— Ну хоч не потонули, — кислувато сказала Вініфред.
— А ти не захотіла? — спитала я.
— Та щось не дуже.
У неї був дивний голос, з нотками ревнощів: вона так любила бути першою в усіх Річардових проектах.
Я відчула полегшення. Може, тепер Лора трохи розслабиться, зупинить свою кампанію глибокого замороження. Може, почне ставитися до Річарда, як до людини, а не до істоти, яка щойно виповзла з-під якогось каменя. Моє життя це точно полегшило б — так я думала. Атмосфера стала б приємнішою.
Однак не стала. Навпаки, напруження тільки зросло, хоч і навиворіт: тепер Річард виходив із кімнати, коли до неї заходила Лора. Здавалося, що він її ледь не боявся.
— Що ти сказала Річардові? — спитала я якось увечері, коли ми всі повернулися до Торонто.
— Ти про що?
— Того дня, коли ти плавала з ним на «Водяній діві».
— Я нічого йому не казала, — відповіла Лора. — Чого б мені це робити?
— Не знаю.
— Я ніколи йому нічого не кажу, — мовила вона. — Мені нічого сказати.
Каштан
Я озираюся на написане й розумію, що це неправильно. Не через те, що я написала, а через те, що оминула. Пропущене теж має свою присутність, наче відсутність світла.
Звісно ж, ви хочете правди. Хочете, щоб я склала два і два. Утім два і два зовсім необов’язково дадуть істину. Два і два — це голос за вікном. Два і два — це вітер. Жива пташка — не те саме, що її підписані кістки.
Учора вночі я різко прокинулася, серце калатало. За вікном щось дзеленчало, хтось кидав камінці в шибку. Я вилізла з ліжка, пробралася до вікна, підняла раму й визирнула надвір. Окулярів не мала, але бачила непогано. Місяць був майже повний, укритий павутинням старих шрамів, а під ним ніжним оранжевим сяяли вуличні ліхтарі. Піді мною був тротуар із латками темряви, який частково закривав каштан у дворі.
Я знала, що цього каштана тут бути не може: він належав іншому місцю, за сотню миль звідси, і мав рости перед будинком, де ми колись жили з Річардом. І все одно воно було тут — це дерево, яке розкинуло товсту тверду сітку гілок, де схожі на метеликів білі квіти злегка мерехтіли.
Знову пролунав дзенькіт. Я побачила темну зігнуту фігуру: чоловік рився в смітниках, перебирав винні пляшки, відчайдушно сподіваючись, що в одній із них могло щось залишитися. Вуличний п’яниця, якого штовхали до цього порожнеча й спрага. Він рухався обережно, стримано, наче не полював, а шпигував, просіював моє сміття, шукаючи докази проти мене.
Тоді він випрямився, відійшов убік, на більш освітлене місце, і подивився вгору. Я бачила темні брови, запалі очниці, білий рубець усмішки на темному овалі обличчя. Під горлом була загострена бліда пляма — сорочка. Він підніс руку, махнув убік. Помах, чи привітання, чи прощання.
Тепер він ішов геть, і я не могла його покликати. Він знав, що я не могла. І зник.
Я відчула, як серце стиснулося. «Ні, ні, ні, ні», — пролунав голос. Моїм обличчям бігли сльози.
Але я сказала це вголос. Надто голосно, бо прокинувся Річард. Тепер він стояв поряд зі мною. І збирався покласти руку на мою шию.
Тільки тоді я насправді прокинулася. Лежала з мокрим обличчям, розплющеними очима й дивилась у сіру порожнечу стелі, чекала, доки серце трохи вповільниться. Я тепер нечасто плачу, коли не сплю; хіба що кілька сльозинок час від часу. Дивно усвідомити, що я це таки робила.
Коли ти молодий, то думаєш, що все навколо одноразове. Ідеш від нині до нині, мнеш час у своїх руках, викидаєш його. Ти своє власне авто для перегонів. Думаєш, що можеш позбутися і речей, і людей, лишити їх позаду. Ще не знаєш про звичку, яку вони мають, — повертатися.
У снах час заморожений. Ти не можеш утекти від того, де був.
Щось і справді дзеленчало. Я вибралася з ліжка, з мого справжнього вузького ліжка, підійшла до вікна. Двійко єнотів копирсалися в сусідському смітнику на тому боці дороги, перевертали пляшки й банки. Сміттярі на звалищі, як удома. Вони глянули на мене, пильні, не злякані, і маленькі маски крадіїв чорніли в місячному світлі на їхніх писках.
