Циліндр у гриль-барі «Циліндр» — найефектніша річ. І все одно вони тут, сидять у кабінці, не ховаючись, як справжні люди, їдять сандвічі з гарячою яловичиною — сіре м’ясо на білому хлібі, м’якому й позбавленому смаку, як сідниці янгола, коричнева підливка загущена борошном. Збоку лежить консервований горошок витонченого сірувато-зеленого кольору; картопля фрі м’яка від жиру. За іншими столиками сидять самотні невтішні чоловіки з німим вибаченням у почервонілих очах, у несвіжих сорочках і блискучих краватках бухгалтерів, кілька пошарпаних пар, для яких це місце — найвеселіший розгул вечора п’ятниці, який вони можуть собі дозволити, і кілька трійок шльондр не на роботі.
Вона думає: «Цікаво, чи ходить він до цих шльондр. Коли мене немає?» А тоді: «Звідки мені знати, що вони шльондри?»
— Це найкраще, що тут можна купити, — каже він. Має на увазі сандвіч з яловичиною.
— А ти пробував інше?
— Ні, але з часом розвивається інстинкт.
— Він доволі непоганий, по-своєму.
— Обійдемося без твоїх салонних манер, — обриває він, але не дуже грубо. Настрій у нього не скажеш щоб привітний, але він пильнує. Накручений через щось.
Коли вона поверталася з інших мандрівок, він був не такий. Радше неговіркий, мстивий.
— Давно не бачилися. Тобі як завжди?
— Що як завжди?
— Наш звичний трах-бах.
— Чому тобі обов’язково бути таким грубим?
— Це все від моєї компанії.
Їй хочеться знати, чому вони вийшли обідати. Чому вони не в його кімнаті? Чому він начхав на обережність? Де взяв гроші?
Він спочатку відповідає на останнє запитання, хоча вона його й не ставила.
— Цей яловичий сандвіч перед тобою нам забезпечили люди-ящери із Зенора. Вип’ємо за них, за злих лускатих тварюк і все, що до них додається.
Він підносить у повітря склянку «Кока-Коли», приправивши її ромом із фляжки. («Боюся, коктейлів тут немає, — попередив він, відчиняючи їй двері. — Ця забігайлівка суха, як відьомське це саме».)
Вона піднімає свою склянку.
— Люди-ящери із Зенора? — перепитує. — Ті ж?
— Саме ті. Я надіслав їх до газети два тижні тому, їх узяли. Чек прийшов учора.
Він, певно, сам ходив отримувати чек, тоді за готівкою, останнім часом це він робить сам. Йому доводиться: її надто часто немає.
— Ти задоволений? Здається, що так.
— Так, звісно… це шедевр. Чимало дій, чимало крові на підлозі. Чарівні дами, — шкіриться він. — Хто тут устоїть?
— Ти про жінок-персиків?
— Ні, тут персикових жінок немає, це зовсім інший сюжет.
Він думає: «Що буде, якщо я скажу їй? Кінець усьому чи присяги любити до скону, і що з цього гірше?» На ній шалик із прозорого легкого матеріалу, рожевувато-оранжевий колір. Цей відтінок називають кавуновим. Солодка хрустка рідка плоть. Він згадує, як побачив її вперше. Тоді все, що міг собі уявити під її сукнею, було схоже на туман.
— Що на тебе найшло? — питає вона. — Ти наче дуже… ти пив?
— Ні. Небагато. — Він качає сіруватий горошок по тарілці, тоді каже: — Це нарешті сталося. Я їду звідси. Маю паспорт, усе таке.
— О, — каже вона. — Так просто.
Намагається втримати відчай подалі від свого голосу.
— Так просто, — погоджується він. — Товариші вийшли на зв’язок. Певно, вирішили, що я буду корисніший їм там, ніж тут. Зрештою, після цих безкінечних затримок вони раптом не дочекаються, щоб мене побачити. Мінус одна скалка в дупі.
— Тобі в дорозі буде безпечно? Я думала…
— Безпечніше, ніж тут. Але подейкують, що мене вже не шукають так активно. Таке відчуття, що та сторона теж хоче, щоб я змився звідси. Їм так простіше. Утім я нікому не скажу, яким потягом поїду. Не хочу, щоб мене скинули з нього з діркою в голові та ножем у спині.
