Річард чимало говорив телефоном, міжміські дзвінки, або ж їхав на день у Торонто. Решту часу вовтузився з «Водяною дівою», наглядав за ремонтом. Він сказав, що поставив собі мету спустити цю штуку на воду, перш ніж ми звідси поїдемо.
Чоловікові щоранку привозили газети.
— В Іспанії громадянська війна, — якось сказав він за обідом. — Що ж, цього давно слід було очікувати.
— Як неприємно, — зауважила Вініфред.
— Не для нас, — відповів їй брат. — Якщо будемо триматися осторонь. Нехай комуністи й нацисти повбивають одне одного — вони от-от зіштовхнуться.
Лора пропустила обід. Була на причалі сама з горнятком кави. Вона часто туди ходила, і я через це нервувалася. Вона лягала на причал, опускала одну руку у воду, наче щось упустила й шукала на дні. Утім вода була надто темна — у такій нічого не побачиш. Тільки дрібна риба срібно проблискувала час від часу, метка, як пальці кишенькового злодія.
— І все одно, — сказала Вінфіред. — Краще б цього не було. Дуже нерадісно.
— Хороша війна нам не завадить, — відповів їй Річард. — Може, трохи підбадьорить, покладе кінець Депресії. Я знаю кількох людей, які саме на це розраховують. Дехто чимало на цьому заробить.
Мені ніколи нічого не говорили про фінансове становище Річарда, але згодом я зрозуміла з різних ознак і натяків, що грошей у нього було не так багато, як я раніше думала. Чи вже не було. Відновлення Авалону було призупинено, — відкладено, — бо Річард не хотів витрачати більше грошей. Так сказала Ріні.
— Чому вони зароблять? — спитала я. Відповідь була мені чудово відома, але я призвичаїлася ставити наївні запитання, тільки щоб побачити, що ж на це скажуть Річард із Вініфред. Їхня дуже своєрідна мораль, що застосовувалася майже до всіх сфер життя, не припиняла мене дивувати.
— Бо таке життя, — коротко сказала Вініфред. — До речі, вашого друга заарештували.
— Якого друга? — надто швидко перепитала я.
— Ту жінку, Каллісту. Колишню коханку вашого батька. Ту, яка вважає себе художницею.
Мені не сподобався її тон, але я не знала, як їй протистояти.
— Вона дуже добре до нас ставилася, коли ми були малі, — сказала я.
— Звісно ж, як іще?
— Вона мені подобалася, — провадила я.
— Безсумнівно. Вона вийшла зі мною на зв’язок кілька місяців тому, намагалася впарити якусь страшну картину, чи фреску, чи ще щось — купка огидних жінок у робочих комбінезонах. Не всі захочуть повісити таке в їдальні.
— Чому її заарештували?
— Червоний загін, щось таке — якесь збіговисько радикалів. Вона телефонувала сюди, просто казилася. Хотіла говорити з тобою. Я вирішила тебе в це не вплутувати, тож Річард поїхав у місто й визволив її.
— Для чого йому це робити? — спитала я. — Він її ледве знав.
— О, виключно з доброти душевної, — солодко посміхнулася Вініфред. — Хоча він завжди казав, що від таких людей більше клопоту за ґратами аніж поза ними, правда ж, Річарде? Вони постійно виють у пресі. Справедливість туди, справедливість сюди. Може, він зробив послугу прем’єр-міністрові.
— Є ще кава? — запитав Річард.
Це була пропозиція Вініфред змінити тему, але вона продовжувала:
— Можливо, він відчув, що має це зробити заради вашої родини. Гадаю, її можна вважати родинним спадком, як стару вазу, яку передають з одних рук до інших.
— Я піду до Лори на причал, — сказала я. — День такий гарний.
Під час моєї розмови з Вініфред Річард читав газету, але зараз швидко підняв очі.
— Ні. Лишися тут. Ти надто її опікаєш. Облиш її, і вона переживе.
— Що переживе? — запитала я.
— Те, що її гризе, — відповів Річард.
