— Такі наміри були в небагатьох — в еліти, верхніх карт у колоді. І ти прирікаєш інших разом із ними? Щоб наша парочка зрадила власний народ? Егоїстично з твого боку.
— Це історія, — констатує вона. — Так було в «Завоюванні Мексики». Як там його… Кортес, його коханка з ацтеків — вона так і зробила. У Біблії теж таке є. Блудниця Рахав учинила так само під час падіння Єрихона. Вона допомогла людям Ісуса Навина, і їх із родиною пожаліли.
— Зрозуміло, — каже він. — Але ти порушуєш правила. Не можна так просто замінити не-мертвих жінок на зграйку фольклорних вівчарів.
— Ти так і не ввів цих жінок в історію, — відповідає вона. — Не напряму, тільки плітки про них розповідав. Плітки можуть виявитися неправдою.
Він сміється.
— Маєш рацію. Тепер моя версія. У таборі Народу Втіхи все відбувається саме так, як ти сказала, хоча говорять вони красномовніше. Нашу юну пару відвозять до підніжжя західних гір і лишають серед надгробків, варвари входять до міста, керуючись отриманими вказівками, руйнують, грабують, убивають мешканців. Живим ніхто не втікає. Короля вішають на дереві, Верховній Жриці випускають нутрощі, той придворний, який планував переворот, теж умирає. Невинні діти-раби, гільдія сліпих убивць, жертовні діви в Храмі — помирають усі. Уся культура зникає з лиця Всесвіту. Не лишається тих, хто знає, як плести дивовижні килими, а шкода, погодься.
Тим часом двоє молодих людей, тримаючись за руки, повільними непевними кроками йдуть своїм самотнім шляхом через західні гори. Їх захищає віра в те, що скоро їх знайдуть доброзичливі садівники й заберуть до себе. Але, як ти сказала, чутки не завжди бувають правдиві, і наш сліпий убивця поклався саме на неправду. Мертві жінки насправді мертві. І не тільки: вовки теж саме вовки, і мертві жінки можуть нацькувати їх свистом на кого схочуть. Наші двоє романтиків стануть м’ясом для вовків, перш ніж ти встигнеш сказати «гоп».
— А ти невиліковний оптиміст, — каже вона.
— Не невиліковний. Але люблю, коли мої історії правдиві, тобто в них мусять бути вовки. У тій чи іншій формі.
— Чому це так правдиво? — вона відвертається від нього, лягає на спину, дивиться в стелю. Вона ображена, бо він відмовився від її версії.
— Усі історії про вовків. Усе, що варто повторювати. Усе інше — сентиментальна маячня.
— Усе?
— Авжеж, — стверджує він. — Сама подумай. Є втеча від вовків, боротьба з вовками, полювання на вовків, приручення вовків. Коли тебе кидають до вовків або ти кидаєш інших, щоб з’їли їх, а не тебе. Біг із вовчою зграєю. Перетворення на вовка. Найкраще — стати вожаком вовків. Інших гідних історій просто немає.
— А я думаю, що є, — заперечує вона. — Гадаю, історія, як ти розповідаєш мені історію про вовків, не про вовків.
— Не покладайся на це, — каже він. — У мені є дещо вовче. Іди сюди.
— Чекай. Я мушу щось спитати.
— Гаразд, питай, — ліниво каже він. Його очі знову заплющені, одна рука лежить поперек неї.
— Ти колись мені зраджував?
— Зраджував? Яке химерне слово.
— Не зважай на підбір слів. То зраджував?
— Не більше, ніж ти мені. — Він замовкає. — Я не вважаю це зрадою.
— А чим ти це вважаєш? — запитує вона холодно.
— З твого боку — неуважністю. Заплющуєш очі й забуваєш, де ти.
— А з твого боку?
— Скажімо так: ти перша з рівних.
— Ти справді покидьок.
— Я просто кажу правду.
— Може, не варто її казати.
— Не ставай дибки, — заспокоює він. — Я дуркую. Я б і пальцем іншої жінки не торкнувся — знудило б.
Пауза. Вона цілує його, знову пригортається. Обережно каже:
— Я мушу поїхати. Треба тобі сказати, щоб ти не думав, де ж я.
— Куди поїхати? Навіщо?
— Перший рейс нового корабля. Їдемо всі разом, уся компанія. Він каже, що не можна цього пропустити. Каже, що це подія століття.
