Сьогодні в мене геть незвичний сніданок. Якісь нові зернові пластівці — Майра принесла їх, щоб мене підбадьорити: вона вірить усьому, що пишуть на пачках. Тут щирими літерами кольору цукерок, кольору флісових спортивних костюмів було написано, що ці пластівці зроблені не з корумпованих, комерційних пшениці й кукурудзи, а з маловідомих зернових зі складними назвами — архаїчними, містичними. Таке насіння знаходили в похованнях доколумбової епохи та єгипетських пірамідах — достовірна деталь, але, якщо вдуматися, не надто підбадьорлива. Ці пластівці не лише прочистять тебе зсередини, як жорстка мийка, — вони шепочуть про оновлення життєвої сили, про безкінечну молодість, про безсмертя. Задній бік коробки прикрашений звивинами рожевого кишківника; спереду — нефритове мозаїчне обличчя без очей. Ті, хто займався рекламою, вочевидь не зрозуміли, що це поховальна маска ацтеків.
На честь цих нових пластівців я змусила себе всістися, як годиться, за кухонний стіл, накривши його, доповнивши паперовими серветками. Люди, які живуть самі, поступово з’їжджають до звички їсти стоячи: навіщо обтяжувати себе манерами, якщо ніхто не розділить із тобою їжу й не розкритикує тебе? Але послаблення в цьому може призвести до загальної деградації.
Учора я вирішила взятися за прання — подражнити Бога роботою в неділю. Не те щоб його взагалі хвилював день тижня: у раю, як у підсвідомості, — чи так нам казали, — часу немає. Але насправді я дражнила Майру. Вона каже, що я не повинна стелити собі ліжко, носити важкі кошики брудного одягу тими розхитаними сходами до підвалу, де стоїть старезна жахлива пральна машина.
Хто займається пранням? За замовчуванням Майра. «Поки я тут, давайте закину туди речі», — так вона каже. Тоді ми обидві прикидаємося, що вона того не робила. Ми з нею змовниці у вигадці чи в тому, що швидко на вигадку перетворюється: я можу сама себе доглядати. Утім останнім часом стає помітно, яку напругу створює це прикидання.
До того ж у Майри болить спина. Вона хоче знайти жінку, якусь найняту чужинку, що приходитиме й робитиме все це. Виправдовується моїм серцем. Якось вона дізналася про нього, про лікаря з його патентованими засобами й прогнозами — гадаю, це все медсестра, фарбована в хімічно-рудий колір жінка, що вічно теревенить. Усе місто — суцільні балакуни.
Я сказала Майрі: «Те, що я робитиму зі своєю брудною білизною, моя власна справа, і я буду опиратися цій абстрактній жінці стільки, скільки зможу». Скільки в цьому сорому з мого боку? Чимало. Я не хочу, щоб хтось іще копирсався в моїх недоліках, моїх плямах і запахах. Майрі можна це робити, бо я знаю її, а вона — мене. Я хрест, який вона несе, я роблю її хорошою в очах інших. Їй усього лише треба вимовити моє ім’я, закотити очі — і вона має індульгенцію якщо не від янголів, то принаймні від сусідів, яких набагато важче задовольнити.
Зрозумійте мене правильно. Я не глузую з доброти, яку пояснити значно важче, ніж зло, і яка не простіша за нього. Але іноді з нею важко змиритися.
Прийнявши рішення й уже передчуваючи, як тривожно розмекається Майра, коли побачить стос випраних і складених рушників і мою хитру переможну усмішку, я взялася за свою витівку з пранням. Схилилася над кошиком, трохи не перекинувшись у нього головою вниз, і дістала те, що, схоже, була здатна віднести вниз, уникаючи ностальгії за колишнім спіднім. (Яка ж чудова була ця білизна! Тепер такого більше не роблять, немає обшитих ґудзиків, ручних швів. Чи, може, є, але я такого не бачу й усе одно не можу собі дозволити, та й не влізу. Для такого потрібна талія.)
Відібрані речі були складені в пластикове відерце, і я рушила вниз, сходинка за сходинкою, як Червоний Капелюшок дорогою до хатинки бабусі через підземний світ. Тільки-от я сама бабуся, і злий вовк у мене всередині. Усе гризе й гризе.
