— О, туди-сюди, — відповіла Лора. — Ходила до міста або ж сиділа в парках. Чи просто гуляла. Бачила тебе кілька разів, але ти мене не помічала. Здається, ти за покупками ходила.
Я відчула, як кров ударила в серце, і те стиснулось у грудях: паніка, наче мене стискає велетенська рука. Певно, я зблідла.
— Що таке? — спитала Лора. — Тобі недобре?
Того травня ми відпливли до Англії на «Беренґарії», тоді повернулися до Нью-Йорка на «Квін Мері», у його перше плавання. То був найбільший і найрозкішніший океанський лайнер із тих, що коли-небудь збудували, принаймні так писали в усіх брошурах. Річард казав, що то епохальна подія.
Вініфред поїхала з нами. Лора теж. Річард наполягав, що подорож піде їй на користь: вона здавалася виснаженою та кволою, була сама не своя після того, як так раптово покинула школу. Вона може чогось навчитися з подорожі, справді корисного для дівчини її віку. Зрештою, лишити її саму ми не можемо.
Люди не могли натішитися з «Квін Мері». Кожен дюйм було описано та сфотографовано, кожен дюйм прикрашено: вогнями, пластиковими панелями, колонами з канелюрами, візерунчатою кленовою оздобою, — усюди дорога обшивка. Утім лайнер перевалювався, як свиня, і палуби другого класу нависали над першим. Неможливо було прогулятися без того, щоб на тебе не витріщалася зграя бідних роззяв.
У перший день мене спіткала морська хвороба, але після того все було добре. Танцювали чимало. Я тоді вже вміла танцювати доволі непогано, хоч і не надто добре. («Ніколи нічого не роби дуже добре, — казала Вініфред. — Так буде видно, що ти стараєшся».) Танцювала не тільки з Річардом — ще з його знайомими в справах, яким він мене представляв. «Подбайте про Айріс за мене», — казав він і поплескував їх по руці. Іноді він танцював з іншими жінками, дружинами своїх знайомих. Іноді виходив покурити або пройтися палубою — так він казав. Я думала, що він насправді сидить десь і супиться чи розмірковує. Іноді я з годину його не бачила. Тоді він повертався, сідав за наш столик і дивився, як я непогано танцюю, а я думала, чи давно він там сидить.
Я вирішила, що Річард сердиться, бо ця подорож проходить не зовсім так, як він планував. Йому не вдалося зарезервувати столика на «Веранді Гриль», як хотів, він не зустрічався з людьми, яких прагнув зустріти. У своєму колі чоловік був великим цабе, але на «Квін Мері» — зовсім невеличким. Вініфред теж: її енергійність пропадала даремно. Я не раз бачила, як її перебивали жінки, до яких вона підсідала, і тоді вона поверталася до «нашої компанії» — як вона її називала, сподіваючись, що ніхто того не помітив.
Лора не танцювала. Вона не вміла, її це не цікавило, та й була надто юна для цього. Після вечері вона замикалась у своїй каюті, казала, що читає. На третій день подорожі за сніданком її очі були червоні й набряклі.
Я прийшла провідати її. Вона сиділа на шезлонзі на палубі, по шию загорнута в картатий плед, і спостерігала за грою в кільця. Я сіла поряд. Повз нас пройшла м’язиста молода жінка із сімома собаками, кожна на своєму повідці. На ній були короткі шорти, попри прохолодну погоду, ноги засмаглі.
— Я б могла мати таку роботу, — сказала Лора.
— Яку роботу?
— Вигулювати собак. Чужих собак. Я люблю собак.
— Їхніх власників ти б не любила.
— Так я й не гуляла б із власниками.
Вона була в темних окулярах, але тремтіла.
— Щось сталося? — спитала я.
— Ні.
— Ти наче змерзла. Здається, ти захворіла.
— Зі мною все гаразд. Не метушися.
— Це нормально, що я переживаю.
— Не треба. Мені шістнадцять. Я зрозумію, якщо захворію.
— Я обіцяла батькові подбати про тебе, — жорстко сказала я. — І матері теж.
— Дурна обіцянка.
— Безсумнівно. Але я була юна, нічого не розуміла. У юності завжди так.
Лора зняла окуляри, але на мене так і не подивилася.
— Я не винна в тому, що обіцяють інші, — сказала вона. — Батько скинув мене на тебе. Він ніколи не знав, що зі мною робити, з нами обома. Але тепер він помер, вони обоє померли, тож усе гаразд. Я тебе відпускаю. Ти вільна.