Він повернувся, щоб подивитися на неї крізь вікно, і я вперше помітила, що волосся на його потилиці порідшало й там було видно пляму рожевої шкіри. Скоро він матиме тонзуру.
— Наступного літа поїдемо до Мускоки, — сказала Вініфред. — Не можу сказати, що цей експеримент із відпочинком був дуже успішним.
Ближче до від’їзду я вирішила сходити на горище. Почекала, доки Річард буде зайнятий телефонною розмовою, а Вініфред умоститься в шезлонгу на вузькій піщаній смузі, накривши очі вологою серветкою. Тоді відчинила двері на сходи до горища, зачинила їх за собою й піднялася якомога тихіше.
Лора вже була там, сиділа на одній із кедрових скринь. Вона відчинила вікно — добре, бо інакше ми задихнулися б. У повітрі стояв мускусний запах старої тканини й мишачого посліду.
Лора повільно повернула голову. Я її не злякала.
— Привіт, — мовила вона. — Тут живуть кажани.
— Я не здивована, — відповіла я. Біля неї стояв великий паперовий пакунок. — Що в тебе тут?
Вона почала діставати всілякі дрібниці, мотлох. Срібний бабусин чайник, три порцелянові горнятка з блюдечками, дрезденські, розмальовані вручну. Кілька ложок із монограмами. Щипці для горіхів у формі алігатора, самотню запонку з перлиною, черепаховий гребінець, якому бракувало зубців, поламану срібну запальничку, маленьку карафку для оцту.
— Що ти з цим усім робиш? — спитала я. — Це не можна забрати в Торонто.
— Я це ховаю. Вони не можуть накласти руки на все.
— Хто?
— Річард із Вініфред. Вони просто повикидають усе це, я чула, як вони говорять про нікчемне сміття. Урешті вони все зметуть. От я й хочу хоч кілька речей зберегти для нас. Залишу в одній зі скринь. Там вони будуть у безпеці, і ми знатимемо де.
— Що, як вони помітять? — спитала я.
— Не помітять. Там немає нічого цінного. Дивися, — сказала Лора. — Наші старі зошити. Вони так і лежали тут, де ми їх лишили. Пам’ятаєш, коли ми їх сюди принесли? Для нього.
У Лори Алекс Томас ніколи не мав імені: тільки він, його, йому. Я довго думала, що вона від нього відмовилася, чи від своїх мрій про нього, але тепер було зрозуміло, що це не так.
— Аж не віриться, що ми це робили, — мовила я. — Ховали його тут, і нас не викрили.
— Ми ж були обережні, — сказала Лора. На мить задумалася, усміхнулася. — Ти ж не вірила мені щодо містера Ерскіна, правда?
Гадаю, треба було мені просто збрехати. Натомість я пішла на компроміс.
— Мені він не подобався. Бридкий був, — сказала я.
— А от Ріні повірила. Як думаєш, де він?
— Містер Ерскін?
— Ти знаєш хто. — Лора знову замовкла й подивилась у вікно. — Твоє фото досі в тебе?
— Лоро, не варто тобі про нього думати, — сказала я. — Навряд чи він повернеться. Це малоймовірно.
— Чому? Думаєш, він помер?
— Чого йому помирати? Не думаю, що помер. Просто, певно, поїхав деінде.
— Усе одно вони його не спіймали, бо ж ми про це почули б. Газети писали б, — закінчила Лора. Зібрала старі зошити й поклала в пакунок.
Ми були в Авалоні довше, ніж я думала, і точно довше, ніж мені хотілося: тут я почувалася стисненою, замкнутою, нездатною поворухнутися.
У день напередодні від’їзду я вийшла снідати, а Річарда не було, тільки Вініфред, яка їла яйце.
— Ти пропустила великий запуск, — мовила вона.
— Який запуск?
Вона махнула рукою на вид, який відкривався перед нами: з одного боку Лувето, з іншого — Жог. Я зі здивуванням побачила Лору на «Водяній діві», яка пливла вниз рікою. Сестра сиділа попереду, наче фігура на носу корабля, спиною до нас. Річард кермував. На ньому був якийсь жахливий білий кашкет моряка.