— І в цирюльні вам теж трохи набалакали, — доброзичливо вставила Альдонса.
Санчо невинно посміхнувся:
— Не без того, сеньйоро, не без того… Базік, сеньйоро Кіхано, не бракує, собака гавкає — вітер носить, від брехні, кажуть, і кишки переплуталися… Сеньйоро, а це і є Лицар Печального Образу?
Слідом за Санчо Альдонса поглянула на гобелен.
— Я таким його і уявляв, — повідомив Санчо не без задоволення.
— Таким і уявляли?
Альдонса потягла за шовковий шнур, на вигляд точнісінько такий, як для закривання портьєр. Зі скрипом завертілися незмащені блоки; гобелен із зображенням Лицаря Печального Образу розійшовся рівно посередині й роз’їхався в різні боки, а на його місці з’явився портрет, на якому Дон-Кіхот сміявся.
Стара людина регоче на все горло. Веселі зморщечки, біленькі зуби, дрібні, але міцні, без єдиної чорної плями. Лукаві очі. Настовбурчена борідка.
Санчо дрібними, боязкими крочками наблизився до портрета. Оглянувся на Альдонсу:
— Сеньйоро… ЦЕ Лицар Печального Образу?
— Цей портрет написано людиною, яка добре знала Алонсо Кіхано-першого, — сказала Альдонса. — Кажуть, що Лицар Печального Образу зовсім не був таким засушеним, як це зазвичай вважають. Кажуть, він любив життя. Кажуть… казали, що на цьому портреті він більше схожий на себе, ніж на решті портретів.
Санчо знову перевів погляд на портрет; вклонився Дон-Кіхоту — шанобливо, до землі.
Альдонса вичекала ще хвилинку — потім знову смикнула за шнур, і портрет сховався під гобеленом.
— А… чому ви його ховаєте, сеньйоро Альдонсо?
— Бо, — Альдонса секунду розмірковувала, як пояснити йому і чи варто пояснювати. — Бо, люб’язний Санчо, потаємне має бути прихованим, а свято, позбавлене обрамлення буднів, втрачає свою привабливість. Лицар Печального Образу — головоломка, яку ми розгадуємо щодня…
Вона хотіла ще щось додати, але цієї миті знадвору донеслися голоси, і грюкнули вхідні двері.
— Сеньйор Алонсо приїхав? — швидко запитав Санчо.
Весело затупавши, вбігла служниця:
— Сеньйоро Альдонсо, листоноша! Нові листи!
Різномасті, різного розміру конверти з кольоровими печатками. Ціла купа, штук десять; Альдонса склала їх, не розпечатуючи, на конторку:
— Ось, пане Санчо, чим ближче двадцять восьме липня, тим частіше нам пишуть… Добродії хочуть познайомитися з Дульсинеєю Тобосською, дами кличуть у гості Дон-Кіхота… Іноді трапляються листи ворогів, які читати смішно і сумно… Ось бачите, непідписаний конверт, конверт без зворотної адреси? Хочете довідатися, що там? Напевно це той самий анонім…
Хруснула під пальцями неприємна чорна печатка.
— «Алонсо, ти смішний. Ти паяц, ти ярмарковий блазень. Якщо ти все-таки наважишся вирушити у свій фарс-вояж…» Слово ж яке, — Альдонса кинула лист на кипу інших. — Ось, пане Санчо, так і живемо… До речі, той портрет, під яким ви зараз стоїте, зображує Дієго Кіхано, який доводиться батьком моєму Алонсо… нашому Алонсо, — додала вона не без гіркоти. — Саме з цим ідальго подорожував свого часу ваш гідний батечко…
Санчо всміхнувся, начебто перепрошуючи:
— Ні… То був мій дядечко Андрес Панса. Він, сеньйоро Альдонсо, повернувся з подорожі дуже розлючений і сказав своїм синам, що… коротше кажучи, сеньйоро Альдонсо, їхати із сеньйором Дон-Кіхотом випало мені, тому що мене звуть Санчо. Батько мій мене так назвав… усе мріяв, небіжчик, щоб я став губернатором на острові…
Санчо посміхнувся і розвів руками, ніби перепрошуючи за дурість батечка. Ніби кажучи: ну що поробиш, ми з вами розуміємо правила цієї гри, що там казати, Кіхано все одно не зможуть заплатити за послуги по-справжньому…
— Ви гідний нащадок свого знаменитого предка, — сказала Альдонса щиро, тому що звістка про непряме родичання Санчо і попереднього зброєносця-панси виявилася для неї приємною несподіванкою. — Вам дуже підходить ім’я Санчо. Той, найперший Санчо, який супроводжував Лицаря Печального Образу, був по-справжньому вірний… І хоч був простодушний і неписьменний, зате шляхетний серцем, дотепний… Фелісо, не треба стояти за портьєрою. Що тобі?
Дівчисько злегка почервоніло, але тільки ледь-ледь. Пройде зовсім мало часу, і, піймана на гарячому, вона буде зберігати незворушність; щойно піде Алонсо, я звільню її, подумала Альдонса і похолола від буденності цієї думки: щойно піде Алонсо…
— Я хотіла запитати, — крізь наліт зніяковіння повідомила Феліса, — коли накривати на стіл?