Лорин багаж прибув за розкладом, а от сама Лора, схоже, зникла. Річард засмутився більше, ніж я очікувала. Він боявся, що її забрали невідомі сили — люди, які були проти нього. Це могли бути червоні або якийсь безпринципний діловий конкурент — є такі збоченці. Він натякав на те, що ті злочинці в змові з усілякими людьми — такими, що ні перед чим не зупиняться, щоб вплинути на нього через його все міцніші політичні зв’язки. Далі ми, певно, отримаємо записку від шантажистів.
Річард того серпня був надто підозрілий, казав, що ми мусимо бути дуже обережні. В Оттаві в липні стався великий марш: тисячі, десятки тисяч людей, які називали себе безробітними, вимагали робочих місць і чесної платні, підбурені підривними елементами, що прагнули скинути уряд.
— Б’юсь об заклад, молодий як-його-там теж брав у цьому участь, — мовив Річард, свердлячи мене очима.
— Молодий хто? — перепитала я, дивлячись у вікно.
— Будь уважніша, люба. Товариш Лори. Той, темний. Молодий злодій, який спалив фабрику вашого батька.
— Вона не згоріла, — заперечила я. — Вчасно загасили. І все одно нічого не довели.
— Він утік, — завважив Річард. — Чкурнув, як заєць. Як на мене, це все доводить.
Учасників маршу Оттави обдурили за допомогою розумної схеми, запропонованої (за його словами) саме Річардом, який тоді вже обертався у високих колах. Лідерів маршу заманили до Оттави для «офіційних перемовин», а все кодло розташувалось у Реджайні. Як і планували, перемовини ні до чого не привели, але піднялися бунти: підривні елементи скаламутили воду, натовп вийшов з-під контролю, були поранені й убиті. За цим стояли комуністи, бо вони причетні до всіх сумнівних справ, і хто може сказати, що однією з цих справ не стало перехоплення Лори?
Я подумала, що Річард перебільшує. Я теж була засмучена, але вірила, що Лора просто заблукала, десь відволіклася. Це було б на неї схоже. Зійшла не на тій станції, забула номер нашого телефону, загубилася.
Вініфред сказала, що треба перевірити лікарні: Лора могла захворіти або потрапити в аварію. Та вона не була в лікарні.
Два дні похвилювавшись, ми пішли в поліцію й невдовзі після того, попри Річардові перестороги, уся історія потрапила до газет. Репортери взяли осадою тротуар біля нашого будинку. Вони фотографували хоч би й просто вікна та двері; вони телефонували, благали про інтерв’ю. Їм хотілося скандалу. «Школярка з вищих кіл у любовному гніздечку». «Жахливі останки на вокзалі». Їм хотілося почути, що Лора втекла з одруженим чоловіком, що її викрали анархісти чи знайшли мертвою в картатій валізі в багажному відділенні вокзалу. Секс або смерть чи обидва разом — ось про що вони думали.
Річард сказав, що ми повинні бути ввічливими, утім неінформативними. Сказав, що немає сенсу неввічливо протистояти газетам, бо репортери — мстиві паршивці, які роками не забувають обрáзи і мстяться згодом, коли найменше цього чекаєш. Він сказав, що сам розбереться.
Спочатку Річард оголосив, що я на межі нервового зриву, і попросив поважати мою приватність і моє тендітне здоров’я. Репортери трохи відступили; звісно ж, вони припустили, що я була вагітна — у ті дні це мало значення, а ще вважали, що це робить із жіночого мозку яєчню. Тоді він повідомив, що призначив нагороду за інформацію, хоч і не сказав, яку саме. На восьмий день надійшов анонімний дзвінок: Лора не мертва, вона працює в кіоску з вафлями в парку розваг «Саннісайд». Той чоловік начебто впізнав її з опису, який надрукували в усіх газетах.
Було вирішено, що ми з Річардом разом поїдемо по неї. Вініфред сказала, що в Лори, імовірно, запізнілий шок, зважаючи на передчасну батькову смерть і те, що саме вона знайшла тіло. Будь-хто після такого випробування був би вражений, а в Лори такий нервовий характер. Найімовірніше, вона не дуже розуміла, що робить чи каже. Після повернення їй треба дати сильне заспокійливе й відвезти до лікаря.
Але найважливіше, як сказала Вініфред, не дозволити інформації просочитися. П’ятнадцятирічна дівчина отак утікає з дому — це погано позначиться на родині. Люди подумають, що з нею погано поводяться, а це може серйозно стати на заваді. Річардові і його політичним перспективам — це малося на увазі.
