— Фелісо, а ринок тут у вас хороший? Зі свого господарства живете чи ні? Хто на кухні за головного?
— Я, — Феліса випнула і без того круті, чималі груди. Санчо ледь втримався, щоб одразу не хапнути служанчине добро руками; Феліса була з вигляду як вертке червоне яблуко на черешку, який ще не встиг обірватися, найпривабливіше яблуко на гілці, стигле, але ще не надкушене, яке не знало ні червоточин, ні ударів граду, і тому самовпевнене. Санчо тихцем зітхнув: ех, затриматися б тут подовше, не поспішати б на велику дорогу, де багнюка під чоботями і тверде сідло під сідницею, де холод, вітер, небезпеки, де страви жорсткі, а служниці кощаві…
— Ти? — запитав він, недовірливо розглядаючи Фелісині перса. — Ти за куховарку?
Феліса насупилася:
— А що?
— Ну тоді навчу я тебе справжню олью готувати, — пообіцяв Санчо. — А то знаю вас, дівчисьок, такого наварите, хоч собакам вилий…
— Я сама будь-кого навчу! — образилася Феліса.
Санчо примирливо засміявся:
— Ну, чого надулася… як півтора нещастя, — він підійшов ближче, скосив очі, намагаючись зазирнути за виріз Фелісиного плаття; Феліса хихикнула. Відскочила. Стрельнула очима.
— А тут у вас весело в Ламанчі, — по паузі визнав Санчо. — Ну, розкажеш мені про сеньйорів Кіхано?
Дівчисько посміхалося:
— Про сеньйорів? А що про сеньйорів? Ось сеньйор Мігель Кіхано висить, усе про почесті мріяв… За ним, добродії, ви бачите Алонсо Кіхано-другого, по-простому його прозвали Дон-Кіхот повторювальний. Там, — Феліса ткнула пальцем кудись під стелю, і Санчо, задерши голову, розгледів закріплений під зводами портрет, — там висить Селестин Кіхано… він, щоправда, не сам справедливість установлював, а зібрав голоту і цілою юрбою попер на герцога. Хоча потім його помилували. Ось Алонсо Кіхано-третій, цей далі, ніж до трактиру, не пішов. Цілий тиждень здійснював подвиги в трактирі, а потім у напівбезпам’ятстві був доставлений додому… Його називають ще Дон-Кіхот розсудливий. Далі, добродії екскурсанти, ви можете бачити портрет Алонсо Кіхано-четвертого, котрого називають Дон-Кіхот фанатик; знаменитий тим, що, гніваючись, пристукнув песика якоїсь дами, і його згноїли в судах мало не до смер…
Феліса осіклася.
На сходах, за мить до цього порожніх, тепер височіла нерухома фігура.
— Ох… — видихнув від несподіванки Санчо.
— Доброго дня, любий Санчо, — сказала жінка. — Я бачу, Феліса розстаралась на маленьку екскурсію для вас. Тим часом на конов’язі ось уже півгодини реве якийсь віслюк… Не турбуйтеся, любий Санчо. Я подбаю про вас, а Феліса цієї ж миті подбає про віслюка.
— У світі так багато віслюків, і всі вони вимагають нашої турботи, — пробурмотіла йдучи Феліса.
Стоячи на широких сходах, Альдонса розглядала людину, яка з’явилась у її домі, точніше, його круглу маківку, тому що славний Санчо Панса саме зігнувся в низенькому поклоні.
— Рада вітати вас, найдобріший Санчо…
Такими є правила гри. Вона бачить його вперше в житті, але називає за традицією «найдобрішим».
Прибулець випрямився. Обличчя його було рожевим від припливу крові — занадто низько і довго кланявся; очі Альдонси зустрілися зі світлими, уважними, непроникними очима гостя:
— Низенький вам уклін, сеньйоро Кіхано…
Вона поморщилася:
— Називайте мене Альдонсою, любий друже. Ви втомилися? Ви просто з дороги — до нас?
Блакитні очі прибульця залишалися спокійними:
— Майже, пані Альдонсо. Спочатку я, зізнатися, заїхав до місцевої цирюльні — поголитися, помитися… А то з дороги, знаєте, ніби гуси за пазухою ночували…
Вона відвела очі. Непристойно так витріщатися на Санчо Пансу; терпи, терпи, Альдонсо, час іще не настав… Ключ підійшов до замка, а чи клацне — незабаром довідаємося…
— Отже, найдобріший Санчо, цей будинок готовий прийняти вас на ці кілька днів, що залишилися до двадцять восьмого липня, настільки значущого для сімейства Кіхано дня. Саме цього дня Лицар Печального Образу зробив свій перший виїзд; цього дня і ви з сеньйором Алонсо за традицією повинні рушити в дорогу… Впоравшись із віслюком, Феліса покаже вам вашу кімнату. Ви, певно, голодні?
— Я невибагливий, сеньйоро, — збентежившись, запевнив гість. — Не той голод, коли пузо не їсть, а той голод, коли вухо байку не слухає… Пробачте, — Санчо знітився. — У нашому роду… в роду Панса багато байок розповідають про сімейство Кіхано.