Вона сховала волосся під хустку, одягла темно-синє пальто, найпохмуріший свій одяг. Він сказав, що так буде краще. У провулках і закутках тут смердить котами й блювотинням, запханими в ящики курчатами. Коняче лайно на дорозі від кінної поліції, яка виглядає не злодіїв, а агітаторів, шукає гнізда червоних іноземців: вони перешіптуються, шарудять, як пацюки в сіні, безсумнівно, стрибають по шестеро в одне ліжко, діляться жінками, випещують свої спотворені, закручені змови. Кажуть, Емма Ґолдмен, вигнанка зі Штатів, живе десь тут.
Кров на тротуарі, чоловік із відром і віником. Вона граційно оминає рожеву калюжу. Це район кошерних м’ясників, а ще кравців, оптових торговців хутром. І потогінних підприємств — це точно. Ряди іммігранток із повними пуху легенями згорбилися над машинами.
Він якось їй сказав: «Одяг на твоїх плечах зійшов з інших плечей». Вона легко відповіла: «Так, але мені він більше личить». Тоді додала вже розлючено: «І що мені з цим робити? Що ти хочеш, щоб я зробила? Ти дійсно вважаєш, що я маю якусь силу?»
Вона зупиняється в крамниці, купує три яблука. Фрукти не надто хороші, торішні, шкірка трохи зморщилася, але вона відчуває, що має принести щось на знак миру. Жінка забирає в неї одне яблуко, показує на коричневу пляму збоку, дає краще. Усе це без жодного слова. Багатозначні кивки й беззубі посмішки.
Чоловіки в довгих чорних пальтах, чорних капелюхах, дрібні жінки з меткими поглядами. Шалі, довгі сукні, ламані дієслова. Вони не дивляться на тебе прямо, але майже нічого не пропускають. Вона підозріла й велетенська. І ноги в неї відкриті.
Ось крамниця ґудзиків, там, де він сказав. Вона зупиняється на мить, дивиться у вітрину. Витончені ґудзики, атласні стрічки, джгути, тасьма, лелітки — матеріали для фантазійних модних речей. Саме тут чиїсь пальці, певно, пришивали горностаєве оздоблення на її вечірній халат із білого шифону. Контраст тендітного серпанку та буйної звірячої шкіри — ось що приваблює джентльменів. Ніжна плоть, а тоді чагарник.
Його нове помешкання — над пекарнею. Обійти збоку, піднятися сходами в хмарі приємного аромату. Але він такий густий, непереборний — дріжджі бродять, б’ють їй у голову, наче теплий гелій. Вони надто довго не бачилися. Чому вона трималась осторонь?
Він тут, відчиняє двері.
— Я принесла тобі яблук, — каже вона.
Скоро речі цього світу навколо неї знову набувають форми. Ось його друкарська машинка, небезпечно встановлена на крихітний умивальник. Поряд із нею синя валіза, увінчана знятою раковиною. На підлозі зібгана сорочка. Чому скинутий одяг завжди означає бажання? Своєю скрученою рвучкою формою. Так малюють полум’я на картинах — помаранчева тканина, пожбурена, скинута.
Вони лежать у ліжку — величезній різнíй споруді з червоного дерева, яка займає майже всю кімнату. Колись це були весільні меблі, давно, і витримати вони мали ціле життя. Ціле життя — якими безглуздими нині видаються ці слова; тривалість — яка марнота. Вона розрізає яблуко його кишеньковим ножем, годує його шматочками.
— Якби я тебе не знав, вирішив би, що ти хочеш мене спокусити.
— Ні, я просто не даю тобі померти. Відгодовую, щоб з’їсти тебе потім.
— Яка збочена думка, юна леді.
— Так. Твоя. І не кажи, що ти забув про мертвих жінок із лазурним волоссям і очима, ніби ями зі зміями. Вони б тобою поснідали.
— Тільки якби мали дозвіл. — Він знову тягнеться до неї. — Де ти ховалася? Стільки тижнів минуло.
— Так. Чекай. Я мушу дещо тобі сказати.
— Це терміново? — питає він.
— Так. Не дуже. Ні.
Сонце котиться донизу, тіні від фіранок рухаються ліжком. Голоси на вулиці, невідомі мови. Вона каже собі: «Я завжди це пам’ятатиму». Тоді: «Чому я думаю про згадки?» Ще не потім. Ще не кінець.
— Я продумала історію, — каже вона. — Придумала, що було далі.
— О, у тебе є власні ідеї?
