— Як тільки повернеться сеньйор Алонсо… Йди.
Цього разу вона, здається, дійсно пішла. Ну чому будь-яка служниця, варто їй призвичаїтися в домі, відразу починає шпигувати за панами?!
— Сеньйоро Альдонсо, — обережно почав Санчо, — пробачте селюка, я хотів би запитати…
— Запитуйте, — сказала вона якомога байдужіше.
— Гм… Сеньйор Алонсо читав лицарські романи?
Вона сухо посміхнулася:
— Усього кілька, в юності… Щоб випередити ваше запитання, повідомлю, що сеньйор Алонсо не вірить ні у велетнів, ні в злих чарівників і зовсім байдужий до пригод Амадіса Галльського.
— Сеньйор Алонсо… — блакитні очі мигнули. — Сеньйор Алонсо дійсно хоче нести у світ… щастя?
Слово «щастя» пролунало в його вустах якось сором’язливо і злякано. Начебто маленький хлопчик пробує на смак медичну назву статевого органа.
— А що таке? — запитала вона, внутрішньо зосереджуючись, але зберігаючи колишній недбало-люб’язний вигляд. — Що ви маєте проти щастя для всього людства, га?
Він посміхнувся, намагаючись зрозуміти, знущається вона чи просто жартує:
— Нічого… Як на мене — нехай, щастя для всіх — задарма, і нехай ніхто не піде скривджений… Але сеньйор Алонсо дійсно вірить у цю вашу легенду?
— У цю нашу легенду, — м’яко виправила Альдонса. — А ви, Санчо, ви в неї не вірите?
Зброєносець знітився:
— Ну як вам сказати…
— Скажіть, Санчо, — Альдонса пішла напролом, — а ви взагалі то хочете їхати із сеньйором Кіхано в цю… таку своєрідну… подорож?
Санчо відкрив рот — і закрив його знову. Альдонса чекала; від відповіді Панси так багато залежало, а вона чомусь була впевнена, що відповість він чесно…
…Гуркіт у серцях зачинених дверей. Кроки; Альдонса почула ЙОГО голос раніш, ніж на порозі кімнати з’явилася височенна фігура:
— Альдонсо! Він знову її б’є. Знову б’є Панчиту. А її власна мати не пускає мене до будинку! Сімейні, мовляв, справи, самі, мовляв, вирішать… Сміття з хати… Добре. Коли я одягну обладунок — нехай вона тільки спробує дзявкнути про сімейні справи! Ця худоба, її вітчим, він…
— Алонсо, — тихо сказав Альдонса, і тільки тоді він помітив гостя.
— Друже мій Санчо…
Сьогодні він вимовляв ці слова вперше в житті. Тобто ні — він повторював їх часто, розмірковуючи про майбутнє, лежачи вночі без сну; але тепер слова, у зверненні до живої людини, нарешті наповнилися змістом.
Зброєносець припав на коліно:
— Пошли Боже вашій милості щастя в Лицарських діяннях й удачі в боях…
— Друже мій Санчо! — Алонсо поспішив підняти його. — Ви… ви готові прийняти посаду губернатора на придатному для цього острові?
Так казав батько. «Насамперед закинем словечко за губернаторство і подивимося, як він відповість».
Санчо розсміявся. Без сарказму, без єхидства — радісно, віддаючи належне веселому жарту.
В Алонсо трішки відлягло від серця.
Той, який супроводжував батька, був гладкий і корисливий; коли йому нагадали про губернаторство, тільки кисло поморщився. Він постійно вимагав грошей — якоїсь платні, якихось «добових»; Алонсо не залишала думка про те, що саме через його зраду батько і загинув. Умер на узбіччі безлюдного шляху, всіма покинутий, захлинувся в брудній калюжі, побитий, не маючи сили піднятися… Люди, яким він хотів допомогти, кинули його в багнюці, а той Панса обмежився телеграмою додому…
Зусиллям волі Алонсо відігнав чорний спогад.
— А ми тут саме говорили про щастя для всього людства, — усміхнулася Альдонса.
Зброєносець крекнув:
— Угу… Про щастя добре поговорити перед вечерею, травленню, начебто б, сприяє…
— Ви голодні, — спам’яталася Альдонса. — Піду, дам розпорядження щодо вечері…
Алонсо м’яко піймав її за лікоть:
— Надягни, будь ласка, той кулон… мій улюблений. Нехай буде свято!
— Ланцюжок порвався, — сумно посміхнулася Альдонса. — Я віднесла його поремонтувати до ювеліра.
Алонсо перебував у прекрасному настрої. Добра прикмета — зброєносець прибув вчасно, і звали його Санчо, як і того, першого.
Зрозуміло, не уникнути візитів цікавих сусідів. Зрозуміло, вони усі припруться сюди під різними приводами, і першим з’явиться, звичайно, Карраско…
Феліса прислуговувала за столом. Наливаючи вино до келиха Алонсо, вона нахилялася так низько, що торкалася грудьми його руки; Алонсо не було неприємно, навпаки — він посміхався. Напевно, це тому, що я сьогодні добрий, думалося йому. У мене вистачить приязні на усіх, у тому числі на дурненьку Фелісу…