— Сеньйоре, — Феліса продовжувала стояти перед ним на колінах, — а хочете, я її з’їм?
Алонсо мовчав, і дівчисько, скривившись, спробувало відкусити від пробки шматочок. Відкусила! Жує!
— Перестань, — у голосі Алонсо прозвучав переляк. — Кинь негайно! Ти що!
— Сеньйоре, — сказала Феліса тихо, — вам правда буде шкода, якщо я вмру?
— Що ти мелеш, — роздратовано кинув Алонсо.
— Ні… Сеньйоре! Будь ласка… не дивіться на мене так суворо! Якщо я винна, покарайте мене…
Тепер вона говорила так тихо, що Санчо доводилося напружувати слух, щоб розрізнити слова між зітханнями.
— Сеньйоре… покарайте мене, але не йдіть… ось так. Ви не можете… ось так піти, не залишивши… спадкоємця. Не кинувши насіння в родючий ґрунт… а не на камінь, сеньйоре Алонсо! Так не можна! Так неправильно! Повинен бути новий Дон-Кіхот… Повинне бути ваше продовження у світі! Що ж ви за чоловік, якщо не залишите сина! Це несправедливо… вам не пробачать ваші предки!
Тиша; Санчо бачив тепер тільки широку чоловічу спину, маленьку ручку Феліси, що лежить на коліні сеньйора Алонсо, рожеву щоку з локонами, що звісилися на неї, блискуче і гостре, як у птаха, око…
— Сеньйоре Алонсо, — схлипнула Феліса. — Вірність дамі серця — непорушна Лицарська… Але вірність Дульсинеї! А не сеньйорі Альдонсі! Сеньйоре… я люблю вас так, що заради вас готова хоч килимком під ногами. Ви скажете — «Фелісо, з’їж цю пробку» — я з’їм… і буду посміхатися… Руку в камін, ногу в капкан…
Долонька на чоловічому коліні обережно йорзала туди-сюди, а де була друга Фелісина рука — Санчо не бачив.
Хвилину тривало мовчання. Санчо чекав, і спиною його струменів піт; сеньйори Альдонси не було вдома, і Санчо поняття не мав, яке продовження може мати це миття підлог…
Важка рука опустилася дівчиську на потилицю. Потягнула за вухо; стисла сильніше й смикнула так, що Феліса скрикнула.
Сеньйор Алонсо підвівся і вийшов.
Феліса проводжала його поглядом і слухала затихаючі кроки, а коли спам’яталася й оглянулася — у кріслі вже сидів Санчо, сидів сумний і замислений, як доти хазяїн. Дивився на портрети.
— Ой!
Санчо мовчав. Супився. Важко зітхав.
— Як ви сюди… що це взагалі за нахабність? Я тут мию підлоги… А ви натоптали!
Санчо лагідно глянув на Фелісу. Відвернулася; дівчисько занервувало не на жарт:
— А що такого? Я підлогу мию, ясно?
— Пробка, — загробним голосом сказав Санчо. — Від вина… Бита ти дівка, лисицею підшита, а псом підбита!
Феліса зробилася червоною, як мулета перед мордою бика. Якийсь час йорзала ганчіркою по підлозі; Санчо все сидів, і вона не витримала:
— А вам усе одно ніхто не повірить.
Санчо багатозначно мовчав.
— Нічого ви не бачили. Подумаєш, пробка! То й що?
Санчо мовчав. Феліса драїла підлогу; нарешті відставила щітку:
— Санчо, — голос її звучав тепер вкрадливо, як дзюрчання. — Санчо… А хочете шоколаду? У мене є… Хочете?
— Совість мою купити? — огризнувся Санчо.
Феліса спересердя жбурнула шваброю об підлогу:
— Яку совість! Чого ви хочете від мене! Це не ваш будинок, це чужий будинок… Хазяїн у будинку може робити що завгодно, ясно вам? Що завгодно і з ким завгодно!
— Порадимося із сеньйорою Альдонсою, — покивав Санчо. — Тут тобі й жаба цицьки дасть…
— При чому тут… жаба… при чому тут сеньйора Альдонса! Вона й так усе знає!
— Що — усе? — здивувався Санчо.
Якийсь час вони дивилися один на одного, не відриваючись.
— Вам усе одно ніхто не повірить, — пошепки повторила Феліса.
— Подивимося, — з охотою відгукнувся Санчо.
— Санчо, чого ви від мене хочете?
— Нічого, — Санчо відвернувся.
— Ну будь ласка, Санчо! Скажіть!
Санчо знову подивився їй в очі. Феліса з останніх сил стримувала сльози.
Тоді він визнав за можливе усміхнутися.
Вона піймала його посмішку — і боязко, з надією, усміхнулася у відповідь.
Тоді він насупився і відвернувся; вона почала схлипувати, тоді він подивився на неї знову — і поманив пальцем…
Вона підійшла.
До від’їзду залишилося п’ять днів.
Жахливо мало. Вічність.
— Я ходила до них, — сказала ввечері Альдонса. — Панчита знову в синцях… Я говорила з матір’ю.
Вона замовчала — надовго.
— І що? — запитав нарешті Алонсо.
— Нічого. Каже — він поки тверезий — роботящий і добрий чоловік, а що пасербицю б’є сп’яну — значить, любить. Виховує.