— Чому ти розповідаєш мені такі сумні історії? — питала вона місяці тому.
Вони лежать, загорнувшись у її пальто хутром назовні: він так захотів. У потріскані вікна дме холодний вітер, повз них дзеленчать трамваї.
— Чекай хвилинку, — каже вона. — Ґудзик у спину тисне.
— Такі вже я знаю історії. Сумні. Зрештою, доведені до логічного завершення оповіді завжди сумні, бо в кінці всі помирають. Народження, злягання, смерть. Без винятків, хіба що там, де злягання. Деякі навіть цього не отримують, бідолахи.
— Але ж поміж цим буває щастя, — мовить вона. — Між народженням і смертю, може ж бути? Хоча я думала, якщо віриш у рай, це теж може бути до певної міри щаслива історія — я про смерть. Ангели літають довкола тебе й співають колисанки, усяке таке.
— Авжеж. Повітряні замки перед смертю. Ні, дякую.
— І все одно щастя буває, — каже вона. — Більше, ніж у твоїх оповідях. У них радісних моментів мало.
— Ти про ту частину, у якій ми одружуємося, оселяємось у маленькій хатинці й заводимо двох дітлахів? Ти про це?
— Ти злий.
— Гаразд, — каже він. — Хочеш радісну історію. Я розумію, ти не відчепишся, доки її не матимеш. Тож тримай.
Тривав дев’яносто дев’ятий рік війни, яка згодом стане відома як Сторічна, чи Зенорська війна. Планета Зенор, розташована в іншому вимірі космосу, була населена неймовірно розумною й надзвичайно жорстокою расою істот, відомих як люди-ящери, хоча вони себе називають інакше. Істоти були семи футів зросту, укриті сірою лускою. Зіниці в очах вертикальні, як у котів чи змій. Шкіру мали таку міцну, що зазвичай не носили одягу, крім коротких штанів із кархінелі — гнучкого червоного металу, не відомого на Землі. Вони захищали життєво важливі органи, які теж були вкриті лускою і, варто додати, величезні, але водночас вразливі.
— Дякувати небу, хоч щось вразливе, — засміялася вона.
— Я подумав, що це тобі сподобається. Коротше кажучи, вони мали план: спіймати чимало земних жінок і вивести мегарасу напівлюдей-напівзенорців, які були б краще пристосовані до життя на різних заселених планетах Всесвіту: могли б призвичаїтися до чужої атмосфери, їсти різноманітну їжу, встояти перед невідомими хворобами й таке інше, але водночас мали б силу й неземний розум зенорців. Ця мегараса поширилася б космосом і завоювала б його, дорогою пожираючи жителів інших планет, бо людям-ящерам був потрібен простір для експансії та нове джерело протеїну.
Космічний флот зенорських людей-ящерів здійснив перший напад на Землю в 1967 році, були спустошені великі міста, мільйони людей загинули. Серед загальної паніки люди-ящери зробили частини Євразії та Південної Америки своїми рабськими колоніями, забрали молодих жінок для пекельних експериментів із розмноження й закопали тіла чоловіків у величезних ямах після того, як з’їли їх обрані частини. Вони особливо любили мізки, і серця, і злегка підсмажені нирки.
Однак постачання зенорцям обрізав вогонь із прихованих ракетних установок, люди-ящери були позбавлені необхідних деталей для їхньої смертоносної зброї із зорч-променями, Земля повстала й дала відсіч не лише своїми арміями, а й хмарами газу, виділеного з отрути рідкісної жаби гортц з Ірідису, у яку накроди з Улінта вмочували кінчики стріл і до якої, як визначили земні вчені, зенорці були особливо чутливі. Так шанси зрівнялися.
Ще виявилося, що шорти з кархінелі спалахували, якщо влучити в них розпеченим снарядом. Земні снайпери цілилися точно, стріляючи фосфорними кулями з далекої відстані, і стали справжніми героями, хоча зенорці жорстоко карали їх за це, зокрема раніше не відомими електричними тортурами, що завдавали неймовірного болю. Люди-ящери не любили, коли спалахували їхні потайні органи, і їх можна зрозуміти.
До 2066 року прибульців-ящерів змогли витіснити в інший вимір, де їх і далі переслідували земляни в маленьких двомісних винищувачах. Вони мали на меті повністю стерти зенорців зі Всесвіту, лишивши, можливо, кілька десятків для спеціальних укріплених зоопарків, де вони мали б сидіти за непробивним склом. Однак зенорці не здавалися на смерть без опору. Вони досі мали боєздатний флот і кілька козирів у рукаві.
