«З цим неважко погодитися», — сказав Вілл.
«Про вас піклуватимуться. Ви заслужили на винагороду. Бо, захищаючи свій світ від зенорців, ви також захищаєте й наш».
Опустимо на те, що відбувалося далі, завісу скромності.
— Це обов’язково?
— Я за мить тобі все покажу. Варто тільки додати, що Бойд із Віллом були єдиними на планеті Аа’А чоловіками, тож жінки, звісно, були незайманими. Але вони могли читати думки й кожна заздалегідь могла сказати, чого захочеться Віллові з Бойдом. Тож дуже скоро здійснилися найсміливіші фантазії двох друзів.
Після того був смачний обід із нектару, який, як чоловікам сказали, тримає подалі старість і смерть; далі прогулянка в чудовому садку, повному неймовірних квітів; тоді їх привели до величезної кімнати, повної люльок, з яких вони могли обрати собі будь-яку.
— Люльку? Таку, як ти куриш?
— Щоб пасувала до капців, які їм видали далі.
— Ти мене, здається, підловив.
— Ще б пак, — сказав він, усміхаючись. — Далі було краще. Одна з дівчат була секс-бомбою, друга — серйознішою, з нею можна було поговорити про мистецтво, літературу й філософію, не кажучи вже про теологію. Здавалося, що дівчата знали, що від них потрібно кожної конкретної миті, і переключалися залежно від настрою й уподобань Бойда з Віллом.
Так у гармонії минав час. З ходом досконалих днів чоловіки дізналися більше про планету Аа’А. По-перше, тут не їли м’яса, не було хижих тварин, хоча метеликів і співочих пташок жило чимало. Чи треба додавати, що бог, якому на Аа’А поклонялися, мав форму величезного гарбуза?
По-друге, народження на планеті не було як такого. Жінки росли на деревах, на стеблі, на маківці, і, коли достигали, їх збирали попередниці. По-третє, смерті як такої теж не було. Коли приходив час, кожна з жінок-персиків — якщо називати їх так, як Бойд із Віллом, — просто розпорошувала свої молекули, які потім збиралися через дерева в нову, свіжу жінку. Тож остання жінка була за суттю й за формою ідентичною до першої.
— Звідки вони знали, що прийшов час? Розпорошити молекули?
— По-перше, їхня оксамитова шкіра вкривалася м’якими зморшками, якщо вони перестигали. По-друге — мухи.
— Мухи?
— Фруктові мушки, які кружляли над їхніми капелюшками з червоної сітки.
— Так ти собі уявляєш радісну історію?
— Чекай. Далі буде.
З часом таке життя, хоч яким би чудовим воно не було, почало набридати Бойдові та Віллові. Жінки постійно заглядали до них, щоб переконатися, що вони щасливі. Чоловіків таке дратує. До того ж не було нічого такого, чого б ці крихітки не зробили. Вони були зовсім безсоромні чи позбавлені сорому — байдуже. Потрібної миті вони могли перетворитися на найрозпусніших хвойд. Слово «повія» для них надто м’яке. А могли стати сором’язливими пуританками, стриманими, наляканими, навіть плакали й ридали — це теж було в меню.
Спочатку Вілл із Бойдом вважали це спокусливим, але з часом це почало їх дратувати.
Якщо вдарити таку жінку, крові не було, тільки сік. Якщо вдарити сильніше — вона розвалювалася на солодку м’яку кашу, з якої доволі скоро поставала ще одна жінка-персик. Схоже, вони не відчували болю як такого, і Вілл із Бойдом питали себе: чи відчувають вони насолоду. Чи весь цей екстаз був просто виставою?
Коли дівчат про це питали, вони всміхалися й ухилялися від відповіді. З ними ніколи не можна було дійти до суті.
«Знаєш, чого б я зараз хотів?» — запитав Вілл одного чудового дня.
«Того ж, що й я, б’юся об заклад», — відповів Бойд.
«Великий підсмажений стейк, сируватий, із краплинами крові. Великий пакунок картоплі фрі. І келих хорошого холодного пива».
«Ще б пак. А тоді бучну сутичку з тими лускатими гадючиними синами із Зенора».
«Ти зрозумів».
