— Ну… на собі я остаточний склад перевірив. А доти пробував на цих, лабораторних…
Лана стояла, ніби перед вовком — такий жах, така туга були в її очах.
— І як? — запитав по паузі Дим.
Люк зітхнув:
— Але ж… зовсім без похибок не виходить. Шлях пізнання — шлях помилок…
І винувато обійняв Лану, а та, грубо вирвавшись, стягнувши з обличчя пов’язку, кинулась геть. Люк чимдуж шугонув за нею, а Дим, акуратно підібравши з підлоги білий клаптик тканини, зрозумів, що посміхається, і в посмішці цій немає радості, але немає і злості, й почуття, яке володіє ним у цю хвилину, називається гострою сумною заздрістю.
— Все, — крикнула з даху Лана. — Йдіть!
— Пробач, — сказав Дим, дивлячись у розтоптаний мокрий сніг.
Він не міг себе змусити подивитися заручнику в очі — своєму невдачливому двоюрідному братові, стадній тварині, яка здатна, однак, повною мірою відчути жах смерті.
До чавунної огорожі був прив’язаний в’язень лабораторії, єдиний, який вижив. Уперше за багато тижнів він наївся донесхочу — наковтався брикетної трави впереміш із позбавленими запаху гранулами.
— Йдіть! — квапила Лана. — Уже час…
Іржавими залізними сходами вони піднялися на дах.
Сутінки остаточно загусли. Той, прив’язаний, здавався невиразною білою плямою на темному снігу.
Дим повернувся до Лани:
— Повертайся до будинку… Люку, йдіть обоє. Швидко.
Лана не заперечила. Люк допоміг їй пробратися слизьким дахом до слухового віконця; Дим чув їхній подих, і хлюпання багнюки під ногами того, хто намагався звільнитися від мотузки, що його сплутала; вовки були близько, їхню присутність відчували й Дим, і той, кому випала роль приманки.
Дим приносив у жертву живу істоту. Істоту, схожу на нього з точністю до волосини, до візерунка вен і судин, істоту, яка відчуває біль і наближення кінця.
Найкраще було зараз піти слідом за Люком і Ланою — але Дим залишився.
Далеко, осторонь від промислової зони, завили тонко і жалісно, й від цього суму Дим перетворився на тремтячу грудку, а той, прив’язаний, забився і закричав.
Дим оглянувся — нікого, крім нього, на даху не було.
Дим подивився вниз — вулиці здавалися заповненими чорною застояною водою. Залитими вночі; у якийсь момент йому привиділося, що темрява ворушиться, живе. Ні, тільки здалося.
Йдіть сюди, беззвучно сказав Дим. Йдіть. Ми чекаємо вас. І нещасна принада, чия доля вже визначена. І я… І всі ми, нащадки Лідера. Йдіть, усе готово…
І знову почулося виття — цього разу набагато ближче; голодні мисливці не помилилися у виборі маршруту.
— Йдіть, — сказав Дим пошепки. — Йдіть… Ми не кликали вас у наше місто. Що ж, тепер уже йдіть. Тут чекає сюрприз, який повинен вам сподобатися. Ну ж бо…
Той, призначений на роль приманки, зовсім збожеволів.
Він рвався і метався на прив’язі; він репетував, Дим знав, що ці крики чути й у будинку. Швидше, заблагав Дим, звертаючись до вовків. Не тягніть, давайте ж…
Крик раптом змінився хрипінням.
Дим перегнувся через край даху, але нічого не зміг розгледіти. Він готовий був заприсягтися, що вовки ще не прийшли на площу — але принада вже мовчала. Нерухома біла пляма… Ледь чутно хлюпнув розталий сніг. Тиша.
Дим чиркнув сірником. Руки тряслися.
Він розпалював ліхтар тільки в екстрених випадках — заощаджував олію. Але зараз був саме такий…
Під чавунною огорожею лежало обм’якле, брудне, маленьке тіло.
Оповите мотузкою, як мертвий плід пуповиною.
— Це дуже важливо — зрозуміти. Вони не стали його їсти, бо їх відлякав препарат?
— Вони не могли зачути препарат, — переконливо сказала Лана. — Вони… побрезгували трупом, ось чому!
— Тихо, — сказав Люк, сірий, розпатланий і смертельно втомлений. — Тихо… Це я винен. Треба було другу очистку… Я поспішав… Я ідіот, вовча сить!
— Заспокойся, — сказала Лана. — Ми все одно це зробимо. Ми придумаємо, як… Ти тільки заспокойся. Може, поспиш?
— А якщо провести другу очистку — думаєш, вони не занюхають? — запитав Дим.
Люк похитав головою:
— Другу… Якби… Ех…
Світло ледь пробивалося крізь запнуті вікна. Підлога була гладенькою і чистою — ні єдиної порошини, ні соломини. Солому давно з’їли, а пил і пісок щогодини вимітає Ланина матір. У неї просто психоз якийсь — совгає і совгає ганчіркою по чистій підлозі…
— Треба поспати, — повторила Лана. — Всім нам…
Усі ми, подумав Дим. Ми — всі…