— Перший гріх наших предків, — говорив старий, кутаючись у полотно. — Ми — не просто нащадки стадних тварин… Ми — нащадки тих, хто пішли за Лідером. І, отже, довірили лідеру своє життя і долю. Переклали на нього відповідальність…
Старого ніхто не слухав. Вони сиділи пліч-о-пліч — втікали від самотності у своїх порожніх і просторих будинках. Вони не потребували оратора, вони не збиралися поплескувати в такт чиїйсь пісні; Дим дивився крізь багаття на Лану-Гайову, яка тримала за руку худого похмурого Люка, і намагався уявити, що б відповіли ці двоє його колишній дружині, якби вона (великий Лідере, він забув її ім’я!) надумала розповісти їм про любов і волю. Про дружні великі родини, де любов міцніє пропорційно до числа чоловіків…
І ще він думав про те, що стадним тваринам не потрібний, протипоказаний розум. Бо носій розуму — самотній; бо отара в душі обов’язково вступить у двобій із бажанням мислити, і, незалежно від того, що переможе, носій цього двобою буде нещасний.
І ще він радів, що нарешті не повинен щодня, щогодини висмикувати себе зі стада, протиставляти себе стаду; що нарешті можна просто сидіти разом із усіма і робити те ж, що роблять усі.
Дивитися у вогонь.
Одного разу вранці він пішов поблукати промисловими районами — йому довелося примусити себе. Він говорив собі, що там, серед високих мертвих корпусів, може знайтися новий резерв продовольства — але подорож заводськими вуличками була для нього такою ж тяжкою, як прогулянка цвинтарем.
Він так і не дійшов до фабричного комплексу, до лісу труб, що вже давно не димлять. Безцільно забрів до інженерної школи, заглянув послідовно до бібліотеки, спортзалу, класів, ніде не знайшов нічого, крім павутини і пилу запустіння. Вже зібрався йти, відкрив двері великої лабораторії — і за найближчим столиком побачив згорблену фігуру худого похмурого Люка.
— Привіт, — сказав просто тому, що мовчки прикрити двері було б нерозумно і неввічливо.
Люк дивився так, начебто його піймали за зломом сейфа.
— Я тобі не заважатиму, — запитав чи завірив Дим.
— …А виглядаєш ти набагато молодше, — помітив Дим.
— Так, я раніше пішов до армії, щоб швидше піти до інженерної школи, — сказав Люк. — Коли служив на кордоні, був техніком маячків. Тому відразу і прийняли… на захисні технології. Шкода, не встиг отримати диплом… утім, тему мені ще перед навалою зарізали.
У лабораторії пахло їдко і неприємно, але чомусь цей кепський запах нагадував про життя. Про справжнє життя. Яке здається нескінченним.
— А я все про вас знаю, — сказав Люк, і Дим посміхнувся його самовпевненості:
— Так уже й усе?
— Я знаю, що ви були в Хазяїв, — сказав Люк пошепки. — Що вас… обстригли, і ви врятувалися тільки випадково, через той значок… Я їх ненавидів, ці значки. Коли бачив їх на комусь, просто зривати був готовий…
— Ревнував?
— Напевно, — сказав, подумавши, Люк. — Усі говорили, що я шанувальник Лани. А я її вже тоді любив.
Люк ходив уздовж стелажів з ганчіркою. Ретельно витирав пил, якого тут було не так уже багато.
— Я б побоявся йти до Хазяїв, — сказав Люк, споліскуючи ганчірку в бляшаному цебрі.
— Вони зовсім не такі страшні, — сказав Дим.
— Звідкіля ви знаєте, чи страшні вони? Адже ви так і не зуміли їх зрозуміти?
— Так, — сказав Дим. — Ми говоримо майже на одній мові й навіть послуговуємося однаковими буквами… Але зрозуміти один одного ми не зможемо. Ніколи.
— Чому ж ви звеліли всім іти туди, до них? — запитав Люк з підозрою.
— Я нікому нічого не велів… Я розповів усе, що знав. Вони вибрали самі. Як колись вибрав Лідер…
— Ви вірите у цю історію про Лідера?
— Вірю, — серйозно відгукнувся Дим. — Мені здається, усе було саме так.
Люк закінчив наводити порядок на робочому столі. Витер руки ганчірочкою — обривком білого колись халата:
— А чому ви не залишилися в Хазяїв? Адже там можна жити, і жити непогано?
— Я не можу без стада, — сказав Дим з відразою.
— Може, це не завжди погано, — пошепки промовив Люк.
Руки його давно були сухими, але він досі м’яв і мучив нещасну ганчірочку. Летіли білі клапті.
— А яку тему диплома тобі зарізали? — запитав Дим.
Ганчірочка трісла; Люк опам’ятався. Обережно поклав у цебро обидві кошлаті половинки:
— Та так… Я розробляв альтернативу… маячкам.
— Розробив? — швидко запитав Дим.
Люк помовчав. Відвів очі: