— Можливо, Лицар Печального Образу був дійсно оригінальний у вчинках, — м’яко сказала Альдонса. — Але ті повністю розсудливі люди, які знущалися з нього, блазнювали перед ним і грали у «Дон-Кіхота» — незрівнянно гірші.
Це вона дарма, подумав Алонсо. Самсона можна терпіти, іноді його товариство цікаве, але натякати йому на роль його предків в історії донкіхотства…
— Сеньйоро Альдонсо! — шиплячим шепотом почав Карраско. — Ось уже не в перше я чую, — він махнув рукою гобелену, начебто беручи його у свідки, — всі ці казки про те, що мій предок Карраско, на честь якого мене назвали Самсоном… що ця гідна людина ніби-то занапастила Лицаря Печального Образу — усе це неправда! — Карраско обернувся до Санчо, і вказівний перст ледь не вперся зброєносцю в груди. — Він урятував його! Він його рятував, немічного стариганя, рятував, повертаючи додому… Так, він якоюсь мірою блазнював, назвавшись Лицарем Білого Місяця, але Дон-Кіхота він здолав у чесному двобої! І що б не говорили деякі…
— Не хвилюйтеся так, — посміхнулася Альдонса. — Зрештою, хіба ви можете нести відповідальність за діяння своїх предків?
Санчо знічено похитав головою:
— Прошу пробачення, добродії… Нехай лікарі дурний народ — але ж і у сімействі Панса чули, ніби-то Лицар Печального Образу, рушаючи у свій перший похід, ось саме двадцять восьмого липня… що він був теж, як би…
І Санчо покрутив пальцем біля скроні, намагаючись при цьому, щоб жест вийшов якомога делікатнішим.
— Людям властиво називати божевільним усе, що виходить за рамки їхнього розуміння, — сухо відгукнулася Альдонса. — Коли людина вирушає в далеку важку мандрівку, щоб заступатися за скривджених, на яких, окрім нього, всім плювати… звичайно, таку людину легше уявити хворою.
Обличчя Карраско набуло нездорового багряного відтінку. Заливаючи образу, психіатр приклався до келиха — благо Феліса була напоготові й вчасно встигла його наповнити.
— Але ж наш сеньйор Алонсо, — повільно сказав Санчо, — адже він теж вирушає в далеку й важку… та небезпечну… й що там казати, яка таїть у собі масу колотнеч, подорож…, вирушає заради загального щастя. Подивіться на нього — адже він при здоровому глузді?
І всі подивилися на Алонсо, а він підняв свій келих і випив до дна.
— Здоровий глузд, — сказав він глухо, — душевне здоров’я… велить нам пройти повз матір, яка, обпоївши маковим настоєм немовля, тягне його збирати милостиню…
— Так, але… — обережно почав Санчо. — Але… чи зможе шляхетний ідальго замінити дитині матір? Нехай навіть таку кепську? І куди він діне маля — до притулку? Чи сам візьметься його виховувати? І скільки таких малят йому доведеться зрештою підібрати?
Карраско мовчки сопів, наливаючись вином; Алонсо зрозумів, що дав утягти себе в суперечку. Що йому важко стримати себе, що він не зможе зупинитися:
— Маленька Панчита, наша сусідка, яку щодня б’є її вітчим-тварюка… теж любить свою матір! А мати заступається за чоловіка, вигороджує цього… цю сволоту! А Панчита її любить! А ми терпимо, і проходимо щодня повз цей будинок…
— Алонсо, — тихо сказала Альдонса.
Алонсо опустив плечі:
— Ні, все гаразд… Санчо, друже мій Санчо, ну звичайно ж я не божевільний. Був би я божевільним — нізащо б нікуди не пішов, та й Самсон, — Алонсо ледь-ледь усміхнувся, — нікуди не пустив би мене… Ви думаєте, я не розумію, як виглядатиму зі сторони? Спис, обладунки, фамільний шолом? Я розумію, Санчо. Ті, за кого я заступлюся, не скажуть мені жодного доброго слова. Навіть ті, котрим я дійсно зможу допомогти. Ніхто. Вони плюватимуть мені вслід. Вони кидатимуть у мене каміння й грудки багнюки. Якщо я впаду — вони тупцюватимуть по мені, якщо спробую присоромити їх — вони реготатимуть і ляскатимуть у долоні. Знущання, приниження, кров і бруд — ось що чекає мене в дорозі, а зовсім не слава. А я при здоровому глузді. І чомусь іду? Чому, га?
— Чому? — тихо запитав Санчо. — Ви напевно вірите, мій владико, у цю стародавню легенду? Що з кожним кроком Росінанта… наближається нове Золоте Століття, і колись новий Дон-Кіхот зуміє захистити, ну, всіх несправедливо скривджених на світі. Що саме його ім’я буде вселяти, ну, жах у серця негідників… І настане час, коли не буде принижених злиденних бабів і покинутих дітей, і цих, ну, пасербиць, яких б’ють вітчими…
— Золоте Століття ніколи не настане, — жорстко сказав Алонсо. — Точніше… ні. Не так. Не знаю, чи настане Золоте Століття. Знаю, що повинен іти… Що на дорозі мусить бути Дон-Кіхот. Що він повинен любити Дульсинею…