Осінь 1935 року. Спека відступила, прийшов холод. Паморозь з’явилася на опалому листі, тоді — на тому, що ще трималося на деревах. Згодом — на вікнах. Мене тоді так тішили ці дрібниці. Я любила вдихати повітря. Хоч легені повністю належали мені.
Тим часом усе тривало далі.
Те, що Вініфред тепер називала «Лориною маленькою витівкою», прикрили, як могли. Річард сказав Лорі, що, як вона розповість про це комусь, особливо в школі, він обов’язково про це дізнається й сприйме як особисту образу й саботаж. З пресою він усе залагодив: алібі забезпечили Ньютон-Доббзи — пара його високопоставлених приятелів (чоловік був значною персоною на залізниці). Вони готові були присягнути, що Лора весь цей час була з ними в маєтку в Мускоці. Начебто домовилися про ці канікули в останній момент, Лора подумала, що Ньютон-Доббзи нам зателефонували, а Ньютон-Доббзи подумали, що це зробила Лора, — так і вийшло це непорозуміння. Вони не знали, що Лору оголосили зниклою, бо у відпустці ніколи не звертають уваги на новини.
Авжеж, дуже схоже на правду. Утім люди повірили чи вдали, що повірили. Гадаю, Ньютон-Доббзи розповідали кільком десяткам найближчих друзів, як усе було насправді, — тишком-нишком, на вушко, як це на їхньому місці робила б Вініфред, бо плітки були таким же товаром, як і все інше. Але принаймні до газет це не потрапило.
Лору закутали в кусючу картату спідницю й таку ж картату краватку та відіслали до школи святої Сесилії. Вона не приховувала, що ненавидить це місце. Казала, що не мусить туди ходити; запевняла, що як уже змогла знайти собі одну роботу, то й іншу зможе. Казала вона все це мені в присутності Річарда, наодинці з ним вона не говорила.
Лора гризла пальці, мало їла, була надто худа. Я дуже хвилювалася за неї, цього можна було очікувати, та й, правду кажучи, це мало сенс. Та Річард сказав, що вже втомився від цієї істеричної маячні й не хоче більше нічого чути про роботу. Лора надто юна, щоб бути самостійною, вона втрапить у неприємності, бо скрізь повно тих, хто займається полюванням на таких дурненьких юнок. Якщо їй не подобається школа, можна відіслати її до іншої, в іншому місті, і якщо вона звідти втече, то її відправлять до дому для блудних дівчат, до інших моральних злочинців, а якщо й це не допоможе — завжди залишається клініка. Приватна клініка з ґратами на вікнах: якщо вона прагне волосяниці й попелу — там вона їх отримає. Вона неповнолітня, він має владу і, навіть не сумнівайтеся, зробить саме так, як сказав. Наскільки їй відомо, — і всім іншим теж, — він людина слова.
Коли Річард лютував, то вирячував очі; вони й зараз були вирячені, але він промовляв усе це спокійним правдоподібним тоном. Лора повірила йому й була залякана. Я намагалася втрутитися (він надто різко погрожував, не розуміючи сестри й того, як буквально вона все сприймає), утім чоловік сказав мені не втручатися. Лорі потрібна тверда рука. Надто вже вона балувана. Їй саме час опанувати себе.
Минали тижні, установилося тривожне перемир’я. Я намагалася влаштувати все так, аби їм двом не доводилося перетинатися. Два кораблі вночі — ось на що я сподівалася.
Звісно ж, не обійшлося без втручання Вініфред. Це, певно, вона порадила Річардові наполягати на своєму, бо Лора з тих дівчат, які кусають руку, що їх годує, якщо заздалегідь не вдягнути намордника.
Річард у всьому радився з Вініфред, бо вона завжди співчувала йому й постійно заохочувала. Саме вона підтримувала його в соціальних зв’язках, обстоювала його інтереси перед тими людьми, яких уважала важливими. Коли він буде подаватися до Парламенту? Поки ще ні — шепотіла вона на вухо, до якого схилялася, — час іще не прийшов, але скоро. Вони обоє вирішили, що Річард має велике майбутнє й що жінка, яка стоїть за ним, — бо ж за кожним успішним чоловіком стоїть жінка, правда ж? — саме вона.
