Чиясь помилка. Чудесний дарунок — розум, — що дістався жуйній отарі.
Ті, що підспівують на площі, що копіюють одяг і зачіски, що тупо ходять один за одним. Які дорожать думкою лідера, однакові, приречені…
Вони сиділи біля саморобного вогнища — пліч-о-пліч.
Дим поклав праву руку на плечі Люка, а ліву — на плечі Лани. Лана обійняла матір, мати — хлопця, який сидів поруч, і ось уже щільне коло мовчазних, напівзнайомих сиділи перед саморобним вогнищем і дивилися у вогонь.
«Лідер казав: так склалося, що ми не можемо вижити один без одного; це не прокляття і не благословення.
Лідер казав: ми можемо зневажати один одного… Ми нерівні по відношенню один до одного, і ніколи не були рівними. Нас прив’язують один до одного наш страх, наш голод, наша дурість і наша любов.
Ми — це те, що нас поєднує».
Наближалася весна.
Подекуди на полі сніг уже зійшов, з таловин виповзла, як солома з матраца, торішня бура трава.
А під нею, якщо розгорнути — зелені паростки. Блідо-смарагдова новонароджена травичка.
Дим йшов полем. Відвиклий від неба над головою, звикнувши до низьких закіптюжених стель, він йшов, переборюючи запаморочення, і дихав на повні груди.
Вітер пропах вовками. Дим мрійливо посміхався.
Він згадував Хазяїна, з його непроникними щитками поверх пильних очей. «Ти не зрозумієш», — казав Хазяїн і співчутливо хитав важкою головою.
Я ж усе прекрасно розумію, мовчки відповідав Дим, продавлюючи п’ятою осідаючий сірий сніг. Я всіх розумію, а якщо не вмію сформулювати — що ж… Може, я просто не вважаю за потрібне. Зате ти, Хазяїне, точно не зрозумієш мене.
Ви не ходите отарою? Ваше щастя. Зате вам ніколи не зрозуміти одного… Втім, я вже зарікся пояснювати. Все одно навколо нікого немає, крім вогкої рівнини, солодкої трави в таловинах і вовчого запаху, що наближається.
А мені здавалося — як тільки я вийду в поле, вовки посипляться горохом. Їх не так багато, вовків, їм потрібен час, щоб знайти здобич… Воістину — в страху очі великі.
Хмари були такі ж сірі, як і сніг. І в хмарах теж були таловини, тільки замість боязкої зелені з них проглядала синява, а з однієї діри, яка роз’їхалась просто посередині неба, раптом бризнуло сонце. Дим замружився.
Ось так, Хазяїне. Паси свої отари, стрижи, збирай вовну; через декілька поколінь ти цілком можеш відправити їх на бойню, вони анітрішки не засмутяться… Вони підуть покірно, отарою, як ходили завжди, і тільки за мить до смерті дозволять собі злякатися…
Ні; Дим труснув головою, відганяючи зайві думки.
Отара зобов’язана пастися? Під поглядом пастуха чи вовка? А це ви бачили?
І Дим, розсміявшись, як підліток, показав сіро-синьому небу широкий непристойний жест.
Небо не знітилось.
Може, ми й худоба, думав Дим, по кісточки провалюючись у талу воду. Може… Але нашу долю вирішувати не тобі, Хазяїне. І не вовкам. Я розумію, що тобі глибоко начхати на ці мої розмірковання, ти ніколи навіть про них не довідаєшся… я сподіваюся тільки, що ти здивуєшся, довідавшись про відродження цивілізації. Нашої Цивілізації, тому що вона відродиться, Хазяїне, ого, ще й як…
Дим прищулився; здалося йому чи ні, ніби на близькому і лисому, неприкритому травою обрієві з’явилися сірі тіні?
Навіть коли зараз видалося — вовчий запах усе ближче. Вітер північний, і Дим йде на північ…
Він зупинився. Відсапався; все-таки він відвик від довгих прогулянок, від швидкого кроку. Все-таки він постарів, якось одразу, різко, це тим більше дивно, що ще кілька місяців тому йому приходило до голови упадати за дівчиною…
Серце стугоніло так, що груди ходили ходуном.
— Йдіть сюди, — сказав Дим. Набрав у груди повітря і крикнув з усієї сили:
— Ей, ви! Сюди!
Тиша. Шум вітру у вухах, та ще стукіт серця.
— Агов! Усі сюди!
Від напруження перед очима попливли хвостаті іскорки. Дим знову перевів подих. Всівся просто на сніг.
Серце билося, розносячи по крові винахід Люка. Його дипломну роботу — тричі очищений, недоступний навіть для найтоншого чуття препарат.
З кожною секундою кров Дима усе більше перетворювалася на смертоносний коктейль. Ситі вовки, нічого не підозрюючи, повернуться до своїх лігвищ і принесуть із собою смерть; уже через три дні з’являться перші трупи. Хвороба пройде степом, невидимою пожежею увірветься в ліси, і тільки ті з сірих звірів, хто завтра ж кинеться геть, — тільки ті, можливо, зуміють врятуватися…