— Ось, — він простягнув їй круглий значок із її зображенням, що майже стерлося.
Вона подивилася — з осторогою, не торкаючись значка. Підвела на Дима карі, круглі, дуже розгублені очі:
— Так… Але чому…
— Він урятував мені життя, — пояснив Дим. — Життя, розум… там.
— Я рада, — пробурмотіла вона. — Але… у цьому немає моєї заслуги.
Якийсь час вони мовчали; він розглядав її, а вона відверто мучилася. Не знала, що йому сказати, і соромилася вигнати його.
— Чому ви не йдете з усіма? — запитав нарешті Дим.
— Бо я не хочу, — пошепки відповіла дівчина.
Помовчали знову.
— Ви, напевно, гарна співачка, — сказав Дим. — Шкода, що я ніколи не чув, як ви співаєте.
— Тепер вже і не почуєте, — сказала дівчина, відводячи очі. — Я більше не співаю.
— Записок Арті-Польового не збереглося, — сказала сухорлява бабуся, вдова великого винахідника. — Те, що кажете ви, на мій погляд — велике блюзнірство… Арті був чесною людиною і чудовим ученим. Тепер таких немає… Я впевнена, що Арті винайшов маячки, а не знайшов ідею в старих джерелах. Але в мене немає доказів.
— Спасибі, — сказав Дим. — Пробачте.
Бабуся залишилася одна у величезному, на сто чоловік будинку. Колись сімейство Полів було чисельним і славним; тепер бабуся залишилася одна. Хтось загинув, хтось біг у степу, хтось пішов з караваном до Хазяїв.
Дим вийшов на вулицю і довго дивився в жовтувате, затягнуте гаром небо. Десь горів степ: чи то випадково загублений смолоскип, чи жест розпачу — гинути, то усім…
Він пішов, непомітно залишивши на бабусиному столі півпайка брикетної трави.
Глибокою осінню на дахах, у палісадниках і під парканами піднялася бліда, здивована, сильно запізніла трава. Кожне стебло зривали губами і довго катали язиком.
На обдертих афішних тумбах подекуди збереглися плакати з географічними картами. Дорога через степ, дорога через ліс, тричі розсекречена дорога до Хазяїв.
Дим пережив два замахи — одного разу йому на голову кинули цеглу. Другого — підсипали отруту до бочки з дощовою водою; збережений чи то чортом, чи то примарою проклятого Лідера, Дим обидва рази успішно вижив.
Утім, в тому, що корені обидвох замахів — у спустілому тепер Високому домі, Дим не сумнівався ні на стебло. «їм миліша влада» — так, здається, говорив хтось Гайовий, староста вільного селища.
Вовки іноді забредали на вулиці — але незабаром ішли геть. Поки не час; прийде зима — отоді за упертюхів, які не побажали обрати собі шлях порятунку, візьмуться і холоднеча, і голод, і вовки…
Умерла вдова Арті-Польового. Дим допомагав її ховати.
Кілька разів він навідувався до Лани-Гайової, яка була Дівою-Донною, носив їжу їй та матері; йому все більше здавалося, що Лана радіє його приходу, і зовсім не через гостинці. Шерсть його відросла повністю — зовсім біла, без димчатого відтінку, за який він отримав своє ім’я; він завів звичку щодня розчісуватися, відшукав у шафі грудку ароматичної смоли і подовгу жував її перед кожним візитом до Лани.
Одного разу, нажувавшись смоли, він прийшов без попередження і застав у будинку Гайових молодого хлопця, майже підлітка, худого, похмурого, збентеженого і настороженого одночасно.
— Познайомтеся, — промурмотіла Лана, — це Люк…
Дим вибачився і за кілька хвилин пішов.
Тепер у нього було заняття — він шукав скарби. Виявилося, багато жителів ще в перші дні навали приховали дещо про запас, а потім у метушні втечі забули.
Дим навідувався на спорожнілі двори і дуже уважно, крок за кроком, вивчав землю і підлогу в пошуках схованок. Траплялися шухляди з консервами, засипані льохи з овочами, мішки з зерном і борошном. Щоразу Дим ділив здобуток на рівні частини і методично, будинок за будинком, відвідував нових і старих знайомих.
До його стукоту в двері — два повільних, два швидких — звикли. Почувши його кроки, підхоплювалися серед ночі; в Дима з’явилося безліч щирих друзів, більш ніж за все його життя. Він не мав ілюзій щодо цієї дружби; багато хто взяв із нього приклад і зайнявся пошуком скарбів, і незабаром Дим став натикатися на сліди кимось розграбованих схованок.
Запаси спустілого міста підходили до кінця. Тепер їли солому з матраців.
З кожним днем холоднішало; щовечора Дим розпалював на площі багаття, благо палива — дерев’яного мотлоху — вистачало. І вони тяглися до багаття як нічні метелики — останні городяни, які не побажали жити вільною отарою у степу, які не захотіли перебратися під захист Хазяїв.