Безперечно не я. Тепер наші з нею позиції одна відносно одної були зрозумілі; чи, може, для неї вони завжди були зрозумілі, але тепер я приєдналася до неї в цьому. Вініфред була необхідною Річардові, тоді як мене, з другого боку, завжди можна було замінити. Я мала тільки розставляти ноги й закривати рота.
Якщо це звучить грубо, то тільки тому, що так воно й було. Але тут нічого незвичного.
Вініфред мала займати мене чимось удень: вона не хотіла, щоб я стала схиблена з нудьги чи взялася за пиятику. Тож вона чимало сил доклала, аби придумати для мене безглузді завдання, а тоді переорганізовувати мій час і простір так, щоб я могла їх виконувати. Вони ніколи не були надто обтяжливими — Вініфред не робила таємниці з того, що вважала мене тупенькою зайкою. Я, своєю чергою, не робила нічого, щоб це спростувати.
Так і постав благодійний бал на користь дитячого притулку, розпорядницею якого вона стала. Мене теж внесла в список організаторів, не лише для того, щоб чимось зайняти, а й тому, що це було б добре для Річарда. «Організаторка» — суцільний жарт: вона не вважала мене спроможною навіть на організацію шнурівки на моїх черевиках, тож яку чорну роботу можна мені дати? Підписування конвертів. Її правда, це я могла. І навіть добре робила. Не треба зосереджуватися, можна подумки блукати деінде. (Я так і чула, як вона розповідала своїм Біллі й Чарлі за бриджем: «Дякувати Богу, хоч один талант вона має. Стоп, я забула — два!» Усі регочуть.)
Цей притулок, який опікувався дітьми нетрів, точніше, бал на його користь, став найкращою справою Вініфред. Свято було костюмоване, як і більшість тогочасних балів, бо люди тоді любили костюми. Майже так само, як й однострої. Обидва ці різновиди вбрання виконували одну функцію: відійти від того, ким ти є, удати когось іншого. Можна було стати більшим, могутнішим або цікавішим і загадковішим, просто вдягнувши екзотичний одяг. Щось у цьому є.
Вініфред створила комітет для балу, та всі знали, що серйозні рішення вона приймає самотужки. Жінка тримала обручі — інші стрибали в них. Саме вона обрала тему для 1936 року: «Ксанаду». Конкуренти нещодавно влаштовували «Тамерлана в Самарканді», і цей бал мав величезний успіх. Тема Сходу була безпрограшною, і, звісно ж, усі в школі вчили напам’ять «Кубла Хана», тож навіть юристи, навіть лікарі, навіть банкіри мали знати, що таке Ксанаду. Їхні дружини, поза сумнівом, теж були в курсі.
За замовленням Вініфред усю поезію надрукували, розмножили й роздали нашому комітету, як вона сказала, щоб ми увібрали в себе настрій. Вона була рада будь-яким нашим пропозиціям, хоча ми й знали, що подумки вона вже все вибудувала. Вірш мав з’явитись і на гравійованих запрошеннях — золоті літери, краї оздоблені золотим і лазурним арабським письмом. Чи хтось розумів, що там написано? Ні, але вигляд був дуже милий.
Потрапити на бал можна було лише за запрошенням. Спочатку тебе запрошують, тоді ти чимало платиш і опиняєшся в дуже вузькому колі. Люди нетерпляче чекали того, хто ж опиниться в списку, хоча хвилювалися тільки ті, хто був не впевнений у своєму статусі. Чекати на запрошення й не отримати його — ось передчуття чистилища. Гадаю, чимало сліз було пролито через такі речі, але потай: у цьому світі нікому не можна було показувати, що тобі не байдуже.
Краса Ксанаду (сказала Вініфред, прочитавши нам поезію своїм просоченим віскі голосом — чудово прочитавши, віддаю їй належне), ця краса в тому, що з такою темою можна було відкрити або ж приховати стільки, скільки заманеться. Огрядні можуть розкішно задрапуватися, стрункі — убратися рабинями чи перськими танцівницями й показати все, що тільки можна. Газові спідниці, браслети, брязкіт ланцюжків на щиколотках — майже безмежний перелік можливостей. Чоловікам, звісно ж, сподобається вдягнутися пашами й удати, що вони мають гареми. Хоча сумнівно, що вдасться вмовити когось зіграти євнуха, — додала Вініфред під схвальне хихотіння.