але мене вона все більше нервувала. Вініфред постійно приїздила й зникала; неможливо було передбачити, коли вона з’явиться, просуне голову у двері, весело всміхнеться. Єдиним моїм прихистком стала ванна, бо там я могла зачинитися на замок так, щоб це не було неввічливо. Вініфред і надалі займалася декоруванням будинку, замовляла меблі для Лориної кімнати. (Туалетний столик із рожевою оббивкою у квіточки й оборками, гармонійні до нього фіранки й покривало на ліжко. Дзеркало в білій рамі з химерними позолоченими візерунками. Це чудово пасуватиме Лорі, чи ж я не згодна? Я не була згодна, але не бачила жодного сенсу про це казати.)
Сад теж планувала вона; уже намалювала кілька ескізів — сказала, що це просто кілька дрібних ідей, тицьнула кілька папірців мені під носа, тоді забрала й охайно склала в папку, уже й без того роздуту іншими її дрібними ідеями. Було б гарно, якби там був фонтан — щось таке французьке, але автентичне. Правда ж?
Я так чекала на Лору. Її приїзд уже тричі відкладався: то вона ще не зібрала речі, то застудилася, то загубила квиток. Я розмовляла з нею білим телефоном; у неї був відсторонений, далекий голос.
У домі з’явилося двоє слуг, буркотлива куховарка-економка й великий широковидий чоловік — і садівник, і водій. Вони мали прізвище Мерґатройд й представлялися чоловіком і дружиною, хоча більше нагадували брата із сестрою. На мене вони дивилися недовірливо, і це було взаємно. Протягом дня, коли Річард їздив у свій офіс, а Вініфред була всюдисуща, я намагалася якомога частіше вибиратися з дому. Казала, що їду в центр начебто за покупками, бо це був прийнятний варіант того, як я мала проводити свій час. Водій висаджував мене біля універмагу «Сімпсонс», я казала йому, що повернуся на таксі. Тоді заходила всередину, щось купувала: панчіх і рукавичок вистачало, щоб переконливо засвідчити мій ентузіазм. Тоді я проходила універмаг наскрізь і виходила іншими дверима.
Я знову взялася до своїх колишніх звичок: безцільного блукання, розглядання вітрин, театральних афіш. Навіть ходила в кіно сама; мене більше не лякали чоловічі домагання: чоловіки втратили свою магічну й демонічну ауру тепер, коли я знала, що в них на думці. Мене не цікавило це одержиме хапання, незграбне белькотіння. «Приберіть руки, бо я закричу», — це непогано працювало, якщо була готовність так і зробити. Вони наче знали, що я на це готова. У ті часи моєю улюбленою кінозіркою була Джоан Кроуфорд. Стражденні очі, смертоносний рот.
Іноді я ходила в Королівський музей Онтаріо. Дивилася на обладунки, опудала тварин, старовинні музичні інструменти. Це мене не надто захоплювало. Ще я могла зайти в кондитерську «Діана», випити содової чи кави: то була вишукана кав’ярня через дорогу від універмагу, її дуже любили леді, тож навряд чи мені там загрожували заблукалі чоловіки. Або можна було прогулятися Королівським парком, тільки йти швидко й рішуче. Якщо я рухалася надто повільно, обов’язково з’являлися чоловіки. Ріні називала деяких молодих жінок «липучкою для мух», казала, що «доводиться їх здирати». Якось один розстібнувся в мене перед очима — я зробила помилку, бо сіла на віддаленій лаві на території університету. То був не волоцюга, вбрання пристойне. «Даруйте, — сказала я йому. — Мені нецікаво». Він був такий розчарований. Певно, хотів побачити, як я зомлію.
Теоретично могла ходити куди завгодно, на практиці ж існували невидимі бар’єри. Я трималася ближче до великих вулиць, до заможних кварталів, та навіть у цих межах було не так багато місць, де я почувалася б вільною. Я спостерігала за людьми — не так за чоловіками, як за жінками. Чи заміжні вони? Куди йдуть? Чи мають роботу? Дивлячись на них, мало про що могла здогадатися, хіба про ціну їхнього взуття.
Було таке відчуття, що мене відвезли до чужої країни, де всі розмовляють іншою мовою, і лишили там.
Інколи мені траплялися пари, які йшли під руку, сміялися, закохані й щасливі. Жертви страшного обману й водночас самі шахраї — так мені здавалося. Я дивилася на них із ненавистю.
Тоді одного дня (то був четвер) я побачила Алекса Томаса. Він стояв по той бік вулиці, чекав зеленого світла. То було на перехресті Квін-стрит та Янг-стрит. Одягатися він став гірше: синя робітнича сорочка, поношений капелюх, — але це точно був він. Освітлений, наче промінь світла падав на нього з невидимого джерела, роблячи його до страшного помітним. Звісно, усі інші люди на вулиці теж дивилися на нього; звісно, вони знали, хто він! Щомиті хтось міг упізнати його, закричати, почати переслідування.
Першим імпульсом було попередити. Але тоді я зрозуміла, що попереджати слід нас обох, бо, якщо в нього були проблеми, вони раптово стали й моїми теж.
Я могла не звертати на нього уваги. Могла відвернутися. Це було б мудро. Але така мудрість тоді була мені недоступна.
Я зійшла з тротуару й пішла йому назустріч. Світлофор знову перемкнувся, я опинилася посеред вулиці. Гуділи машини, хтось кричав, усі рушили з місця. Я не знала, бігти назад чи вперед.
Тоді Алекс розвернувся. Спочатку я не була певна, чи він мене бачить. Простягнула руку, наче людина, яка тоне й благає порятунку. У ту мить у глибині душі я вже зрадила.
То була зрада чи акт мужності? Напевно, і те, і інше. Обидва стаються непродумано, відбуваються за мить — не встигнеш і оком кліпнути. Так може бути тільки тому, що ми їх уже повторювали знову й знову в тиші й темряві; у тій тиші й темряві, про які самі не знаємо. Сліпо, але впевнено ми робимо крок уперед, наче в завченому танці.
«Саннісайд»
Через три дні після того мала вже приїхати Лора. Я сама поїхала на вокзал зустрічати потяг, але її там не було. В Авалоні теж — я подзвонила Ріні, щоб перевірити, і викликала вибух гніву: вона завжди знала, що трапиться щось таке, просто тому, що така вже Лора є. Ріні пішла з нею до потяга, відправила скриню з її речами згідно з інструкцією, ужила всіх запобіжних заходів. Треба було поїхати з нею, бо бачиш, як вийшло! Нею скористався якийсь білий торговець людьми.