Грубі зауваження щодо роботи організму завжди відключають Майру. Решту шляху додому ми подолали в тиші, усмішка застигла на її обличчі, наче гіпсова.
Іноді мені за себе соромно.
Повернімося до того, що під рукою. Це доречний вислів — інколи мені здається, що пише тільки моя рука, а не вся я, що моя рука живе своїм життям і житиме далі, навіть якщо її відрубати, наче забальзамований, зачарований єгипетський талісман чи щось на зразок висушеної кролячої лапки, які часто вішають в автомобілях на щастя. Попри артрит, що здолав пальці, моя рука останнім часом виявляє дивовижну жвавість, уся стриманість котиться під три чорти. Вона записує такі речі, які, якщо подумати, записувати зовсім не варто.
Гортаю сторінки, гортаю. Де я зупинилася? Квітень 1936 року.
У квітні нам зателефонувала директорка школи святої Сесилії, яку відвідувала Лора. Сказала, що це стосується Лориної поведінки. І це краще обговорювати не по телефону.
У Річарда були справи. Він запропонував, щоб зі мною поїхала Вініфред, але я сказала, що це, вочевидь, якісь дрібниці, я сама з усім впораюся й розповім, якщо там щось важливе. Призначила зустріч із директоркою, чиє ім’я вже забула. Убралася так, щоб збентежити її чи принаймні нагадати про становище й вплив Річарда: здається, то було кашемірове пальто, оздоблене хутром росомахи, надто тепле для весни, але вражаюче, і капелюшок із тушкою фазана або її частинами. Крила, хвіст і голова з крихітними червоними скляними очима.
Директорка — сивіюча жінка, схожа на дерев’яний вішак: різкі кістки, обліплені мокрою на вигляд тканиною. Вона сиділа в кабінеті, забарикадована дубовим столом, нажахано вдавила вуха в плечі. Ще рік тому я боялася б її так само, як вона — мене чи радше того, що я собою представляла, — величезну жменю грошей. Однак тепер я стала більш упевненою. Я спостерігала за тим, як поводиться Вініфред. Практикувалася. Тепер уміла піднімати одну брову окремо.
Жінка нервово усміхалася, показуючи широкі жовті зуби, схожі на зернятка недоїденого кукурудзяного качанчика. Цікаво, що ж такого зробила Лора: то мало бути щось серйозне, щоб виникла необхідність протистояння Річардові та його невидимій силі.
— Боюся, ми не можемо далі вчити Лору, — мовила вона. — Ми зробили все можливе й знаємо, що є певні пом’якшувальні обставини, однак, зважаючи на це, усе одно маємо дбати про інших учениць, і я боюся, що Лора надто згубно на них впливає.
Я тоді вже знала ціну тому, щоб змусити інших виправдовуватися.
— Даруйте, але я не знаю, про що ви говорите, — сказала я, ледве ворушачи губами. — Які пом’якшувальні обставини? Який згубний вплив?
Руки я склала на колінах, голову тримала високо, трошки схиливши набік, під найкращим для фазанячого капелюшка кутом. Сподівалася, що вона відчуватиме, ніби на неї дивляться чотири ока, а не два. Хоча я мала переваги достатку, у неї були свої — віку й посади. У кабінеті було спекотно. Я повісила пальто на спинку стільця, але все одно обливалася потом.
— Вона ставить під сумнів Бога, — провадила директорка, — на заняттях зі знання релігії — мушу сказати, що вона хоч якось цікавиться тільки ними. Вона дійшла аж до того, що написала твір під назвою «Чи бреше Бог?». Усьому класу було від цього дуже незручно.
— І якого ж висновку вона дійшла? — спитала я. — Щодо Бога?
Я була здивована, хоч і не показувала цього, бо думала, що Бог Лору цікавити давно перестав. Виходить, я помилялася.
— Ствердного. — Директорка глянула на стіл, де лежав Лорин твір. — Вона цитує ось тут Книгу Царів, розділ двадцять другий, уривок, у якому Господь обманює царя Ахава. «А тепер оце Господь дав духа неправди в уста всіх оцих пророків». Лора далі пише, що, коли Бог раз це зробив, звідки нам знати, чи то було лише один раз, і як можна відрізнити істинні пророцтва від брехливих.
