Як Лора це зробила? Без прямого протистояння: тоді вона вже уникала сутичок із ним. Вона просто відійшла, відвернулась і позбавила Річарда рівноваги. Він завжди тягнувся до неї, завжди хапав — і хапав тільки повітря.
Річардові хотілося її схвалення, навіть захоплення. Або ж просто вдячності. Чогось такого. З іншою дівчиною можна було б спробувати подарунки: перлове намисто, кашеміровий светр, те, чого хочуть шістнадцятирічні. Але він знав, що не варто марнувати такі речі на Лору.
Я думала, що все марно. Йому її не розкусити. І ціни вона не має, бо не хоче нічого з того, що в нього є. У поєдинку волі будь із ким я все одно поставила б на Лору. Вона була по-своєму вперта, наче віслюк.
Мені здавалося, вона має вхопитися за можливість провести час в Авалоні, — вона ж так не хотіла його залишати, — але коли план було озвучено, Лора лишилася байдужою. Вона не хотіла ні за що дякувати Річардові, чи так мені здавалося.
— Ну хоч із Ріні побачимося, — от і все, що вона сказала.
— Мені шкода, але Ріні більше на нас не працює, — відповів Річард. — Її попросили піти.
Коли це було? Давно. Місяць, кілька місяців? Річард вагався. Сказав, що це через чоловіка Ріні: він забагато пив. Через це ремонтні роботи не виконували в термін, який будь-яка розсудлива людина вважала б прийнятним і задовільним, і Річард не бачив сенсу платити гроші за ледарство й те, що можна назвати хіба непокорою.
— Він не хотів, щоб вона була там одночасно з нами, — сказала Лора. — Знав, що вона буде на нашому боці.
Ми гуляли першим поверхом Авалону. Здавалося, що будинок поменшав; меблі були накриті від пороху, чи то пак те, що лишилося від меблів: темніші огрядніші речі зникли, гадаю, за наказом Річарда. Я так і уявляла собі, як Вініфред каже, що хто ж погодиться жити із сервантом, прикрашеним такими недоладними, непереконливими лозами. Книжки в шкіряних обкладинках досі були в бібліотеці, але в мене виникло відчуття, що недовго їм лишилося бути тут. Портрети прем’єр-міністрів із дідусем Бенджаміном зникли: хтось (безсумнівно, Річард), певно, нарешті помітив їхні пастельні обличчя.
Колись в Авалоні панувала атмосфера стабільності, навіть непохитності — він був великою кремезною брилою серед струмка життя, не згодною рушити з місця ні для кого. Однак зараз він збентежено притиснув вуха, наче от-от розвалиться сам собою. Йому бракувало мужності на жодні претензії.
Вініфред сказала, що все таке запилене, що це деморалізує, і на кухні є миші (вона бачила послід) і лусочниці. Але пізніше того дня потягом мали приїхати Мерґатройди разом із парою інших, нових слуг, які додалися до нашого оточення, і тоді все стане просто блискуче, звісно ж (зі смішком сказала вона), за винятком самого човна, тобто «Водяної діви». Річард саме її оглядав. Човен мали змити й перефарбувати під керівництвом Ріні та Рона Гінкса, але це було однією з тих речей, які так і не відбулися. Вініфред не змогла зрозуміти, чого Річард хотів від цієї старої миски: якщо йому справді так кортіло ходити під вітрилом, то варто було затопити цього динозавра серед човнів і купити новий.
— Гадаю, Річард вважає, що він має сентиментальну цінність, — сказала я. — Тобто для нас із Лорою.
— І що, має? — спитала Вініфред зі своєю здивованою посмішкою.
— Ні, — відповіла Лора. — Чого б це? Батько ніколи нас не катав. Тільки Келлі Фіцсиммонс.
Ми тоді сиділи в їдальні. Принаймні довгий стіл залишився в ній. Мені було цікаво, що вирішить Річард, чи то пак Вініфред, щодо Трістана з Ізольдою та їхнього скляного старомодного кохання.
— Келлі Фіцсиммонс була на похороні, — мовила Лора. Ми з нею лишилися самі, Вініфред піднялася нагору, щоб, як вона казала, «відпочити для краси». Там клала ватні подушечки, змочені лосьйоном із ліщини, на очі, укривала обличчя дорогим зеленим мулом.
