Одного холодного ранку — на білій шерсті Дима лежав товстий шар інею — сусіди ліворуч не відповіли.
На світанку Дим вийшов на вулицю — і відразу побачив вовчі сліди.
…Перед будинком уже стояли двоє хлопців із двору навпроти. Тупцювали, втягнувши голови в плечі, не зважувалися ввійти. Сніг перед будинком був утоптаний вовчими лапами, і входити, власне, було вже не потрібно.
Дим увійшов.
— Я нічого не залишив після себе, — сказав старий. — Чуєш, Димку… я міг би написати… щось на кшталт мемуарів. Тепер мені здається, що я багато знав, ще більше розумів і зміг пояснити б…
— Так, — сказав Дим.
Старий умирав. У цьому не було сумніву; Диму здавалося, що треба помовчати, про щось подумати, але старий не замовкав ні на хвилину.
— Димку… Ти зрадив справу Лідера. І це правильно, ти — молодчина… А, може, ніякого Лідера й не було? Тепер ніхто ніколи не довідається…
Він раптом притих. Очі його дивно змінилися.
— Я розумію тебе, хлопче, — не своїм, деренчливим, а низьким і глибоким голосом сказав раптом старий. — Тобі не хочеться бути таким, як усі… Але подумай… окрім того, що тебе виключать зі школи, виженуть із міста… крім того, ким були б ми, якби кожен…
Це були його останні слова.
Причаївшись на даху, Дим дивився на вовків.
Вовків було п’ятеро, і вони давно не їли. Легка здобич скінчилася; вовки протоптали круглу стежину навколо Димового будинку, але проникнути досередини не могли.
Дим дивився, тамуючи в собі дрижаки. Відчуття було кепське — востаннє Дима трусило напередодні стрижки.
Він бачив, як на п’яти старому, із рваним вухом ватажкові наступає молодий самовпевнений самець. Він бачив, що конфлікт зрів; так вийшло, що саме Диму довелось стати свідком розв’язки.
Вони зчепилися на старій клумбі, там, де давно — тисячу років тому! — мама Дима висаджувала гіркі запашні квіти. На міській вулиці, у палісаднику, билися на смерть сірі людожери; старий ватажок знав, що шансів у нього небагато, а молодий самець був сильний, але самовпевнений.
Три вовчиці сиділи на хвостах і дивилися, не виявляючи ознак хвилювання.
Молодий самець здох із гримасою подиву на морді — йому, напевно, здавалося, що це несправедливо. Що старість повинна покірно поступитися місцем агресивній молодості; слиняві жовті ікла, які зімкнулися на шиї в молодого, наочно доводили перевагу мудрості й досвіду.
Ватажок відступив на крок від подоланого супротивника — і упав на сніг, стікаючи кров’ю з розідраного боку.
Тоді вовчиці одночасно встали.
Напевно, вони були голодні — зжерли обох, не надаючи особливих переваг ні молодому, ні досвідченому м’ясу.
— Диме! Диме!!
Він прокинувся від того, що хтось гупав у двері знадвору. Глянув у щілину — темно; невже він проспав ранок? Невже хтось насмілився пройтися вулицями у темряві?
— Диме! Відчиніть… Швидше…
Він відімкнув засув. Двері відчинилися з темряви в темряву; у застояне повітря кімнати ринула крижана і свіжа ніч.
Увірвавшись до будинку, гість ледь не збив хазяїна на землю. Дим здогадався, що це був Люк тільки по голосу і запаху.
— Щось із Ланою?!
— Ні, — видихнув Люк. — Усе гаразд… Диме, — і Люк заплакав.
Дим узяв його за барки, струснув так, що тільки зуби в темряві клацнули:
— Що сталося, кажи!
— Я зрозумів, — прошепотів Люк крізь сльози. — Я знаю… Я знаю, як треба. Я здогадався. Сам.
— Потім ми все відновимо, — сказав Люк, ніби вибачаючись за розгром, який панував у лабораторії. — Згодом… У нас буде багато часу. Багато часу, багато їжі… І жодного вовка. Уявляєш, як ми житимемо?
Лана усміхалася під багатошаровою марлевою пов’язкою.
Дим одну за одною відкривав темні ампули, забруднені зсередини блідо-зеленуватою пудрою. Обережно висипав вміст у мідну посудину, за металом і формою схожу на дзвіночок.
— Оце у нас буде життя! — захоплено говорив Люк, розминаючи желатинові коржі. — Я, напевно, буду професором. Уявляєш? Уявляєш, що вони заспівають, коли довідаються…
І він засміявся крізь марлю.
— А для нас… це точно безпечно? — неголосно запитала Лана.
— Великий Лідере! Ну я ж тобі пояснював! Окрім того, я на собі раз сто перевірив…
— Ти перевіряв на собі? — ще тихіше запитала Лана, і в її голосі звучав такий жах, що Люк знітився.