«Саннісайд» був місцем, куди люди в ті часи їздили влітку. Не такі, як Річард і Вініфред: для них там було надто грубо, надто спітніло. Каруселі, гарячі ковбаски, кореневе пиво, тир, конкурси краси, публічне купання — одним словом, вульгарні розваги. Річард і Вініфред не бажали перебувати так близько до чужих пахв або ж до тих, хто рахує свої гроші монетами. Хоч я й не знаю, чому лицемірю: мені все це теж не подобалося.
Нині «Саннісайду» вже немає — його змело дванадцятьма смугами асфальтованої траси десь у п’ятдесятих. Він давно зник, як і багато чого іншого. Але того серпня він працював на повну. Ми приїхали на Річардовому купе, але мали лишити авто на відстані через дорожній рух і юрбу, що заповнювала тротуари та запилені дороги.
День був гидкий — спекотний, затягнутий серпанком. Волтер нині сказав би, що навіть дверні петлі в пеклі холодніші. Над озером висів невидимий, але майже відчутний на дотик туман із несвіжих парфумів та олійки, що випаровувалася з оголених засмаглих плечей, змішаний із димом від сосисок і цукрової карамелі. Увійти в натовп було все одно, що пірнути в рагу: одразу стаєш інгредієнтом, набуваєш певного смаку. Навіть чоло Річарда під панамою стало мокре.
Над головою метал різко терся об метал, лунали зловісний гуркіт і жіночий вереск — американські гірки. Я ніколи не каталася на таких і витріщалася вгору, аж поки Річард не сказав: «Закрий рота, люба, мухи налетять». Згодом я чула доволі дивну історію — від кого? Вініфред, безсумнівно. Вона любила розповідати таке, показувати свою обізнаність про те, що відбувається в житті, у простому житті, за лаштунками. Мова була про те, що дівчата, які втрапили в халепу, — так казала Вініфред, наче ця халепа була виключно їхньою справою, — їхали на американські гірки до «Саннісайду», сподіваючись, що так зроблять собі аборт. Вініфред розсміялася: «Звісно ж, таке не могло спрацювати. Та й якби могло, що б вони робили? Тобто з усією тією кров’ю? Високо вгорі? Ти тільки уяви собі!»
Коли вона розповідала про це, я малювала в уяві червоні стрічки, які зазвичай кидали з океанських лайнерів під час відплиття, і вони дощем сипалися на людей унизу; чи довгі товсті червоні лінії, які йшли від американських гірок і дівчат у них, наче потоки червоної фарби з перевернутого відра. Мов довгі кіноварні каракулі. Як записи в небі.
Тепер я думаю: якщо то були записи, то які? Щоденник, роман, автобіографія? Чи графіті: Мері любить Джона. Але Джон не любить Мері чи любить недостатньо. Недостатньо для того, щоб урятувати її від цієї порожнечі, від письма по людях унизу цими червоними-червоними літерами.
Стара історія.
Але того серпневого дня 1935 року я ще не чула про аборти. Якби це слово хтось сказав у моїй присутності, — чого ніколи не бувало, — я б не мала жодного уявлення про те, що це. Навіть Ріні про це не згадувала, не йшла далі темних натяків про кухонних різників, і ми з Лорою, коли підслуховували на задніх сходах, думали, що вона говорить про канібалізм. Нас це інтригувало.
Повз нас із вереском промчали вагончики, з тиру лунали звуки, схожі на попкорн. Хтось сміявся. Я зрозуміла, що зголодніла, але не могла запропонувати перекусити: це тоді здавалося недоречним, та й їжа була за межами пристойності. Річард супився, мов чорна хмара, тримав мене за лікоть і кермував крізь юрбу. Інша його рука була в кишені: він сказав, що це місце аж кишить нечистими на руку злодюжками.
Ми дійшли до кіоску з вафлями. Лори не було видно, але Річард і не хотів одразу говорити з нею: мав кращий варіант. Він завжди любив розбиратися зверху вниз, якщо це було можливо, тож попросив про можливість перекинутися словом наодинці з власником кіоску, огрядним чоловіком із темним підборіддям і стійким смородом несвіжого масла. Незнайомець одразу здогадався, чому приїхав Річард, вийшов із кіоску, скрадливо зиркаючи через плече.