— Книжки про Амадіса забуваються на другий день, — сухо заперечив Алонсо. — А Дон-Кіхота пам’ятає кожен, хто хоч раз чув про нього.
Авельянеда прищулився:
— А навіщо тоді, сеньйоре Алонсо, ви збираєте вашу чудову бібліотеку? Чи не данина це традиції, заснованій вашим відомим предком? Чи все-таки самі часом почитуєте? Га? Не ніяковійте, сеньйоро Альдонсо, усі ми грішні слабкістю до Лицарських романів, і тільки сноб відмовляється зізнатися в цьому… До речі, щодо Дон-Кіхота, як він «живе в пам’яті народній». Знаєте, що мені сказали мої десяти- й одинадцятирічний племінники, коли я одного разу запитав їх, хто такий Лицар Печального Образу? Вони сказали — «такий божевільний смішний старий, що носив на голові таз для бриття»!
Серед мовчання Альдонса раптом розсміялася:
— Браво, сеньйоре Авельянеда. Вустами дитини, як кажуть… тільки поясніть мені, куди подіти ті листи, які пачками надходять до нас напередодні двадцять восьмого липня? Люди зі всієї Іспанії захоплюються сімейством Кіхано і просять нового Дон-Кіхота освятити своїм перебуванням їхній дах…
— Але ж надходять й інші листи, — посміхнувся Авельянеда.
— Звідкіля ви знаєте? — щиро здивувалася Альдонса.
Авельянеда закашлявся:
— Це природно… Де слава — там і огуда… Особливо коли слава сумнівної якості. Покоління моїх предків, що носили прізвище Авельянеда, жертвували на притулки, на лікарні, на будинки піклування… Подавали милостиню бідним… Уявіть, скільком людям допомогло моє сімейство за століття своєї історії! Скільком людям воно реально, по-справжньому, допомогло! Безкорисливо — не заради слави, не заради листів від захоплених шанувальників…
Авельянеда встав. Демонстративно витер губи:
— Дякую за прийом… Виходить, «Амадіса проти Фрестона» можна у вас попросити?
— Фелісо, знайди для сеньйора Авельянеди «Амадіса проти Фрестона», — з милою посмішкою дала розпорядження Альдонса.
Авельянеда вийшов, розкланюючись і сопучи.
Цикади за вікном.
Гладенький дерев’яний стіл, з якого Феліса вже зібрала посуд; волога стільниця, запах мокрого дерева, і річні кільця лежать вигадливим візерунком, і можна простежити кожен рік, прожитий деревом перед тим, як його перетворили на стіл…
Порожньо. Гості розійшлися, і Санчо теж пішов до своєї кімнати.
Цикади.
— …Як їх усіх дратує Дон-Кіхот… коли він не хоче з власної волі займати місце блазня. Як дратує… Альдонсо, ти мене чуєш?
— Чую, — по довгій паузі.
Алонсо потягнув за потайний шнур, і гобелен
із зображенням сумного старого поступився місцем портрету Дон-Кіхота, який всміхається.
— Ти знаєш, Альдонсо? Що я хотів сказати… Чому ось він, Лицар Печального Образу, чому він перевершив славою всіх своїх нащадків? Які, відповідно до традиції, теж відправлялися в дорогу?
— Тому що він був першим.
— І це теж… Але все-таки, Альдонсо… ось подивися на нього. І подивися на них, — Алонсо обвів рукою кімнату, вказуючи на портрети предків. — Марнолюбний Мігель Кіхано, наслідувач Алонсо Кіхано-другий… Селестин, Кристобаль, Алонсо-третій… Дієго… А Лицар Печального Образу був одночасно фанатиком, осередком шляхетності, дурнем, мудрецем, божевільним, філософом, честолюбцем… Альдонсо, як я йому заздрю.
— Ти теж хочеш бути усім на світі… в одному флаконі? — запитала вона нарочито цинічно.
— Ні… Я заздрю йому, тому що він, рушаючи у дорогу, вірив.
— У велетнів?
— У шляхетність, Альдонсо. І у своє високе призначення. Він ішов на подвиги, а я… йду на приниження.
Стало тихо. Беззвучно сміявся з портрета Лицар Печального Образу.
— Альдонсо?
— Що ти хочеш, щоб я тобі сказала?
— Альдонсо… Я себе почуваюся жахливо старим. Вижилим із часу. Раніш людям хотілося щастя. Тепер їм хочеться задоволень, комфорту… приємності. В епоху Дон-Кіхота, — Алонсо кивнув на портрет, — над Лицарством уже сміялися. Але зараз… зараз стократ гірше, Альдонсо! Я вирушаю в дорогу. Ні, я виходжу на манеж… у масці клоуна. Чорт, чорт… Адже ти знаєш, я не боюся смерті. Я боюся приниження. Яке обов’язково буде. Тому що це шлях Дон-Кіхота, інакше не можна… Вибач, що я тобі все це кажу. Але з кимось же я повинен поговорити перед відходом?