— У мене завжди є власні ідеї.
— Гаразд, послухаємо, — шкіриться він.
— Добре, — каже вона. — Ми зупинилися на тому, що дівчину зі сліпцем вели до Слуги Радості, вождя варварів-загарбників, які звуться Народом Спустошення, бо їх саме запідозрили в тому, що вони божественні посланці. Виправ мене, якщо я помилилася.
— Ти справді звертала на це увагу? — дивується він. — Справді все це запам’ятала?
— Звісно. Я пам’ятаю кожне твоє слово. Вони прибувають до табору варварів, і сліпий убивця каже Слузі Радості, що має для нього повідомлення від Всесильного, тільки-от доставити його може лише наодинці, у присутності самої дівчини. Це тому, що він не хоче випускати її з очей.
— Він не бачить. Він сліпий, не забула?
— Ти зрозумів, про що я. Тож Слуга Радості погоджується.
— Він не просто б погодився, радше виголосив би промову.
— Я цього всього не вмію. Вони втрьох заходять у намет, який стоїть трохи збоку, убивця каже, що має план. Він розповість їм, як увійти до Сак’єль-Норна без осади й без жертв, я маю на увазі — без жертв з їхнього боку. Хай відправлять кілька чоловіків, він дасть їм пароль для воріт (згадай: він же знає всі паролі), і щойно вони опиняться всередині, нехай ідуть до каналу й спустять ним через арку мотузку. Кінець прив’яжуть до чогось, до якоїсь колони, а тоді вночі солдати зможуть увійти до міста під водою, тримаючись за мотузку, упоратися з усією вартою, відчинити всі вісім воріт — і вуаля!
— «Вуаля»? — сміється він. — Щось не дуже зікронське слово.
— Хай буде «рибка в сітці». Після того можуть спокійно вбивати всіх підряд, якщо вже їм так хочеться.
— Розумно, — завважає він. — Дуже майстерно.
— Так, — каже вона. — Це з Геродота чи щось таке. Здається, падіння Вавилона.
— У тебе в голові просто дивовижна кількість дрібниць, — каже він. — Але я підозрюю, що це не задарма? Наші двоє молодих людей не можуть далі видавати себе за божественних посланців. Надто ризиковано. Зрештою вони зроблять помилку, щось не вдасться — і їх уб’ють. Їм треба втікати.
— Так. Я про це думала. Перш ніж передати пароль і вказівки, сліпець каже, що їх двох треба відвезти до підніжжя західних гір, забезпечити їжею й усяке таке. Каже, що там вони вирушать у паломництво: піднімуться на гору за новими божественними посланнями. Тільки тоді він передасть їм свою частину, тобто пароль. Тож, якщо напад варварів не вдасться, ці двоє вже будуть там, де жоден із жителів Сак’єль-Норна й не подумає їх шукати.
— Але ж їх уб’ють вовки, — каже він. — А як не вовки, то мертві жінки з пишними тілами й рубіновими вустами. Або ж її вб’ють, а його примусять задовольняти їхні неприродні бажання до кінця світу, бідолаха.
— Ні, — заперечує вона. — Не буде такого.
— О, ні? І хто це каже?
— Не кажи «о, ні». Я кажу. Слухай, як усе буде. Сліпий убивця чув чимало чуток, тож він знає правду про цих жінок. Вони насправді зовсім не мертві, просто повигадували все це, щоб їх лишили в спокої. Насправді вони рабині-втікачки й інші жінки, які втекли, щоб їх не продали батьки або чоловіки. Там навіть не лише жінки — є й чоловіки, однак вони добрі й приязні. Вони всі живуть у печерах, пасуть овець, вирощують овочі на городах. По черзі ходять блукати між могил, лякати подорожніх своїм виттям, щоб підтримувати репутацію.
Вовки, на додачу до цього, зовсім не вовки, а просто вівчарки, яких натренували вдавати із себе вовків. Насправді вони приручені й дуже вірні.
Тож ці люди приймуть утікачів до себе й будуть із ними дуже милі, коли почують їхню історію. І сліпий убивця з без’язикою дівчиною зможуть оселитись у печері, згодом народять дітей, які будуть говорити й бачити, і стануть щасливими.
— Поки їхніх співгромадян убивають? — каже він, посміхаючись. — Ти заохочуєш зраду Батьківщини? Ти проміняла спільне громадянське благо на особисте вдоволення?
— Ці люди все одно збиралися їх убити. Співгромадяни.