Він нишком поглядав на Альдонсу, але та, здавалося, із захопленням слухала Санчо і не звертала уваги на майже неприховані вільності, що нахабно діються під самим її носом. Щоправда, і Феліса вміла вибрати момент — наповнювала келих Алонсо тільки тоді, коли Альдонса відверталася.
— Пане мій, — почав Санчо зі збентеженою посмішкою. — Ви дозволите, я буду вже вас так називати? Відтоді як сімейство Панса переїхало під Барселону… про історію мандрівних Лицарів доводилося судити зі слів тих Панса, які поверталися з походу. Зізнатися… мій дядечко Андрес, який супроводжував у поході вашого батечка… він нарозповідав усяких дурниць, але його в нас на хуторі кожен собака знає як, пробачте, брехуна. Мій батько не такий, інакше не назвав би мене Санчо. Але ви все-таки скажіть, сеньйоре Алонсо, ваш батечко досяг значних успіхів у поході? Захистив кого-небудь? Врятував?
Алонсо подивився Санчо в очі; здається, він був щирий. Він був довірливий, як і годилося, та запитував без потаємного наміру, без шпички.
— Мій батько Дієго Кіхано, — сказав Алонсо повільно, — був зразком лицарської доблесті й справжнього милосердя… На жаль, промандрував він недовго. Мій батько заступився за працівників, над якими знущався хазяїн… а хазяїн пообіцяв працівникам гроші, якщо вони поб’ють батька. Й вони побили його, так він умер…
Алонсо замовк. Подивився на Альдонсу; та сиділа, пряма й незворушна, і він проклинав себе — навіщо знадобилося говорити про це саме перед від’їздом? Після всіх цих нічних сцен? І хтозна, що вона скаже сьогодні вночі… Чи про що промовчить, закусивши зубами краєчок подушки…
— Правда, кажуть, лиса, а кривда чубата, — кашлянув Санчо. — Бог їм суддя… Тільки от я дивлюся… така купа, пробачте на слові, шляхетних панів тут на портретах… Може, ви розповісте мені, зброєносцю, якусь… історію з гарним кінцем? Хто вдову захистив, хто за знедоленого заступився… так?
Мовчання.
Альдонса незворушно пила воду. Маленькими акуратними ковточками.
— Друже мій Санчо, ось історія роду Кіхано, — Алонсо обвів рукою портрети. — Всі ці добродії були спадкоємцями Дон-Кіхота, і кожен з них, досягнувши зрілого віку, надягав обладунки і вирушав у мандрівку. Про кожного з них складали легенди…
Алонсо зробив паузу. Ніби для значущості, а насправді, щоб з безлічі діянь своїх славних предків вибрати найпереконливішу «історію з гарним кінцем»…
— Ось, друже мій Санчо, ліворуч від сходів ви бачите портрет Алонсо Кіхано-четвертого. Ця людина була вимоглива до себе й до інших; деякі називали його фанатиком. Але неправда, що він закликав спалювати на багаттях усіх, хто не поділяє його переконань; це домисли, що їх багато навколо сімейства Кіхано… Алонсо-четвертий знаменитий тим, що врятував дитину від жахливого скаженого собаки!
Санчо дивно посміхнувся — і чомусь глянув на Фелісу.
Задеренчав дверний дзвіночок.
Альдонса пила, хоч її вже нудило від цієї води; Дієго Кіхано, нещасний батько Алонсо, дивився на неї з портрета.
Так треба, мовчки казав дон Дієго. (Альдонса чудово пам’ятала його — вони з Алонсо вже були сімейною парою, коли одного разу двадцять восьмого липня Дієго Кіхано пішов у свою мандрівку). Так треба, терпи. Будь гідною підставкою для статуї прекрасної Дульсинеї…
— Сеньйор Карраско, — повідомила Феліса.
Альдонса насупилася. Вдати хвору? Піти до себе?
Це було б слабкістю, в Альдонсиному роду не було слабачок. А як її свекруха, мати Алонсо, йшла за труною свого закатованого чоловіка? Пряма, як гвадаррамське веретено, з незворушним, ніби висіченим з мармуру обличчям…
І тієї ж уночі вмерла від серцевого нападу.
— Доброго дня, наймиліший Алонсо, — молодик Карраско уже стояв у дверях. — Добрий день, дорога Альдонсо… О-о-о, то це і є наш зброєносець?
— Це не зовсім ваш зброєносець, — відгукнувся Алонсо з недоброю посмішкою. — Це наш зброєносець, люб’язний Самсоне… Сідайте. Фелісо, ще один прибор… Санчо, це Самсон Карраско, друг сім’ї.
Карраско переминався з ноги на ногу:
— Ні, Алонсо, я не хотів би… у вас домашня, деякою мірою сімейна вечеря… Я всього на хвилинку, Алонсо, можна вас на пару слів?
— Я слухаю, — Алонсо знизав плечима. — Тут усі свої.
— Алонсо, — гість зам’явся, — ви скаржилися на безсоння, то я дістав для вас чудове снодійне! Набагато ліпше за звичайну цикорну воду!
Й урочисто замок, мабуть, чекаючи на похвалу.