Вони вирішили дослідити планету. Хоч їм і сказали, що Аа’А однакова у всіх напрямках і далі будуть лише ще дерева, ще альтанки, ще метелики й пташки й ще соковиті жінки, вони все одно рушили на захід. Минуло чимало часу без жодних пригод, і чоловіки вийшли до невидимої стіни. Вона була слизька, як скло, але м’яка й пружна, якщо на неї натиснути. Стіна прогиналася, а тоді повертала початкову форму, була висока: вони не могли ані дотягнутися, ані долізти до верху. Вона видавалася величезною кришталевою кулею.
«Гадаю, ми в пастці, у великій прозорій цицьці», — сказав Бойд.
Вони сіли під стіною, охоплені глибоким відчаєм.
«У цьому місці мир і достаток, — сказав Вілл. — М’яка постіль уночі, солодкі сни, тюльпани й сонце на столі під час сніданку, маленька жінка готує каву. Уся любов, про яку ти колись мріяв, усі види й форми. Усе, чого чоловіки наче хочуть, коли б’ються там, в іншому вимірі космосу. Це те, за що інші чоловіки віддали життя. Я маю рацію?»
«Ти все сказав», — відповів Бойд.
«Але це надто добре, щоб бути правдою, — сказав Вілл. — Це мусить бути пастка. Може, навіть диявольський винахід зенорців, щоб утримати нас від війни. Це рай, але ми не можемо звідси вибратися. А місце, з якого не можеш вибратися, стає пеклом».
«Але ж це не пекло, це щастя, — мовила одна з жінок-персиків, яка саме матеріалізувалася на гілці сусіднього дерева. — Звідси нікуди подітися. Розслабляйтеся. Насолоджуйтеся. Ви звикнете».
Кінець історії.
— Це все? — питає вона. — Ти замкнеш тих двох там назавжди?
— Я зробив те, чого ти хотіла. Ти хотіла щастя. Але я можу лишити їх там чи випустити залежно від того, чого ти хочеш.
— Тоді випусти їх.
— Зовні є смерть, пам’ятаєш?
— О, зрозуміло. — Вона перевертається набік, натягує на себе хутро, обвиває його рукою. — Ти помиляєшся щодо жінок-персиків. Вони не такі, як ти думаєш.
— У чому помиляюся?
— Просто помиляєшся.
«Мейл енд Емпайр», 19 вересня 1936 р.
У своєму палкому зверненні до клубу «Емпайр» минулого четверга видатний промисловець Річард І. Ґріффен із «Королівського об’єднання Ґріффен — Чейз» попередив про потенційну небезпеку, що загрожує світовому порядку й мирному веденню міжнародної торгівлі через громадянський конфлікт, що нині відбувається в Іспанії. За його словами, республіканці отримують накази від червоних, а захоплення ними приватної власності, жорстокі вбивства мирних цивільних громадян та звірства проти релігії є цьому доказом. Чимало церков було спаплюжено й спалено, а вбивства черниць і священиків стали щоденними.
Втручання націоналістів під проводом генерала Франко — очікувана реакція. Обурені відважні іспанці з усіх класів повстали на захист традицій і громадського порядку, і світ із тривогою спостерігає за тим, які це матиме наслідки. Тріумф республіканців означатиме більшу агресію з боку Росії, чимало невеликих держав можуть опинитися під загрозою. З європейських країн тільки Німеччина з Францією й до певної міри Італія достатньо сильні, щоб опиратися цій хвилі.
Містер Ґріффен наполягає на тому, що Канаді варто взяти приклад із Британії, Франції та Сполучених Штатів і відсторонитися від конфлікту. Політика невтручання розсудлива, і слід вдатися до неї негайно, щоб не просити громадян Канади ризикувати життям у цій іноземній бійці. Однак запеклі комуністи вже потяглися з нашого континенту до Іспанії, і, хоча закон мав би заборонити їм це, країна має бути вдячна за таку можливість очиститися від підривних елементів без жодних витрат із боку платників податків.
Слухачі зустріли ці ремарки містера Ґріффена гучними оплесками.
Сліпий убивця: Гриль-бар «Циліндр»
На неоновій вивісці червоний циліндр і синя рукавичка, яка його піднімає. Циліндр рухається вгору, знову вгору, униз — ніколи. Голови під ним немає — саме тільки око, підморгує. Чоловіче око, — розплющується й заплющується, — око фокусника; хитрий безголовий жарт.