«Хай вам щастить, — подумала я. — Беріть, що можете, поки можете. Кому яка різниця, чи вам це належить? Тільки не піймайтеся.
Я повернулася до своєї постелі й лежала у важкій темряві, дослухаючись до дихання, якого — я знала — тут не було.
Х
Сліпий убивця: Зенорські люди-ящери
Вона неспокійна вже кілька тижнів. Іде до найближчої крамнички, купує пилочку для нігтів або манікюрну паличку — якусь дрібницю, тоді проходить повз стійку з журналами, не торкається їх, обережна, щоб ніхто не побачив, як вона на них дивиться. Переглядає назви, шукає його ім’я — одне з його імен. Вона знає їх усі чи майже всі, бо отримувала готівку за його чеками.
Дивовижні історії. Фантастичні оповіді. Приголомшливо. Вона продивляється все.
Нарешті бачить щось. Це має бути воно: «Люди-ящери із Зенора. Перший захопливий епізод із хроніки Зікронських воєн». На обкладинці білявка у вбранні псевдовавилонського стилю: біла сукня, тісно стягнута під неправдоподібними грудьми золотим поясом, на шиї велике намисто з лазуритів, із голови проростає срібний півмісяць. Вологі вуста розкриті, очі величезні, її схопили дві істоти з пазурами на трьох пальцях і вертикальними зіницями в очах. На них немає нічого, крім червоних шортів. Обличчя — сплющені диски, шкіра вкрита лускою, сірою, із зеленкувато-блакитним відтінком. Вони блищать, наче политі олією, під цією сіро-блакитною лускою надуваються й переливаються неабиякі м’язи. Зуби в безгубих ротах численні, гострі, наче голки.
Вона б усюди їх упізнала.
Як можна отримати примірник? Тут не купиш: її впізнають. Не можна давати привід для пліток своєю дивною поведінкою, будь-яким дивацтвом. Вийшовши за покупками наступного разу, вона робить коло, заходить на вокзал, знаходить журнал у газетному кіоску. Одна тонка монетка; вона платить, не знімаючи рукавичок, швидко згортає журнал, ховає в сумочці. Продавець дивно дивиться на неї, утім із чоловіками це буває.
Сидячи в таксі на протилежному боці, вона притискає журнал до себе, проносить угору й замикається з ним у ванній. Вона знає: руки тремтітимуть, коли вона гортатиме сторінки. Такі журнали читають волоцюги в товарних вагонах чи школярі з ліхтариком під ковдрою. Сторожі на фабриках уночі, щоб не заснути; комівояжери в готелях після безплідного дня, знявши краватку, розстебнувши сорочку, задерши ноги й наливши віскі в склянку для зубної щітки. Поліцейські в спокійний вечір. Ніхто з них не побачить повідомлення, яке має бути сховане десь тут між рядків, повідомлення, призначеного тільки для неї.
Папір такий м’який, що ледь не розлазиться в руках.
Тут, у цій ванній за замкненими дверима, на її колінах розкинувся Сак’єль-Норн, місто тисячі розкошів, з його богами, звичаями, дивовижними килимами, змученими дітьми-рабами, дівами, яких принесуть у жертву. З його сімома морями, п’ятьма місяцями, трьома сонцями; західними горами та їхніми похмурими гробницями, поміж яких завивають вовки й блукають прекрасні не-мертві жінки. Простягає свої мацаки переворот у палаці, Король вичікує, розмірковуючи про сили, які протистоять йому; Верховна Жриця збирає хабарі.
Ось ніч перед жертвоприношенням; обрана діва чекає на своєму смертному ложі. Але де ж сліпий убивця? Що стало з ним і його любов’ю до цієї невинної дівчини? Вона вирішує, що цю частину він лишив на потім.
Тоді, раніше, ніж вона очікувала, нападають безжальні варвари під проводом свого маніакального вождя. Але щойно вони пройшли у ворота міста, на них чекає несподіванка: три космічні кораблі приземляються на рівнині зі східного боку. За формою вони нагадують смажені яйця чи розрізаний навпіл Сатурн і походять із Зенора. Звідти вириваються люди-ящери, граючи сірими м’язами, у металевих плавках і з передовою зброєю. У них є променеві пістолети, електричні ласо, одномісні винищувачі. Усі можливі новомодні штучки.