— А як же перехід кордону? Ти завжди казав…
— Кордон тепер нагадує обгортковий папір, якщо ти виїздиш із країни. На митниці всі знають, що відбувається, знають, що є пряма лінія звідси до Нью-Йорка, а тоді — до Парижа. Усе організовано, і всіх там звати Джо. Копи теж отримали свої накази. Їм сказали відвертатися, а вони ж знають, з якого боку на їхній хліб потрапляє масло. Їм усе до одного місця.
— Я хотіла б із тобою, — мовить вона.
Так от у чому справа. Він хотів усе їй розповісти там, де вона не зірветься. Сподівається, що вона не влаштовуватиме сцен серед людей. Не завиватиме, не ридатиме, не видиратиме на собі волосся. Він на це розраховує.
— Так, я теж цього хотів би, — каже він. — Але тобі не можна. Там небезпечно.
Подумки він мугикає пісеньку:
«Зберися», — каже він собі. У голові наче бульбашки, наче від імбирного елю. Шипуча кров. Він ніби летить і дивиться на неї з повітря. Її миле стривожене обличчя тремтить, як відображення в ставку, куди хтось кинув камінь; воно вже викривляється, скоро будуть сльози. Але попри її горе, вона ще ніколи не була такою бажаною. Її оточує м’яке молочне сяйво, рука в тому місці, за яке він її тримає, пружна й повна. Він хотів би схопити її в обійми, затягти до своєї кімнати й трахати там усіма можливими способами. Наче це їй допомогло б.
— Я чекатиму на тебе, — каже вона. — Коли ти повернешся, я просто вийду з дому, і тоді ми поїдемо разом.
— Ти справді підеш? Підеш від нього?
— Так. Заради тебе піду. Якби ти захотів, я б усе кинула.
У вікно над ними падають промені неонового світла — червоний, синій, червоний. Вона уявляє його пораненого — так він нікуди не подівся б. Їй хотілося б його зачинити, зв’язати, тримати тільки для себе.
— Покинь його зараз, — каже він.
— Зараз? — Її очі розширюються. — Просто зараз? Навіщо?
— Бо мені нестерпно те, що ти з ним. Ненавиджу саму думку про це.
— Для мене це не має значення, — стверджує вона.
— Для мене має. Особливо коли я поїду й не бачитиму тебе. Це доведе мене до сказу — самі думки про це.
— Але я зовсім не матиму грошей, — провадить вона здивованим голосом. — Де я житиму? Муситиму винайняти кімнату, зовсім сама? (Думає — як ти.) На що я житиму?
— Можеш знайти роботу, — безпорадно каже він. — Я б надсилав тобі трохи грошей.
— У тебе немає грошей, тут нема про що говорити. І я нічого не вмію. Не вмію шити, не вмію друкувати.
Вона думає, що є ще одна причина, але про неї говорити не можна.
— Має бути спосіб.
Але він не підбурює її. Може, це не така вже й влучна ідея, щоб вона жила сама. Самотня у великому жорстокому світі, де кожен чоловік звідси до Китаю може почати чіплятися до неї. Як щось станеться, винним буде він.
— Гадаю, мені краще лишитися, правда ж? Так буде краще. Поки ти не повернешся. А ти ж повернешся, правда? Повернешся живий і здоровий?
— Звісно, — відповідає він.
— Бо як ні, я не знатиму, що мені робити. Якщо тебе вб’ють чи ще щось, мені просто кінець.
Вона думає: «Я говорю, як у кіно. Але як іще мені говорити? Ми забули, що можна інакше».
Він думає: «Чорт. Вона себе накручує. От тепер заплаче. Заплаче, а я сидітиму тут, як бовдур. Коли вже жінка заплакала, її ніяк не зупинити».
— Ходімо, візьмемо твоє пальто, — похмуро каже він. — Це вже нецікаво. У нас мало часу. Повернемося до кімнати.
IX
Прання
Нарешті березень, з’являються скромні натяки на весну. Дерева досі голі, бруньки досі жорсткі, згорнуті, але в тих місцях, куди потрапляє сонце, відлига. Собачі екскременти розмерзаються й осідають, крижане мереживо на них жовтувате від старої сечі. З’являються шматки газону, облізлі, укриті сміттям. Певно, так має виглядати чистилище.