— Лоро, що сталося?
— Нічого, — відповіла вона. — Щоразу, як я хочу подумати, розібратись у чомусь, ти вирішуєш, що я хвора, і починаєш до мене чіплятися. Мене це страшенно бісить.
— Це нечесно, — заперечила я. — Я старалася, завжди намагалася зробити так, щоб ти мала змогу сумніватися. Я дала тобі все…
— Облишмо це, — мовила Лора. — Дивись, яка дурнувата гра! Цікаво, хто таке придумав?
Я списала все на старе горе: на жалобу за Авалоном і всім, що там сталося. Чи, може, вона досі сохне за Алексом Томасом? Треба було її розпитати, наполягти, але навряд чи навіть тоді вона розповіла б, що її насправді турбує.
Я найкраще, крім Лори, пам’ятаю з тієї подорожі крадіжки на всьому кораблі в день прибуття. Усе, на чому було написано «Квін Мері», де стояла монограма, опинялось у валізах чи сумочках — папір, срібло, рушники, мильниці, залізяччя — усе, що не прибили до підлоги. Дехто навіть відкручував дверні ручки, дзеркала, крани. Пасажири першого класу виявилися гіршими за інших, але ж багаті завжди були клептоманами.
Чим пояснювався цей грабунок? Сувенірами. Цим людям було потрібне щось, щоб пам’ятати себе. Дивна річ, це полювання на сувеніри. Тепер перетворюється на тоді, навіть поки воно все ще тепер. Ти не до кінця віриш у своє існування, тому крадеш доказ чи щось таке, що сприймаєш як доказ.
Я забрала собі попільничку.
Чоловік із палаючою головою
Учора я випила одну з виписаних лікарем пігулок. Заснула добре, однак бачила сон, не кращий за ті, які снилися мені без ліків.
Я стояла на причалі в Авалоні, зеленкувата розтріскана річкова крига дзвіночками дзеленчала навколо мене, але зимового пальта на мені не було, тільки бавовняна сукня з метеликами. І капелюшок із пластикових квітів палаючих кольорів, — помідорного, жахливого бузкового, — підсвічений зсередини крихітними лампочками.
«А мій де?» — спитала Лора голосом п’ятирічної. Я подивилася на неї, але ми були вже не дітьми, Лора стала стара, як я; її очі нагадували маленькі родзинки. То було жахливо, і я прокинулася.
Третя ранку. Я зачекала, поки моє серце припинить протестувати, тоді сповзла на перший поверх і нагріла собі молока. Я мала б знати, що не варто покладатися на пігулки. Забуття так дешево не купиш.
Утім я продовжую.
Зійшовши з «Квін Мері», наша родинна компанія провела три дні в Нью-Йорку. Річард мав там справи й сказав, що решта з нас можуть оглянути місто.
Лора не виявила бажання піти на виступ танцівниць із «Рокеттс» чи піднятися на статую Свободи або Емпайр-Стейт-Білдінг. За покупками йти теж не хотіла. Вона бажала тільки блукати вулицями й розглядати їх, принаймні так сказала, але Річард завважив, що одній це робити дуже вже небезпечно, тож я ходила з нею. Сестра не була жвавою й товариською, і це було справжнім полегшенням після Вініфред, яка вирішила поводитися настільки енергійно, наскільки це взагалі можливо.
Після того кілька тижнів у Торонто, поки Річард влаштовував справи. А тоді ми поїхали до Авалону. Річард сказав, що будемо там ходити під вітрилом. Його тон видавав справжні думки: це місце тільки для такого й годиться. І він готовий пожертвувати власним часом, щоб задовольнити наші примхи. Або, якщо висловитися м’якше, щоб порадувати мене, та й Лору теж.
Мені здавалося, що він бачив у Лорі загадку, яку тепер мусив розгадати. Іноді я ловила його погляд, спрямований на неї, — таким він дивився на газетні сторінки, присвячені біржовому ринку, шукаючи захвáт, ключ, ручку, клин, шлях усередину. Річард вважав, що все в житті має свій ключ чи ручку. Або це, або ціну. Він хотів підкорити Лору, хотів поставити їй ногу на шию, хоч легенько. Але Лорина шия була не така. Тож після кожної спроби нога лишалась у повітрі, наче в мисливця, який позує для знімка, на якому вбитий ведмідь кудись зник.