— Минула всього лиш його третина. Та хай і так, я думав, що це місце зарезервовано Великою Війною. Шампанське під місяцем навряд чи може конкурувати з мільйонами загиблих в окопах. Чи як щодо епідемії інфлюенци чи…
— Він про світські події.
— О, вибачте, мем. Помилився, визнаю.
— Що таке? Мене не буде всього місяць, може, трішки більше чи менше. Залежно від обставин.
Він мовчить.
— Не те щоб мені хотілося.
— Ні. Навряд чи хочеться. Забагато обідів із семи страв, забагато танців. Так виснажливо для дівчини.
— Не треба так.
— Не кажи мені, що робити! Не будь однією з хору тих, хто хоче зробити мене кращим, — мене це з біса втомило. Я буду таким, яким є.
— Вибач. Вибач, вибач, вибач.
— Ненавиджу, коли ти підлещуєшся. Але, Господи, як добре ти це робиш. Певно, чимало практикуєшся на домашньому фронті.
— Певно, мені краще піти.
— Іди, якщо хочеш. — Він перекочується спиною до неї. — Роби, чорт забирай, усе, що тільки бажаєш. Я тобі не хазяїн. Не треба сідати, просити, скиглити, вихляти хвостиком для мене.
— Ти не розумієш. І навіть не намагаєшся. Зовсім не розумієш, як це. Мене це зовсім не тішить.
— Авжеж.
«Мейфейр», липень 1936 р.
…Водні шляхи ще не бачили прекраснішого корабля. Його витончені обтічні лінії нагадують красу хорта, а прекрасний декор і розкішні деталі інтер’єру роблять шедевром зручності, спритності й розкоші. Новий корабель — усе одно що плавучий готель «Вальдорф-Асторія».
Я довго шукав гідний епітет. Корабель називали дивовижним, захопливим, величним, королівським, статечним, чарівним і надзвичайним. Усі ці слова доволі точно його описують. Але кожне слово саме по собі характеризує хіба що одну рису «найвеличнішого досягнення в історії британського суднобудування». «Квін Мері» неможливо описати — його треба побачити й відчути, узяти участь у житті на борту.
…Звісно ж, щовечора в головній вітальні були танці, і тоді важко було уявити, що ви на морі. Музика, танцювальний майданчик, люди в елегантному вбранні — звично для балу в залі готелю в півдюжині міст світу. Найновіші сукні з подіумів Лондона й Парижа, свіжі, щойно з коробок. Останні новинки світу аксесуарів: чарівні маленькі торбинки, хвилі вечірніх накидок, що відтінками підкреслювали кольори суконь, шикарні хутряні пелерини й манто. Пишні сукні з тафти чи тюлю викликали загальне захоплення. Там, де надавали перевагу прямим фасонам, сукню неодмінно доповнював витончений жакет із тафти або набивного атласу. Чимало було різноманітних шифонових накидок. Усі вони стікали з плечей, створюючи героїчний образ. Одна мила молода жінка з порцеляновим обличчям в оздобі світлого волосся вдягла бузкову шифонову накидку на вільну сіру сукню. Висока білявка в сукні кольору рожевого кавуна обрала білу накидку з горностаєвими хвостами.
Сліпий убивця: Персикові жінки Аа’А
Вечорами там танці, блискучі меткі па на слизькій підлозі. Нав’язані веселощі: їй їх не уникнути. Усюди спалахи: ніколи не знаєш, куди вони ціляться, коли фото з’явиться в газеті — твоє фото: закинута голова, усі зуби видно.
Зранку в неї болять ноги.
Удень вона ховається в спогадах, лежить на шезлонзі на палубі, одягнувши темні окуляри. Відмовляється від басейну, кидання кілець, бадмінтону, від безкінечних, позбавлених сенсу ігор. Дозвілля дозволяє проводити час як заманеться, тож у неї своє дозвілля.
Палубою постійно ходять собаки на повідцях. За ними — висококласні вигулювальники собак. Вона вдає, що читає.
Дехто пише листи в бібліотеці. Для неї листи не мають сенсу. Навіть якщо вона й відправить якогось листа, він так часто переїздить, що може ніколи його не отримати. Замість нього може хтось інший.
У спокійні дні хвилі роблять те, що й належить, — заколисують. Морське повітря таке корисне — кажуть люди. Просто глибоко вдихни. Просто розслабся. Просто відпусти.