Перший поверх — поки все добре. Через коридор до кухні, тоді ввімкнути світло в підвалі й пірнути в його вологу. Майже одразу приходить неспокій. Ті місця в будинку, з якими я раніше легко домовлялася, стають зрадливими: підйомні вікна насторожилися, наче пастки, готові впасти мені на руки, стільчик от-от розвалиться піді мною, верхні полиці шаф набиті ненадійним посудом. Подолавши половину шляху до підвалу, я вже знала, що не варто було цього робити. Сходи надто круті, тіні надто густі, запах надто зловісний, наче свіжий цемент, який приховує тіло отруєного чоловіка. На підлозі калюжа темряви, глибока, мерехтлива, мокра, наче справжня калюжа. Можливо, вона й була справжня, можливо, через підлогу просочувалася ріка — я бачила таке в прогнозі погоди. Будь-яку зі стихій може щомиті змінити інша: із землі може вирватися вогонь, земля може стати рідкою й заплеснути тебе, повітря б’є об тебе, наче камінь, зриває дах над головою. То чого б не статися повені?
Я почула булькання, яке могло йти з мене або ж ні; відчула, як серце панічно калатає в грудях. Знала, що вода — омана зору, слуху, розуму; та все одно краще не спускатися. Прання лишила на сходах, покинула. Можливо, я повернуся й підніму його, а може, і ні. Хтось підніме. Майра, стиснувши губи. Тепер я догралася, тепер до мене точно приведуть жінку. Я розвернулася, ледь не впала, схопилася за поруччя; тоді витягнула себе нагору крок за кроком, до здорового, яскравого світла на кухні.
За вікном було сіро — однострій бездушного сірого й у небі, і в пористому старому снігу. Я ввімкнула електрочайник, скоро він завів свою парову колискову. Розумієш, що далеко зайшов, коли маєш таке відчуття, що твоє кухонне приладдя піклується про тебе, а не навпаки. І все одно це мене втішило.
Я налила собі горнятко чаю, випила його, помила. Зрештою, посуд за собою я ще можу помити. Тоді повернула горнятко на полицю до інших. Розмальований вручну посуд бабусі Аделії, лілії до лілій, фіалки до фіалок, подібне до подібного. Принаймні мої кухонні шафи не хитаються. Але мене турбували речі-вигнанці, розкидане по сходах до підвалу прання. Усе це ганчір’я, зібгані речі, наче скинута біла шкіра. Хоч і не зовсім біла. Свідчення чогось, порожні сторінки, на яких писало моє тіло, лишало свої загадкові свідчення, поки виверталося назовні повільно, але впевнено.
Може, треба спробувати позбирати ці речі, тоді повернути їх до кошика — і ніхто нічого не знатиме. Ніхто — це Майра.
Схоже, мене перемогла пристрасть до охайності.
«Краще пізно, ніж ніколи», — казала Ріні.
Ох, Ріні. Як би я хотіла, щоб ти була тут. Повернися, подбай про мене!
Та вона не повернеться. Мушу дбати про себе сама. Про себе й про Лору, як я урочисто пообіцяла.
Краще пізно, ніж ніколи.
Де я зупинилася? Була зима. Ні, про це я закінчила.
Була весна. Весна 1936 року. Саме того року все почало розвалюватися. Тобто продовжило розвалюватися, але серйозніше, ніж раніше.
Тогоріч зрікся престолу король Едуард: обрав кохання, а не амбіції. Ні. Обрав амбіції герцогині Віндзорської, а не свої. Люди пам’ятають цю подію. А в Іспанії почалася громадянська війна. Але до цих подій іще лишалося кілька місяців. Чим запам’ятався той березень? Чимось. Річардом, який ударив газетою об стіл за сніданком і сказав: «То він зміг».
Того дня ми снідали вдвох. Лора сідала з нами за стіл уранці хіба у вихідні й здебільшого уникала цього, як могла, удаючи, що заспала. Буднями вона їла сама на кухні, бо мала йти до школи. Або ж не сама — там була місіс Мерґатройд. Тоді містер Мерґатройд відвозив її до школи, а потім забирав, бо Річард не хотів, щоб вона йшла пішки. Насправді він боявся, що вона втече.
Обідала сестра в школі, по вівторках і четвергах займалася грою на флейті, бо музичний інструмент тоді був обов’язковий. Вона пробувала піаніно, але нічого не вийшло. З віолончеллю теж. Нам сказали, що Лора не схильна займатися, хоча вечорами час від часу ми слухали сумний фальшивий плач її флейти. Видавалося, що фальшиві ноти вона брала навмисно.
— Я поговорю з нею, — сказав Річард.
— Тут нема на що скаржитися, — заперечила я. — Вона лише робить те, чого ти вимагаєш.