— У них були рукави? Я думала, що зверху вони були голі.
— Господи Боже, чого ти така прискіплива? Ти зрозуміла, про що я.
Вілл із Бойдом були давніми друзяками — двоє пошрамованих, загартованих боями пілотів винищувача, ветерани з трирічним стажем. Для винищувачів це чимало, адже втрати там були величезні. Командири казали, що їхня сміливість перевершує розсудливість, хоча поки що їм сходила з рук відчайдушна поведінка, рейд за рейдом.
Але нині, коли починається наша історія, зенорські зорч-промені накрили їхній корабель, розстріляли, і тепер пілоти ледь кульгали. Паливний бак продірявили, зв’язок з управлінням на Землі було порушено, кермо розплавлено, Бойд отримав неприємну рану голови, а Вілл стікав кров’ю у свій скафандр із невідомої рани.
«Схоже, це все, — мовив Бойд. — Нам кінець, капець і гаплик. Ця штука може бахнути будь-якої миті. Шкода, що не вистачило часу відправити на той світ іще кілька сотень тих укритих лускою гадючиних синів».
«Та не кажи. Що ж, твоє здоров’я, давній друже, — сказав Вілл. — Щось воно в тебе не дуже, витікає червоним мулом. То в тебе пальці протікають, ха-ха».
«Ха-ха, — відгукнувся Бойд, скорчившись від болю. — Оце так жарт. У тебе завжди було паскудне почуття гумору».
Перш ніж Вілл зміг відповісти, корабель вийшов із-під контролю й пішов у запаморочливу спіраль. Їх підхопило гравітаційне поле, але якої планети? Вони й гадки не мали, де були. Їхній системі штучної гравітації прийшов капут — і двоє чоловіків знепритомніли.
Коли вони отямилися, то не повірили власним очам. Вони були не у винищувачі й не у своїх тісних металевих скафандрах. Натомість побачили на собі просторі зелені сорочки з блискучого матеріалу, а лежали вони на м’яких золотих канапах в альтанці, обвитій лозами з великим листям. Їхні рани загоїлися, Віллів середній палець на лівій руці, який він утратив у попередньому рейді, відріс назад. Їх аж запруджувало відчуття здоров’я й добробуту.
— Запруджувало, — буркнула вона. — Боже ти мій.
— Так, ми, хлопці, любимо пустити цікаве слівце, — сказав він, промовляючи слова кутиком рота, як гангстер із фільму. — Додаємо всьому цьому класу.
— Я так і зрозуміла.
— Далі. «Я не розумію, — мовив Бойд. — Як вважаєш, ми померли?»
«Якщо ми мертві, то мене це влаштовує, — відповів Вілл. — Тут усе дуже навіть гаразд».
«Ще б пак».
І тоді Вілл тихенько присвиснув. До них наближалися дві найсоковитіші жінки, яких вони коли-небудь бачили. Волосся в обох було кольору лозових кошиків. Довге вбрання фіолетово-синього відтінку спадало крихітними складками й шурхотіло, коли вони рухалися. Це нагадало Віллові про ті маленькі паперові спіднички, які надягають на фрукти в пихатих висококласних овочевих магазинах. Руки й ноги в незнайомок були голі; кожна мала дивний головний убір із тонкої червоної сітки. Шкіра соковитого золотаво-рожевого кольору. Вони ступали плавно, погойдуючись, наче їх вмочили в сироп.
«Вітаємо вас, чоловіки Землі», — мовила перша. «Вітаємо, — повторила друга. — Ми давно на вас чекали. Ваш приліт нам показали наші міжпланетні телекамери».
«Де ми?» — спитав Вілл.
«Ви на планеті Аа’А», — відповіла йому перша жінка. Слово прозвучало як вдоволене зітхання з крихітним вдихом усередині: так коротенько вдихають маленькі діти, перевертаючись уві сні. Або ж як останній подих перед смертю.
«Як ми тут опинилися?» — спитав Вілл. Бойдові відібрало мову. Він пожирав очима розкішні стиглі вигини й думав, що хотів би запустити в таку свої зуби.
«Ви впали з неба у своєму кораблі, — сказала перша жінка. — На жаль, він зовсім зруйнувався. Вам доведеться лишитися з нами».