— Що ж, це доволі логічний висновок, — завважила я. — Лора знає Біблію.
— Ще б пак, — роздратовано відповіла жінка. — Диявол теж може цитувати Святе Письмо для власних цілей. Вона далі пише, що, хоч Бог і бреше, він не обдурює й завжди надсилає істинного пророка теж, але люди не слухають. На її думку, Бог нагадує радіостанцію, а ми — несправні приймачі. Це порівняння нешанобливе, м’яко кажучи.
— Лора не хотіла бути нешанобливою, принаймні не щодо Бога.
Директорка проігнорувала мої слова.
— Справа не стільки в її аргументах — радше в тому, що вона вважає доречним узагалі ставити такі запитання.
— Лора любить отримувати відповіді, — сказала я. — Особливо з важливих питань. Я впевнена, ви погодитеся з тим, що Бог — це важливо. Не розумію, чому це вважається згубним.
— Інші учениці так вважають. Вони гадають, що вона, г-м-м, хизується. Ставить під сумнів безсумнівні авторитети.
— Як і Христос, — сказала я. — Принаймні так тоді іноді вважали.
Директорка не завважила очевидне: те, що цілком годилося для Христа, було недоречним для шістнадцятирічної дівчини.
— Ви не зовсім розумієте, — мовила вона, справді заламуючи руки. Я з цікавістю за цим спостерігала, бо ніколи раніше такого не бачила. — Одні вважають, що вона… що вона дотепна. Дехто так думає. Інші вважають її більшовичкою. Решта просто думає, що вона дивна. У будь-якому разі вона привертає нехорошу увагу.
Я почала розуміти, про що йдеться.
— Не думаю, що Лора прагне бути дотепною.
— Але ж так важко розрізнити! — Якусь мить ми дивились одна одній в очі через стіл і мовчали.
— У неї є прихильниці, розумієте, — сказала директорка з ноткою заздрощів. Почекавши, доки я це перетравлю, повела далі: — Постає також питання її пропусків. Я розумію, у неї проблеми зі здоров’ям, але…
— Які проблеми зі здоров’ям? — перепитала я. — З Лориним здоров’ям усе гаразд.
— Ну, я зробила таке припущення, зважаючи на всі ці візити до лікаря…
— Які ще візити до лікаря?
— Це не ви писали?
Директорка дістала стос аркушів. Я впізнала свій папір. Проглянула їх — я цього не писала, однак підпис там стояв мій.
— Зрозуміло, — мовила я, забираючи своє росомахове пальто й сумочку. — Я поговорю з Лорою. Дякую за ваш час.
Я потиснула їй кінчики пальців. Було абсолютно зрозуміло, що Лору зі школи доведеться забрати.
— Ми робили все, що могли, — сказала бідолашна жінка.
Вона ледь не плакала. Ще одна міс Різанина. Наймана робітниця, гарні наміри, але така ж неефективна. З Лорою не зрівняється.
Увечері, коли Річард спитав, як пройшла зустріч, я розповіла про Лорин згубний вплив на однокласниць. Він не розізлився, навпаки — потішився, майже захопився. Сказав, що в Лори є характер. Що трохи бунту — ознака чималої енергії. Він сам не любив школу й влаштовував учителям складні часи. Я не думала, що Лора саме цього хотіла, але промовчала.
Про підробку листів і «візити до лікаря» я теж промовчала: це як кота до голубів пустити. Дратувати вчителів — то одне, прогулювати — зовсім інше. Це вже порушення.
— Не треба було підроблювати мій почерк, — сказала я Лорі, коли ми лишилися наодинці.
— Річардів я не могла підробити. Він надто відрізняється. Твій був простіший.
— Почерк — особиста річ. Це все одно що крадіжка.
На мить вона стала збентежена.
— Вибач. Я просто позичила. Не думала, що ти будеш проти.
— Гадаю, немає сенсу питати, чому ти це робила?
— Я не просила відсилати мене до тієї школи, — сказала Лора. — Я їм подобалася не більше, ніж вони мені. Вони не сприймали мене серйозно. Вони взагалі несерйозні. Якби я там була весь час, я б справді стала хвора.
— Що ти робила, коли була не в школі? Куди ходила?
Я переживала, що вона могла зустрічатися з кимось, із чоловіком. Вона саме сягнула того віку.