— Справді? Ти не казала.
— Забула. Ріні була неймовірно зла на неї.
— За те, що вона прийшла на похорон?
— За те, що вона не прийшла раніше. Ріні була дуже груба. Сказала, що щось вона припізнилася.
— Та вона ж ненавиділа Келлі! Терпіти не могла, коли та в нас залишалася! Вважала її хвойдою!
— Гадаю, для Ріні вона була недостатньо хвойдою. Лінувалася й не довела справу до кінця.
— Лінувалася бути хвойдою?
— Ну, Ріні думала, що їй не варто було відступати. Принаймні вона могла бути поряд із батьком у такі важкі для нього часи. Відволікати його.
— Це все Ріні сказала?
— Не зовсім, але було ясно, що вона має на увазі.
— І що Келлі?
— Вдала, наче не зрозуміла. А тоді робила все те, що роблять на похоронах. Плакала та брехала.
— Брехала?
— Казала, що, навіть якщо вони з батьком не завжди погоджувалися щодо політики, він був хорошою, хорошою людиною. Ріні на це сказала: «Щодо політики, щоб тебе…», — але в неї за спиною.
— Думаю, він намагався, — сказала я. — Бути хорошим.
— Що ж, не надто намагався, — відповіла Лора. — Пам’ятаєш, як він говорив? Що ми «лишилися в нього на руках», наче якийсь бруд.
— Він старався, як міг, — заперечила я.
— Пам’ятаєш те Різдво, коли він убрався Санта Клаусом? Ще до материної смерті. Мені тоді тільки виповнилося п’ять.
— Так, я саме про це. Він старався.
— Терпіти це не могла, — сказала Лора. — Завжди ненавиділа такі сюрпризи.
Нам сказали зачекати в гардеробній. Подвійні двері, які вели до залу, були закриті завісами, і ми не бачили, що відбувається у квадратному, старовинного стилю залі з каміном — саме там ставили ялинку. Ми гніздувалися на канапі в гардеробній, за якою було довгасте дзеркало. На вішаку висіли пальта — батькові, материні, над ними капелюхи: її — з великими пір’їнами, його — з маленькими. Пахло гумаками, свіжою сосновою смолою, і кедром від гірлянд, накручених на перила головних сходів, і воском із теплої підлоги, бо опалення було ввімкнуте: радіатори клацали й шипіли. З-під підвіконня тягнуло холодом і безжальним освіжаючим запахом снігу.
У кімнаті була одна верхня лампа з жовтим шовковим абажуром. Я бачила наші відображення в скляних дверях — оксамитові сукні глибокого синього кольору, з мереживними комірцями, білі обличчя, світле волосся з проділом посередині, бліді руки, складені на колінах. Білі шкарпетки, чорні лаковані черевички. Нас навчили сидіти, перехрещуючи ноги в щиколотках, тільки не в колінах, саме так ми й сиділи. Дзеркало здіймалося за нами, наче скляна бульбашка з наших маківок. Я чула власне дихання, вдих-видих: звуки очікування. Здавалося, що то дихає хтось інший — великий, невидимий, схований серед пальт, які приглушують звуки.
Раптом подвійні двері розчинилися. На порозі височів чоловік у червоному, червоний велетень. За ним нічна темрява й спалахи вогню. Його обличчя вкривав білий дим. Голова палала. Він схилився вперед, простягнувши до нас руки. З його рота вилетіло чи то совине гукання, чи то крик.
Я злякалася на мить, але була вже достатньо доросла, щоб зрозуміти, що це має бути. То мав бути сміх. Усього лише батько прикидається Санта Клаусом, і він не горить — то всього лише різдвяна ялинка за його спиною, усього лише вінок зі свічками за головою. На ньому був червоний парчевий халат, одягнений задом наперед, і борода з вати.
Мати казала, що він ніколи не усвідомлював власної сили, не розумів, який він великий порівняно з іншими. Він не знав, яким страшним здавався. Лору він безперечно лякав.
— Ти все кричала й кричала, — сказала я тепер. — Не розуміла, що він просто прикидається.
— Було ще гірше, — відповіла Лора. — Я думала, що він прикидається весь інший час.
— Що ти маєш на увазі?
— Що він насправді такий, — терпляче пояснила сестра. — Що він горів усередині. Увесь час.